АВРААМОВІ ДІТИ

– Ти не впізнала тої цьоці, що тебе привела?

Я заперечливо похитала головою.

– Як? Та вона ж нам молоко приносить!

Та хіба я там дивилася, хто те молоко приносить... То ж дорослі, приходять одні до одних, балакають, нецікаво.

Один з невиразних спогадів із раннього дитинства, що не блякне з плином років. Утім, зазначу, що яскравість цього спогаду добряче підкріплена нагадуванням баби.

– Підеш до цьоці Стефи по молоко. Пам’ятаєш цьоцю? Вона тебе привела, коли ти заблудилася, – баба усміха­ється глузливо, а може, мені просто здається. – Ти вже велика, будеш по молоко ходити сама, цьоця носити не має часу.

Я беру сумку з літровим слоїком та слухняно виходжу за браму. Кілька хвилин широкою ґрунтовою дорогою – і ось я на місці.

– Слава Ісусу Христу! – виголошую завчено.

З комори випливає цьоця Стефа, і я мимовільно порівнюю її із закарбованим у дитинстві образом велетки. Звичайна жіночка, огрядна, висока, із широким добрим обличчя, біла хустка з’їхала набакир, над вухом стирчить кілька пасом рудуватого кучерявого волосся.

– Навіки слава Богу... – так само автоматично відповіла цьоця і пішла до стайні. Там уже приготовані ослінчик та відро, я чую, як струмінь молока вдаряється об дно цинкового відра. Цьоці я не бачу, зате декілька хвилин розглядаю задню частину корови. Вона здається мені здоровенною, як кістяк мамонта у природничому музеї, кістки тазу напинають шкуру, метляється брудний хвіст. Якоїсь миті я відчуваю, що хтось на мене дивиться. І справді, на порозі хати стоїть малюк. Я не вмію визначати вік маленьких дітей, мабуть, хлопчику два або три рочки. Певний час ми з малим просто розглядаємо одне одного. Не знаю, якою я видавалася дитині, та мені довелося споглядати одягненого у трусики і бруднющу майку замурзаного малого. У руці хлопчик міцно стискав якусь їжу, окраєць хліба чи сухарик, доволі швидко перемкнув увагу з мене на той смаколик. Слина і мокрі крихти розмазані довкола рота. Раптом хлопчик впускає свій сухарик на землю, негайно піднімає смакоту і запихає до рота. Я точно знаю: будь-що із землі пхати до рота не варто, простягаю руку і висмикую їжу з малюкового рота. Хлопчик підводить на мене оченята, кривиться, і за мить лунає басовите ревіння.

Я не мала досі справи з малюками, тому не знала, як мені реагувати на це замурзане, розпелехане, галасливе диво. Тим часом цьоця Стефа закінчила доїти і проціджувати молоко, винесла мені мою банку:

– На... Шо, Богдасику? Ходи, мама ті дасть моні! Ади, який у нас файний Богдасик, – це вже цьоця Стефа до мене. Я усміхнулася й кивнула головою, мовляв, правда, гарний Богдасик. Цьоця Стефа витирає малому сльози і шмарклі краєчком фартуха, і я йду геть, не помічаючи, що досі міцно стискаю в руці брудний шматочок сухаря.

Банки я не розбила, віддала бабі й мала намір сісти під горіхом та почитати, але дідько мене підмовив запитати:

– А що то за хлопчик такий у цьоці? То її внук? – от яка мені різниця тоді була, га?

– Ее-е... То її синочок, – баба припинила перебирати торішню картоплю і дивно на мене поглянула. Згодом з’ясувалося, що цей лукавий погляд передував довгому соковитому пліткуванню. Баба розповіла мені історію, яка три роки тому не давала спокою всьому селу, – про те, як Стефка «на старість років» вродила дитину, та ще й невідомо від кого. Думали на зоотехніка і на Володьку, що біля школи живе. Носиться тепер з тим Богданчиком, як із писаною торбою... Баба під сороківку, в такім віці люди внуків бавлять, а ця собі ляльку вродила, Бог, каже, дав, – і баба, звісно, завелася: – А я твоїм батькам казала: «Одна дитина – то мало, одна егоїсткою виросте!».

Уже дорослою я зрозуміла, що баба... мала жаль. Жалю було багато, баба той жаль носила і часом вихлюпувала. Виливався жаль на того, хто був поруч, і найчастіше то була я. Баба виголошувала свої жалі-претензії мені, моїм батькам, загальній несправедливості світу, та слухати однаково доводилося мені. Про непутнього батька, якого баба «запхала в технікум», а він покинув, про негодящу маму, яка навідується в село вряди-годи і зі своїми довгими наманікюреними нігтями до городу цілковито непридатна. Я, мабуть, теж була цілковитим розчаруванням.

– Ти от спиш до дев’ятої! А вставати треба разом із сонцем! Щоби встигнути все! Що ти все читаєш? І так бачиш погано, зовсім книжками зір зіпсуєш! Хоч би щось мудре читала! – бабі не до вподоби казки, це вона вважає «діточим», а в моєму віці належить читати Біблію і Шевченка. Дитяча Біблія, пошарпана книжечка без обкладинки, мене зацікавила. На пожовклих сторінках я б мала знайти самого Бога. Він і справді був намальований на першій сторінці, суворий бородатий дід на хмарі зосереджено створював світ. А далі все йшло за планом – Адам та Єва їли заборонене яблуко, їхні сини вбивали один одного, Ной будував ковчег. Та дві історії вразили мою дитячу уяву. Першою була оповідка про святого Єлисея, якого дражнили діти.

– Бабо, чому Бог покарав дітей так страшно? Невже за те, що вони дражнили старого, на дітей варто було насилати ведмедів?

– Діти ображали старого святого чоловіка! За це їх загризли ведмеді! Бо не можна зневажати старих!

Я не могла змиритися з такою невідповідністю між провиною і покаранням, весь день переймалася то жалем щодо дітей, то злістю на Бога. Зрештою продовжила читати далі, розповіді про Мойсея теж надовго полонили мою уяву – від оповідки про те, як його мати поклала немовля в кошик і відпустила плисти Нілом до опису кар єгипетських і подорожі ізраїльського народу. Та історій про Авраама й Ісаака я Богові пробачити не могла. Змушувати батька вбити власного сина, аби догодити Богу? Привести дитину на гору, зв’язати, покласти на жертовник і замахнутися ножем, не сподіваючись, що Бог останньої миті передумає? Втім, досвід з пророком Єлисеєм навчив мене, що з бабою ділитися такими думками не варто, в її версії малий Ісаак міг цілком заслуговувати на таке випробування.

Своїм святим обов’язком баба вважала усунення прогалин у моєму вихованні і найганебнішою хибою вважала те, що я не навчаюся куховарити. Баба намагалася мене періодично залучати до практичних вправ – то загадувала чистити й різати кубиками картоплю на зупу, аби потім дорікнути, що я порізала надто грубо, то доручала збивати яйця, аби за хвилину відібрати миску та збивачку, адже я збиваю мляво. Це, звісно, зовсім не спонукало мене до розвитку кулінарних навичок, та й бабиного товариства я б з радістю уникнула. Та куди там? Мені було тільки десять років, і якби хтось щирий тоді запитав у мене, чи люблю я бабу, то відповіла б, що ні. Та мене ніхто не питав. Так самісінько, як ото зараз баба не цікавиться, чи хочу я ліпити з нею вареники. Та під лекцію про те, що я зростаю такою ж, як мати, білоручкою, що я дівчинка і повинна вміти готувати, і про те, що баба в моєму віці готувала на всю родину, я кволо місила тісто, щомиті очікуючи нових зауважень.

– А ти, коли малою була, завжди бігла зі мною вареники робити!

Звісно, бігла, мене ж реально не примушували місити і вареники формувати, лише давали шматок тіста й дозвіл ліпити всілякі дурнички. Я й ліпила – хробачків, якщо розкачувати тісто в долонях, і равликів, якщо скрутити хробака спірально. Пам’ятаю, як баба, яку вочевидь дратувала моя примітивна творчість, навчила мене зліпляти трьох хробачків одним кінцем докупи і плести косичку, це здавалося їй достойнішим і носило горду назву «плетенка». Якщо в баби був добрий настрій, вона виймала пательню, вмикала під нею газ і смажила мої витвори, пісне печене тісто хрустіло на зубах і дуже мені смакувало. Якщо ж настрою баба не мала, то всі хробачки й косички гинули в бабиній жмені, перетворювалися на грудку і поверталися до тіста.

– ...Ми як малими були, то так жартували, що в один вареник клали щось таке, аби він відрізнявся, і от кому цей вареник дістався, той, значить, переміг, – поринула у спогади баба.

– Кого переміг? Бабо, кого переміг, питаю?

– Та нікого, то так просто, аби цікавіше було.

– А що ви такого в той вареник клали?

– Та я вже й не згадаю... Ґудзика могли покласти, для сміху. Копійку якусь. Або що на кухні було – каша, варена фасоля, сушеня з компоту. Якось навіть солі і перцю поклали! – Баба вийшла на хвилинку, їй видалося, що квочка надто вже галасує. А я й сама незчу­лася, як невідома капосна сила змусила мене метнутися до сільнички, а в баби була велика, дерев’яна, з кришкою, сипонути чайну ложку солі на вареницю і старанно зліпити вареника. Баба повернулася, вареники зварила, і мій сюрпризний теж. Посідали їсти, баба з квасним молоком, мені перепало трохи сметани. Баба встигла зо три вареники з’їсти, аж раптом:

– А бодай би тобі добре було! То ти таке зробила?! – Довелося визнавати, що я, баба точно солі замість начинки не клала, а більше нікому.

Хвилин за десять у хвіртку зайшли цьоця Стефа з малим. Сьогодні крихітний хлопчик був одягнений у замурзану футболочку і шорти, мабуть, з нагоди прогулянки за межі власного подвір’я. Баба заметушилася, винесла для гостей ослінчики:

– Не маю чим вас гостити! Хіба вареники, ще теплі.

– Ганю, не шукай собі гризоти, ми на хвилинку. – Та гонорова баба вже простягала малому миску з варениками. Богданчик вхопив найбільшого і запхав до рота.

– Ти тільки в один соли понапихала? Кажи! – зашипіла на мене баба.

– В один...

– Бери ще! В іншу ручку бери! – защебетала баба до Богданчика і знову простягнула йому миску. А малий не відмовився: два вареники краще, ніж один, звісно. Поки баба й цьоця Стефа обмінювалися свіжими новинами, не новинами з телевізора чи з газет, а справжніми, про життя-буття родичів, сусідів та знайомих, моя увага цілковито належала Богданчикові. Я ходила за ним назирці, неймовірно прагнула якось зачепити малого, привернути його увагу, гарячково міркуючи, як же бавляться з такими малими дітьми.

– Богданчику, курочка! Як каже курочка? Ко-ко-ко! – я раптом пригадала, як розмовляють з малюками дорослі, й вирішила спробувати собі. Богданчик не звертав на мене уваги, принаймні двійко бабиних курей цікавили його значно більше, ніж я. Богданчик переслідував курей, я – малого. Мить – і трапилася крихітна катастрофа: один вареник Богданчик доїв, а інший, цілий, раптом випав із розтиснутого кулачка, і цим негайно скористалися кури.

Такими фрагментами запам’яталося мені те літо. Додому я поверталася наприкінці серпня, баба мала посадити мене в автобус, а батьки – зустріти на кінцевій. Пакуючи дві великі торби, одну з картоплею, іншу з городиною, банкою сметани та свіжозарізаною куркою, баба традиційно приповідала, що от приїхати допомогти нікому, а домашнім, свіжим та «непідсипаним» ласувати охочі. Якщо на початку літа я вступала з бабою в дискусію та палко захищала батьків, то зараз просто мовчала. На додачу баба зрізала мені кілька розпатланих айстр, додала гілочку аспарагусу й загорнула букет у газету:

– На Перше вересня вчительці будеш мати!

Я тряслася в «Пазику» на сидінні позаду водія, – туди мене всадовила баба, – дивилася у вікно. Мандаринове сонце неохоче вкладалося спати. Я його розуміла – мені теж не хотілося, щоб гарний день добігав кінця. І літа залишилося тільки декілька днів... Дивне відчуття охопило мене, схоже на лагідний сум, на невловимий жаль, бо щось завершується, минає, ніколи більше не повториться... Тоді мене раптом охопив страх, майже паніка, що мене не зустрінуть, що я стоятиму на кінцевій, самотня, безпорадна, з двома величезними торбами. Квіти я тримала в руках, аспарагус метлявся і лоскотав обличчя, квіти не пахли, а от гіркого запаху газетної типографської фарби я не забуду ніколи.

Часом ці спогади спливали в пам’яті, невиразні, наче сни чи марення. Я дорослішала, в село до баби приїжджала все рідше, може, тому, що знаходила цікавіші справи, може, тому, що батькам набридли бабині нарікання на те, що глядіти мене все літо їй важко. Коли мої візити стали нечастими, баба нарікала, що про неї всі забули, покинули її. Одним із бабиних задоволень завжди були вислуховування та переповідання новин – я мала докладно розказати про власні справи, про справи батьків, про те, що знаю про кожного з родичів. Баба звітувала про справи сусідів та родичів тут, у селі. Більшості імен, прізвищ та прізвиськ я не знала, власне, я й не ставила собі за мету їх запам’ятовувати. Та не дай боже виказати бабі бодай натяк на незнання, це означало наразитися на обурений вигук «Та як?!» і кількахвилинну лекцію з перелічуванням основних подій життя та особливостей зовнішності й характеру згаданої персони. Тому під час згадки про будь-кого я автоматично кивала головою, мовляв, цьоця Галя, звісно, пам’ятаю. Так-от долинали до мене невибагливі новини і про Богданчика, який, звісно, ріс, пішов у перший клас, закінчив дев’ятий, вступив до коледжу, пішов до армії і повернувся. Я навіть бачила його кілька разів на подвір’ї цьоці Стефи та на Великдень біля церкви, кумедний малюк непомітно перетворився на чубатого школярика, тоді на насупленого підлітка, який не знав, куди діти руки, а згодом кремезного широкоплечого юнака, що так і не позбувся звички дивитися спідлоба.

Баба померла десять років тому, встигла побувати на моєму весіллі та познайомитися з крихітною правнучкою. На цвинтар до баби я навідуюся нечасто. Звісно, в мене завжди є виправдання – незліченна кількість власних клопотів. Звичка розповідати бабі новини нікуди не зникла, баба тепер вельми вдячний, хоч і дещо мовчазний слухач. Іноді коронні бабині фрази лунають у моїй голові, неповторні інтонації нікуди не зникли. Я розповідала бабі про наро­дження другої правнучки, про власне розлучення, виправдовувалася, що не навідувалася ледь не два роки поспіль через коронавірус. І про війну я бабі теж розповідала.

– ...А малого Богданчика пам’ятаєте? Він працював водієм-експедитором, то його ТЦК просто коло магазину, куди він товар привіз, і забрала... Бабо, як я вам поясню, що таке ТЦК? То як військкомат, тільки вони людей ловлять... – кажу я, розуміючи, яку дурню бовкнула. – Богданчик був два місяці на полігоні, тоді його відправили на Донеччину. Два тижні повоював, а тоді їх в окопі дроном-камікадзе накрило. Усе відділення, шість осіб. Бабо, ми тепер усе мусимо знати: про ракети, міни, артилерію, про дрони... Бабо, яка різниця, чи гарний був похорон? Та певне, що гарний, навіть мер був. А що цьоця Стефа? Не знаю. Бог дав – Бог узяв.

Поверталася автобусом. Старих «Пазиків», звісно, давно не використовують, та жовті «Еталони» цілком успішно продовжують традицію. Я зумисне сіла з того боку, де вкладається за обрій мандаринове сонце.