ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»
4Історії з життя
ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ
Френк хотів, аби ми запам’ятали його молодим, кучерявим і усміхненим. Таким, як на старій чорно-білій світлині в альбомі – студентом американського коледжу, який виймає яблуко з переповненої кишені комбінезона. Цю світлину і ще багато інших зберіг наш дідусь Томко.
Хоч Френк був і не зовсім нашим родичем, але світлина гарна. Френк одружився з Ірен, небогою нашого дідуся, чиї брати виїхали до США ще під час першої еміграції. За тими знимками можна вчити історію і милуватись модою, побутом, обличчями, сюжетами… бо американські світлини – то інший світ.
Як же ж гарно сказала про це Ліна Костенко: «На старих фотографіях всі молоді. За роками людина сама себе кличе. У зіницях печалі, як в чорній воді, відбиваються люди, дерева, обличчя… На старих фотографіях всі молоді. На старих фотографіях мертві сміються».
Той великий білий альбом колись спеціально купив дідусь, аби вкладати туди світлини своїх американських родичів. Усіх родичів, не тільки кревних. Отой дядько Френк був зі словацької родини емігрантів. Якби він народився десь поблизу Кошіце чи в Жиліні, то був би Франьом.
Френк не знав жодного слова ні українською, ані словацькою, хоч ці мови були у крові його предків. Френк мав дружину українського походження, красуню Ірен, народжену у США. Зовні вони обоє були такими американськими, такими показово відкритими, але вартувало поспілкуватись із ними трішки більше ніж годину, як у їхніх емоціях відкривалось оте прадавнє, глибинне, наше.
Френк залишився привабливим навіть у свої неповні 90. Так буває, що у старечому обличчі можна відчитати колись гарні риси. Отже, у молодості він, найімовірніше, мав успіх у дівчат, еге ж?! І та світлина, яку колись переслала нам молода Ірен, чудово свідчить про його слов’янську красу.
Свою кохану дружину Ірен він похоронив два роки тому. Після цього діти перестали з ним спілкуватись, а внуки навіть не телефонували. Френк прагнув того спілкування, бо ж виховав їх, на ноги поставив. А там, у тій Гамериці, нема такого спілкування, як у нас. Молодь не цікавиться життям родичів, не переймається старечими проблемами. Кожен живе, як собі хоче. Навіть коли їде в гості, то попередньо домовляється.
Тому Френк доживав віку сам. Через день до нього приходила якась хатня працівниця індонезійка. Вона підтримувала дідуся морально, готувала йому їсти, прибирала і слухала розповіді про все на світі.
Френк писав і до нас. Та що ми могли йому порадити? Ми – на іншому боці планети. Ніхто туди, у ту Гамерику, не полетить. Нікого туди особливо й не впустять… а Френк горнувся до нас, писав у соцмережах і захоплено коментував знимки нашої родини, бо любив як рідних.
Так, дядько Френк дуже любив саме слов’янські обличчя. Він називав мою маму «б’ютифул» і «муві-стар» (красунею, кінозіркою)… казав, що ми – прекрасні люди, і згадував свій єдиний візит в Україну понад 20 років втому з особливою родинною ностальгією.
Жалівся, що похорон його коханої Ірен обійшовся йому у 25 тисяч доларів. Очевидно, там також є такі «спеціалісти», які не забули порахувати все, спеціально влаштували церемонію і надурили дідуся на кругленьку суму. Ті гроші Френк мав віддавати сам. Діти і внуки йому відмовились допомагати. Тому у свої майже 90 він їздив на підробіток, хоч уже не мав ні сил, ні здоров’я. Але таки віддав. Ах, «шєт» (трясця) з тими їхніми звичаями! А всі думають, що там гроші на деревах ростуть замість листя. Якби ж то!
А ще там вони чомусь дуже хворіють. Мама не раз дивувалась, чому в такій багатій та забезпеченій країні люди такі недужі.
– Невже вони там не мають що їсти? – запитувала мама.
– Та хіба в їжі причина? – дивувалась одна наша родичка, яка була там уже двічі.
– То от скажи мені, чому вони там мають стільки проблем зі здоров’ям?
– Тому що життя там тільки видається таким багатим і безтурботним. А насправді там треба гарувати, аби доробитися до власного житла, аби мати добру зарплатню. А про медицину – окрема розмова. Вона там гірша, ніж у нас… – пояснювала родичка.
– А я думала, що вже такої, як у нас, гіршої ніде нема! – щиро дивувалась моя мама.
– Там у них все лікують «антибаятиками» і дуже не переймаються здоров’ям. А якщо якась операція чи серйозна проблема, що потребує тривалого лікування – знаєш, Любцю, краще вмерти або втекти з тої Гамерики! – щиро оповідала родичка.
– То, може, саме через те ти й не захотіла там залишитись? – допитувалась моя мама.
– Та ні за які гроші! Та я там почувалась як у тюрмі! – емоційно випалила родичка.
Якось так воно й було. Я відчувала ту «чужину» в кожному листі, який надсилав мені Френк та інші наші родичі. Всі вони почувались «висланими» з рідного дому, висмикнутими з рідної землі, хоч як би пафосно це звучало. Дядько Волтер, ще один наш американський родич, навіть влаштував собі там «українську кімнату», у якій на почесному місці сиділи ляльки, вдягнені як дівчина і козак. Там же висів український прапор, на столі стояв кошик із писанками. Чимало того, що там було, передали дядькові Волтеру наші родичі. От уже його діти і внуки цього не поцінували і, мабуть, позбулися. Вони й українською не спілкуються, їм цього не треба!
А ще хочу повернутись до історії дядька Френка та тітки Ірен. Особливо до того вересня 20 років тому, коли вони вперше і востаннє відвідали Україну та Словаччину.
Їхня мандрівка передбачала не тільки знайомство з родичами, а й цікавий ритуал, який вони вирішили здійснити на батьківщині Френкових предків. Тоді саме була річниця шлюбу Френка й Ірен, 45 років спільного життя. І за тамтешньою традицією вони вирішили повторно взяти шлюб чи «відсвіжити» свої почуття. Тобто домовились знову пройти цю урочистість у маленькій словацькій церкві, де священник повноцінно пошлюбив їх, як і колись… Для нас, українців, це було трішки незвично, але цікаво. Ми сиділи за святковим столом і роздивлялись роздруковані світлини. Все ж це гарна традиція! Може, колись і в нас таке практикуватимуть!?
А потім були численні відвідини нашої дорогої родини. Не без перевернутих капелюхів… ну, ви розумієте? Але, незважаючи капелюхи («дайте, дайте, не минайте»!), запам’ятались і чудові фрагменти, коли Френк співав з усіма, як умів, смакував голубці, радів із вишиванок, які я їм подарувала, і знимкував старовинні кам’яниці в центрі Львова. Бо там, у тій їхній, даруйте на слові, задрипаній Гамериці, таких гарних будинків нема!
Особливо сподобалось американському дядькові стара прабабцина хата, саманна (глинно-валькована), яка ще стояла у нас на дачі та яку ми мали намір розібрати, бо вона вже розлазилась по швах.
– Збережіть цю гісторі! – запропонував дядько Френк.
– О, ця гісторі вже мувз даун (ця історія вже валиться), дядьку Френку! – піджартувала я, бо то ж таки була правда.
Найбільше знимок зробили наші гості з простого сільського життя: чийсь велосипед з перебасаличеним мішком на рамі, кури під хатою, песик в будці, кіт на плоті, квіти коло стодоли. Це були ті фрагменти, про які їм розповідали родичі, які повертали їх у генетичну пам’ять. Все те, що просте й недосконале, викликало в наших американців неприхований захват.
Коли ми проводжали дядька Френка і тітку Ірен на віденський поїзд, дядько Френк зазнимкував собі наш старовинний вокзал. Так, наче не хотів їхати, але чепурні вагони вже чекали на пероні. Ми всі мали якихось 20 хвилин, аби попрощатися… назавжди!
– Бо таке є тільки в Європі! – пояснила наша родичка, і ми не мали підстав їй не вірити, адже вона бувала там і має з чим порівняти. – Повірте, ми проти них дуже багаті! Бо ми в себе вдома! А там усе позичене! Все дороге! Все якесь несправжнє і пластмасове!
Моя мама розчулилась і почала плакати. Вона часто так переймалась прощаннями й зустрічами з родиною. Такою вона вже була сентиментальною. А я не могла і не хотіла плакати. Авжеж, родичам треба було назад у Словаччину, а звідти – у ту свою Гамерику.
– Знаєш, коли я так востаннє плакала, як наша мамця? – підсмикнула я брата.
– І коли ж? – брат здивувався, бо знав, що я не плакса взагалі!
– А тоді, коли цибулю різала до супу! – піджартувала я. – Та цибуля була така прикра!
Дядько Френк і тітка Ірен думками були вже десь там, хоч сиділи при вікні віденського поїзда і чекали, коли він рушить. Ми також чекали. Такі миті повинні бути в житті, навіть якщо вони породжують у когось сльози і жаль.
Але нині я не різала цибулі… я згадувала дядька Френка і його американське життя. А воно могло би скластись зовсім не так, якби його і наші родичі не їхали до тої Гамерики… Прикра цибуля!
Дякуємо за вашу передплату на ексклюзивні історії онлайн!
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
