Історії з життя
Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.
Я пишу тобі листа. Навіщо? Навіть не знаю. Мені це вже не потрібно. Але, здається, потрібно тобі. Вчора бачила Марічку, вона розповіла мені про вашу зустріч, так би мовити, останні новини з перших вуст. Не відчуваю ані радості, ані зловтіхи від того, що сталося. Просто нічого. Дивно, але спокійно вислухала все, як оповідку про незнайомих, цілковито чужих людей. Неприємна історія, не позаздриш тим, хто в неї потрапив, та й усе. За ці роки, що минули, я навчилась приймати життя таким, як воно є, і радіти йому, незважаючи ні на що. Тепер доведеться вчитись і тобі. Мабуть, це справедливо. Хоча… Хоча, мабуть, саме завдячуючи тобі я залишилась живою. Так, не наперекір твоїй зраді, а саме завдяки їй. А отже, певною мірою я твій боржник.
– Дівчино, будьте ласкаві, десь тут має бути книжковий ринок, не покажете де?
Високий, худезний хлопчисько з розкішною кучерявою шевелюрою чомусь не дивився на Лесю, а розгублено оглядався на всі боки.
– Може, й показала б, та руки зайняті, – сердито буркнула Леся, яка ледь волочила дві важезні торби із книжками на той-таки ринок.
– Ой, вибачте, – знітився юнак, – я вам допоможу. – Він узяв одну торбу і присвиснув від здивування. – Там що, гантелі?
– Та ні, книжки, – вже привітніше усміхнулась дівчина. – От несу продавати на ринок. Це тут, недалеко, за рогом.
***
Пам’ятаєш нашу першу зустріч? – молоді, сповнені мрій студенти-першокурсники. Ти так і не знайшов тоді потрібної книжки, я обіцяла пошукати вдома. Після смерті батька залишилась величезна кількість всілякої технічної літератури, яку ми з мамою спершу берегли як пам’ять, а потім, у важкі купонні часи, почали потроху продавати. Записала на клаптику паперу номер телефону, тицьнула тобі в руки і пішла до театру, геть забувши про обіцянку. Ти не телефонував, а я не чекала нервово й нетерпляче дзвінка. Звичайнісінька зустріч, що не варта уваги. Так думали ми, та, видно, доля мала іншу думку.
***
– Дівчино, будьте ласкаві, у вас немає вільного квитка на виставу?
– Не вільного, а зайвого, – механічно виправила Леся. Перед нею стояв високий юнак – пишне, хвилясте волосся, зібране гумкою на потилиці. «Десь я його вже бачила», – майнула думка. – Ні не має.
Леся чекала маму, яка запізнювалась. Задзвонив мобільний. Ну-от, як завжди, її жаліслива мама залишилась чергувати замість Ніни, у якої захворів малий. Тож доведеться йти додому, так і не подивившись на гру московських знаменитостей.
***
Ти пам’ятаєш, як я не люблю сама кудись ходити, точніше, не любила. Мене просто доводила до шалу лише думка про те, що доведеться сидіти самотою серед чужих людей. Якою ж я була наївною! Це тепер я розумію, що можна бути самотньою і удвох, і втрьох, навіть у ліжку з коханою людиною, але це вже зовсім інша історія.
***
Леся різко повернулась із твердим наміром піти додому, але раптом побачила хлопця, який запитував про квитки.
«Не пропадати ж, урешті-решт, грошам», – вирішила дівчина, яка мало не пів стипендії заплатила за квитки. – Юначе, у мене з’явились зайві квитки, якщо хочете, то можу продати.
***
Ти купив тоді в мене лише один квиток, а я подумала: «Якщо є на світі диваки, які ходять у театр самотою, то можна й мені спробувати». Я зайшла до зали, сіла у крісло поруч із тобою і раптом побачила, які гарні в тебе риси обличчя. Класичний грецький профіль.
Чому я згадую ці наші перші, здається, такі незначущі зустрічі? Бо лише тепер зрозуміла, що коли ми обоє запам’ятали їх до дрібниць, то вони щось усе-таки означали для кожного з нас.
***
Леся повернулась додому вже над ранок. Накрила пледом маму, яка, не дочекавшись доньки, заснула у кріслі-гойдалці. Сіла в куточку, загорнулась у велику пухову, ще бабусину, хустку.
– Мамусю, люба моя мамусю, твоя донька закохалась, – вимовила вголос і тихо-тихенько засміялась, а потім щоками чомусь потекли сльози.
***
Якими ж ми були щасливими!
– Гарна пара, – говорили нам услід незнайомі люди. Ми витворили свій світ, світ лише для двох. Сонячний, барвистий, яскравий світ кохання. Ми не впускали в нього нікого. Навіть маму. Інколи я помічала сум в її очах, розуміла, якою вона почувається самотньою після смерті батька, але… Але там, у тому нашому світі, на мене чекав ти, і я летіла до тебе, коханого і єдиного, до своєї половинки, без якої не уявляла тепер свого життя. Ні, я не докоряю тобі й не іронізую, тоді ти справді був для мене всім. Пам’ятаєш наші нескінченні прогулянки містом, розмови на підвіконні до ранку? І як ми мріяли під шум дощу про майбутнє, і не було в наших мріях ні біди, ні зради – були лише ми, наше кохання і наша донечка, наша Настуся…
***
Коли Настусі було чотири місяці, Леся захворіла. Начебто нічого надзвичайного – просто бронхіт, та коли дійшло до антибіотиків, годування немовляти довелось припинити. Як на те, молока в Лесі було багато, не зцідила вчасно – і груди набрякли, затверділи. Боліло від найменшого дотику. Старенька лікарка-терапевт, похитавши скрушно головою, несподівано порадила: «Нехай чоловік спробує висмоктати молоко хоч трохи, замість дитини, щоб не так боліло і не мучилась. А далі помаленьку сама, бо зникне молоко і буде дитина на хімії вже змалку».
***
Ти припав вустами до моїх грудей, уперше не як закоханий чоловік, а як дитина, обережно і ніжно. Але все ж було боляче, дуже боляче. І я скрикнула, а ти розплакався, зовсім по-дитячому. Ні, ми плакали обоє. А коли настало полегшення, пам’ятаєш, ти цілував мої зболені груди і казав, що у світі немає нічого прекраснішого? І що тепер ти теж трохи моя дитина, що ми житимемо довго та щасливо і помремо одного дня, бо життя без мене пусте й не потрібне тобі.
***
Біда прийшла несподівано. Втім, вона завжди приходить незваною гостею. Леся проходила звичайний медичний огляд, і гінеколог, давня мамина знайома, вже записуючи в медичну карточку «здорова», сказала: «Ану ляж, Лесю, на кушетку, я огляну груди про всяк випадок, бо тепер, після Чорнобиля, не доведи Господи…» А потім були скерування на мамографію, біопсія і страшний діагноз – «рак молочної залози».
***
Леся сиділа в кабінеті онколога і дивилася на стіну з величезним плакатом-календарем. Минуло чимало часу, перш ніж вона спромоглась спитати:
– Скільки мені ще залишилось?
Лікар щось говорив, переконував, певне, втішав чи заспокоював, та вона нічого не чула і все дивилась на календар, на якому були намальовані якісь екзотичні птахи. Раптом встала, підійшла впритул до календаря, зірвала його зі стіни і почала шматувати, рвати на дрібні шматочки. Потім повернулась і мовчки вийшла з кабінету.
Підставила обличчя сонцю. Осіннє про міння лагідно пестило шкіру, страшний діагноз, вирок, який вона щойно почула, раптом здався Лесі нереальним, неприємним сном, який треба швидше забути. Павутинка бабиного літа зачепилась за обличчя, Леся обережно зняла її: «Лети, лети, маленький мандрівнику, лети кудись, у незнані краї, бо мені вже не судилось. Бо в мені живе потвора, яка незабаром, зовсім скоро зжере мене». Хотілось плакати, кричати від страху та відчаю, але навколо були люди. Люди, яких Леся раптом зненавиділа всім серцем. Вони йшли, сміялись, у них у всіх було майбутнє, тільки вона… тільки вона мала померти…
***
Я пам’ятаю той день до дрібниць. День, коли я довідалась про свій діагноз. Я прийшла додому, ти бавився з Настунею, ви сміялись. Я усміхнулась собі, на душі стало легше. Вийшла в передпокій. Зблідла мама стояла у дверях кухні й дивилась на мене. Не знаю, як вона про все дізналась, як відчула біду. Як вистачило в неї сили, щоб підійти, обійняти свою безталанну дитину і прошепотіти на вухо тихо-тихо, щоб не почули ті двоє щасливих у кімнаті: «Я так просто тебе не віддам. Чуєш?».
***
Отямившись від наркозу, Леся одразу глянула на груди. Спершу здалося, що нічого не змінилося. Простирадло здіймалось горбочками з обох боків. Облизала пересохлі губи, перевела подих.
– Отямились, от і добре, – почула приємний жіночий голос, – незабаром вас переведуть у відділення. Там на вас уже мама чекає.
Медсестра, старша миловидна жінка, підійшла ближче до ліжка й усміхнулась Лесі.
– Скажіть, а мені справді, справді… – говорити було важко, неслухняний язик ледь ворушився, але ще важче було поставити запитання до кінця.
Та медсестра, яка вже не вперше змушена була відповідати на нього, одразу все зрозуміла. Вона взяла Лесю за руку.
– Насамперед ви отримали шанс, а отже, життя триває. Окрім того, у вас донька, чоловік. Хіба задля цього не варто було чимось пожертвувати?
***
Розумію: із хворою людиною жити важко. Навіть якщо ти кохаєш її. А тому я не засуджую тебе за те, що ти зробив, але як ти це зробив, ніхто не здатен зрозуміти та виправдати.
***
Операція минула вдало, але треба було ще пройти курс хіміотерапії, а на додаток набрякла рука. Леся змарніла, схудла, потім почало вилазити пасмами волосся, і тоді вона зненавиділа себе, своє скалічене тіло. Зганяла злість на близьких, найчастіше на мамі. Сашко пропадав тепер на роботі: на лікування, повноцінне харчування потрібні були величезні гроші. Приходив додому пізно, посилався на втому й одразу лягав спати. Спершу вони ще спали в одному ліжку, та якось, підхопивши нежить, Сашко ліг спати в дитячій і відтоді ночував лише там. Леся не заперечувала, обоє дуже добре розуміли, що річ не в застуді.
Довгими безсонними ночами жінка намагалась виправдати коханого, зрозуміти, але це лише додавало болю. Вночі крадькома виходила в передпокій, де висіло велике, на повен зріст дзеркало, задирала піжаму і дивилась на своє знівечене тіло, у нападі істерії плювала на власне відбиття і, виснажена, падала знову на ліжко. Вранці дзеркало завжди було чистим, і жодного разу мама не промовила навіть слова. Так минали дні, сірі й похмурі, як небо пізньої осені, навіть Настусин сміх дедалі рідше лунав у квартирі.
Якось увечері Сашко прийшов додому раніше, поклав на стіл чималу суму і сказав, що змінив роботу, знайшов кращу, із вищою зарплатнею, а тому пропонує влаштувати маленьке свято. Витягнув із торби всілякі смаколики, і удвох з Настею вони заходились накривати на стіл. За вечерею чоловік жартував, дражнив замурзану шоколадом доньку, і Лесі на мить здалось, що повернулись давні добрі часи. Вперше за час хвороби вона відчула себе щасливою, у Лесі з’явилась надія, що завтра настане і для неї. Що отак за столом вони збиратимуться ще не раз, все налагодиться, вона одужає.
– Сашку, а ти ж так і не сказав, куди влаштувався.
– А це поки таємниця, подробиці будуть завтра, і то тільки тоді, коли наробите отаку миску вареників, – сказав, усміхаючись Лесі, і ніжно, як колись, потис її руку.
Та подробиць жінка так і не дочекалася, додому Сашко більше не повернувся. Вранці обдзвонили всі лікарні, морги, друзів і знайомих, та ніхто нічого не знав. Леся подала заяву в міліцію. Однак минали дні за днями, але не було нічого нового. Жінка не знаходила собі місця, здавалось, що цієї нової біди вона вже не витримає.
***
Минали дні. Якось бабуся з Настею поїхала в гості до давньої, ще шкільної подруги, яка жила в передмісті. Випав перший сніг, дівчинка ліпила сніжки і кидала їх у стовпи, які, як солдатики, вишикувались уздовж дороги. Раптом, коли вони минали чепурний будиночок, обсаджений невисоким живоплотом, Настя зупинилась і промовила:
– Бабусю, а я тут була. Ми сюди з татком їздили в гості до тітки Наталі.
– До якої ще тітки? – заглиблена у свої думки, жінка навіть не одразу зрозуміла, про що йдеться. – Ти щось плутаєш, Настусю.
– А от і ні, – образилась мала, – ми сюди декілька разів їздили. І тітка мене тортиком частувала. Гарна така, весела. От дивись, за рогом буде хвіртка, там іще гномик біля неї.
І справді, за рогом були і хвіртка, і гномик, і Настя, навіть не спитавши дозволу, забігла на подвір’я.
– Зачекай, ти куди? – крикнула жінка, а потім подумала: «А може, тут хтось щось знає про зятя», – й собі рушила за дівчинкою.
Побачивши, що бабуся йде слідом за нею, Настя вже тарабанила кулачками у двері. Вони рипнули – на порозі стояв… Сашко.
***
Ти втік, ти просто втік. Спершу я хотіла вбити тебе, потім – себе. А потім настала байдужість. Я цілими днями лежала в ліжку, «світила» голим черепом і дивилась у стелю. Та якось моя мама, після ще однієї невдалої спроби втішити мене та розрадити, моя мама, яка навіть невинний ляпас по певному місці сприймала як трагедію світового масштабу, моя ніжна, тиха мама навідмаш вдарила мене по обличчі:
– Не смій плакати! Чуєш, не смій!
Вона вхопила мене за руку і силоміць поволокла в кімнату, де мирно спала Настуся.
– Ти колись думала про те, як буде їй, твоїй дитині, коли тебе не стане? Він забере її в мене. І вона ростиме з татом, який покинув маму, який зрадив маму, з батьком-боягузом. А ця ница жінка, його коханка, буде їй матір’ю. Ти такої матері хочеш для своєї дитини? Такої?!! Ото вже буде щаслива наша Настя… Вона ж, як виросте, все зрозуміє, вона ж уже все пам’ятає. Не смій більше скиглити. Подивись, на кого ти стала схожа, – тепер мама, шарпаючи, вела мене до дзеркала.
Я дивилась на власне відбиття, як і тими самотніми ночами. Не втрималась, схопила підставку під взуття і швиргонула її в люстро. Дзвін розбитого скла повернув мене до тями і, як не дивно, заспокоїв. Що ж, мама має рацію, я не віддам тобі Настусі, ти її не вартий, ти й мене не вартий. І я вирішила жити, я вирішила боротись за кожен свій день, за кожну хвилину.
***
Леся йшла вулицею, місто запалювало звичні вечірні вогні, на душі було тихо і погідно, під ногами шелестіло опале листя. Жінка поверталась із побачення. Попросила Вадима, щоб не проводжав її, хотілося побути наодинці. Досі сторонилася чоловіків, хоча вже не раз помічала їхні зацікавлені погляди. Вадим не був їй байдужий, бентежив самотнє жіноче серце, та навіть думка про те, що в її житті може з’явитись чоловік, лякала Лесю. І от сьогодні врешті наважилась пристати на пропозицію випити каву, вирішивши, що там покладе край усім його надіям та й своїм сподіванням. Але в затишному і тихому кафе сталося те, чого Леся аж ніяк не очікувала. Щойно вони сіли за заздалегідь замовлений столик, як Вадим, дивлячись просто їй у вічі, сказав: «Лесю, я все знаю. Ти перенесла операцію. Знаю яку і знаю про наслідки. Але це не лякає мене. Я люблю тебе і прошу дати мені шанс. Я готовий чекати».
***
Я йшла осіннім парком і думала. Побачення в кав’ярні не внесло сум’яття ані в думки, ані в душу. Я поклалась на долю та час. Буде так, як буде. Мабуть, я ще не готова до таких стосунків, бо надто добре пам’ятаю вираз твого обличчя, коли ти побачив моє тіло після операції, вираз жалю, жаху й… огиди. Але час спливає, і, можливо, колись… колись і я буду коханою жінкою. Але це буде колись… А тепер чому б і не піти до театру в товаристві вродливого чоловіка…
***
– Лесько, Лесько, – Марійка, близька подруга й одногрупниця, відсапуючись від швидкої ходи, приязно усміхалась Лесі. – Ой, що маю тобі сказати, подружко, не повіриш, є таки справедливість на білому світі. Бачила я оце щойно Сашка. Посивів геть, плакався мені на життя. Він же таки не скотина остання, каже, що сумління його замучило. Почав випивати потроху. І от одного разу під градусом розказав своїй дружині, як від тебе тікав. А вона його за двері виставила, уявляєш? Каже, я з таким покидьком жити не буду, на розлучення подала… Але Сашко каже, що йому байдуже, аби ти йому вибачила, а більше йому нічого й не треба.
***
Ну-от, час закінчувати. Якщо тобі й справді потрібно, щоб я тобі вибачила, то знай, що тобі прощено вже давно, але в моєму світі для тебе тепер місця вже немає. Ось уже шість років я живу повноцінно. Не соромлюсь навіть ходити в басейн, та й протези тепер – уже не ті страшні неоковирні опудала, які лише додавали розпачу. Плавання, до речі, допомогло подолати й проблеми з рукою. Потрохи просуваюсь уверх службовою драбиною. Роблю це заради Настусі. І заради себе. Не знаю, скільки ще мені відміряв Господь, але погодься, що цього не знає ніхто. А от радіти життю, кожній його хвилині, секунді, радіти по-справжньому, розуміючи його вартість, може лише той, хто побував на межі. Я там була, бо я – амазонка, а отже, переможниця.
Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
