Передплата онлайн: https://peredplata.ukrposhta.ua/
...Вона не любить згадувати, як почалася війна. Її психіка й досі не може примиритися з тим, як усе починалося. Закінчення зими обіцяло, що все буде добре. Мілані запропонували нову роботу в рекламній агенції, до того ж їй вдалися творчі проєкти, які ще восени здавалися нездійсненними. Усе складалося так добре, що іноді навіть ставало лячно. Так уже чомусь повелось у її житті: щойно справи налагоджувалися, як одразу все йшло шкереберть. Увечері довго розмовляли телефоном із подругою, побажали одна одній мирної ночі…
...Спочатку Мілані здалося, що несподівано пролунав грім, розпочалася гроза. Жінка завжди боялася грози, маленькою, ледь зачувши грім, ховалась під стіл чи зачинялась у ванній. А грім не вщухав. Здавалося, що ще мить – і від того гуркоту вилетять шибки. Мілана підійшла до вікна, намагаючись зрозуміти, що відбувається і що робити.
– Мамо, там вибухи? – почула перелякане доньчине.
– Надійко, невже ти така боягузка? – намагалася усміхнутись. – Це просто гроза.
Та насправді вже знала, що це не так. А потім Мілана побачила у вікні натовп людей. Такий велетенський і розбурханий, що здавалося, ніби океан вийшов з берегів. Жінка вибігла надвір. Її серце калатало так, що здавалося, ніби б’ють церковні дзвони. «Війна, війна, – від тих страшних слів холонула кров. – Бомбардування... Б’ють по містах...» Здавалося, що ніколи не закінчиться той сірий, похмурий ранок.
Мілана зустріла сусідку, пані Маргариту, яка також не змогла всидіти вдома.
– Міланко, – в очах жінки бриніла тривога. – Я не знаю, що робити. Мої знайомі телефонують, радять мені запасатися продуктами, бо невідомо, що завтра буде.
Разом пішли до крамниці, але хліба вже не було. Люди в паніці скуповували все, що можна. Хліб, батони, солодкі булочки та паляниці. Навіть не вірилося, що за якихось пів години з прилавків може все зникнути. Мілані із сусідкою ледве вдалося купити по хлібині та батону.
– Тобі треба їхати з міста, – напучувала сусідка. – Купи продукти, забирай Настю і маму, бо невідомо, що чекати завтра.
Повітря пронизав звук сирени – такий неприємний, що аж всередині все похолонуло. Мілана ще не знала, не відала, що цей нещадний звук відтепер супроводжуватиме їх щодня. Серце рвалося на шматки, обливалося кров’ю. Звісно, Мілана не може поїхати без мами, бо перевозити літню людину після інсульту – справа не з легких. Після того, як не стало батька, мама переїхала до них з Надійкою. Хіба можна наражати доньку на небезпеку? І порадитись немає з ким, і чекати підтримки нізвідки, бо тепер вона, Мілана, була за старшу в їхній родині, адже чоловіка теж забрала смерть, одразу ж за батьком.
Ніщо тоді не віщувало біди, Ярослав прийшов з роботи, повечеряв, затримався в кухні, аби допомогти їй приготувати страви на ранок. Мілана часто намагалася приготувати все звечора, аби ранок був не таким метушливим. Ярослав наливав чай, як Мілана зауважила зміни в його поведінці. Чоловік почав переривчасто дихати, рвучко підвівся, підійшовши до вікна. І раптом почав осідати на підлогу.
Перелякана Мілана зойкнула. Намагалася підхопити Ярослава, не змогла. Викликала «швидку». Мілана від страху відповідала недоречно, горло здавили судоми, її голос був хрипким і глухим. Далі все було як у страшному сні. «Швидка» мчала в лікарню. Мілана сиділа поруч із Ярославом і стискала його похололу руку, намагаючись передати йому своє тепло. Не змогла… За годину його серце зупинилось…
Тепер, коли прийшла на нашу землю ця клята війна, Мілана пригадала, що відчувала тоді. Розгубленість. Страх. А основне – нерозуміння того, як жити далі. Те, що на фізичному рівні тіло кам’яніло від постійних сирен, то була лише одна причина відчувати безпорадність. Важко було саме психологічно сприйняти цю нову дійсність. Зачинені та наглухо забиті крамниці. Коли вдома не було крихти хліба, а перед очима бовваніли порожні полиці... Тут уже не до жартів.
Трохи розрадив дзвінок куми Валентини, яка кликала приїхати до неї, аби разом перебути важку годину. Та щойно закінчили розмову, як у новинах почули про обстріли саме тієї місцевості. Зв’язок миттєво перервався, абонент був поза зоною. Як згодом стало відомо, Валя з батьком ховалися в погребі. Коли нарешті змогли порозмовляти, спочатку переповідали одна одній про свої страхи, переживання. Та життя – нехай під час війни – триває. Тож почали переповідати одна одній кумедні історії. Валя розповідала про те, як живе та спілкується із сусідкою:
– Як почуємо гуркіт, даємо одна одній знати: щось прилетіло. Вже навчилися розпізнавати, вибухне ближче чи понесе далі. А коли стає трохи тихіше, виповзаємо зі своїх укриттів і мерщій до хати, бо треба встигнути доварити борщ. Сусідка – неперевершений кулінар. А я навчилася випікати хліб, бо в крамницях тоді нічого не можна було купити, – розповідала Валя.
Мілана хліб пекти навіть не намагалася, обмежилася млинцями, але й вони всім смакували і ніхто не нарікав. Тим паче, аби купити хліб, потрібно вистояти величезні черги. І як тут не збожеволіти, не опустити руки? Як підтримати доньку і маму, якщо сама ледь тримаєшся? А найважливіше – як привітати з днем народження доньку? Адже навіть під час війни є місце для звичайних людських емоцій і маленьких свят. Отже, на сьогодні завдання номер один – організувати день народження доньки за умов воєнного стану. Коли виють сирени, розриваючи повітря. Коли тіло терпне від очікування поганих новин, а серце падає. Та все ж таки треба жити. А тому з наявних в обмеженій (ну, дуже обмеженій) кількості щось таке вигадати, аби навіть за таких сумних умов зігріти любов’ю донечку.
За деякий час знов пролунала сирена і водночас задзвонив мобільний.
– Слухай, у мене вже руки тремтять, наче мене пропасниця б’є, – почула схвильований голос Таміли, подруги. – Знову ракету запустили...
– Пусте, її відіб’ють, – хоча Мілана й сама була не на жарт засмучена, та подругу заспокоїла. – Я тут трохи вирішила відволіктися від буденщини. Як кажуть, війна війною... У Надійки ж день народження, тож треба приготувати щось смачненьке...
– Ну, нічого, не хвилюйся, – заспокоювала подруга. – Щось вигадаємо. У мене є банка консервів, трохи картоплі. Я, до слова, своїм дівчатам розповіла, яка я багата, а вони сміються. Дякувати Богові, кажуть, що ми встигли виїхати з того пекла... І повчають, мовляв, треба було запасатись. Про ту війну всі горобці цвірінькали…
Мілані не хотілося зараз жодних звинувачень і повчань, які, до речі, вже й так нічого не змінять. Вони з Надійкою відразу вирішили, що нікуди не поїдуть. Так, залишитися в місті, де виють сирени та лунають вибухи, – справа непроста. Та війна – то ж не лише обстріли, вибухи, небезпека. Війна – це зовсім інший рівень, на який ти виходиш, аби показати всього себе, справжнього. От у таких складних ситуаціях, коли мусиш приготувати обід з нічого. Або ж не залишити напризволяще домашніх улюбленців. У всякому разі їхні господарі ще вчора цих хвостатих називали улюбленцями. І ще й хизувалися одне перед одним, мовляв, у мене найкращий пес, а в мене такий симпатичний пухнастий котик.
Та щойно стало небезпечно і потрібно було терміново евакуюватися, як дехто залишав напризволяще улюблених хвостатих.
Надійка разом з іншими волонтерами рятувала цих залишенців, бо від стресу тварини ховалися та боялися вийти зі свого укриття. Найбільше вразив Надійку знайдений уже геть знесилений лабрадор, якого залишили, мабуть, іще за декілька днів до 24 лютого. Вона тоді навіть пост написала в соціальних мережах, не стрималась: «На війні треба мати мужність не лише вижити під бомбами, а й зостатися людиною, а не егоїстом, бо тільки безжальні егоїсти можуть залишити тварину помирати мученицькою смертю, почуваючись цілком комфортно. Ніколи не заводьте більше тварин, ви на них не заслуговуєте».
...Після однієї з таких волонтерських спецоперацій Надійка повернулася додому з переляканою кішечкою, яку вдалося врятувати від загибелі. Тож тепер Мілана готувалася відсвяткувати день народження донечки у веселому товаристві – вся дружня родина та знайда Красуня. Кицька спочатку була настільки переляканою, що навіть зі свого укриття боялася виходити.
– Красунечко моя, зіронько, – вмовляла пухнастеньку Надійка. – Виходь зі свого бомбосховища, в нас безпечно.
Щоправда, Красуню не було чим підманити, бо ж навіть для Надійки потрібно було готувати святкову вечерю з нічого.
– Слухай, подруго, – Таміла, як завжди, була налаштована рішуче. – Я ось у середу бачила Толяна, то я тобі скажу... Щойно завезли дещо з продуктів до крамниці, як він почав активно скуповуватися. Тож я тобі скажу: хлопець він не бідний, отож візьми це до уваги. Я неподалік крутилася, тож мені було добре видно, чим він наповнює кошик. Набрав повну торбу!
– То ти, виходить, шпигуном підпрацьовуєш? – не стримала сміх Мілана.
– Слухай, ну, Толян же той упадав за тобою так, що аж гай шумів, – підморгнула Таміла. – Тож дивись, не проґав перспективного супутника життя! Тоді не доведеться тобі вигадувати студентське меню і їсти мівіну весь тиждень. Ні, я розумію, що можна звернутися до народного досвіду, наприклад. Колись бабця розповідала, як вони варили таку собі тюрю – холодну юшку із солоної води – або квасу з покришеними житніми сухариками. Ну, нічого, щось вигадаємо.
І Таміла з притаманною їй рішучістю взялася до роботи.
– Пекельна кухня під час війни! – рішуче промовила. – Оскільки манка є завжди, навіть під час війни, настав її зоряний час! З цієї каші приготую сербський супчик.
Таміла швидко налила у сковорідку олію, вкинула порізану цибулю. Услід за нею туди ж додала манну крупу і, прогрівши її декілька хвилин, залила водою. А далі, наче фокусник у цирку, посипала всю суміш прянощами та приправами.
– Надійко, ану покуштуй мій витвір мистецтва! – гукнула дівчину. – Красуня, звісно, цього не їстиме. Та є щось смачненьке і для неї.
– Тож для нас ти припасла манку, а для Красуні в тебе є консервована рибка? – Мілані на мить здалося, ніби всі вони опинилися в мирному житті. Так по-домашньому затишно, спокійно. І цей сербський супчик виявився доволі смачним, як сказала Таміла, пікантним.
А коли вона заходилася готувати зрази, то навіть Красуня з цікавістю спостерігала за тим, чим закінчиться цей кулінарне диво. Справді, нічого складного. Три-чотири картоплини, рибні консерви, перець, сіль. Коли фарш був готовий, взялися до приготування начинки. Консервовану рибку очистили від кісточок, зліпили з картопляної маси коржики й виклали на них трохи рибної начинки. А коли зрази обсмажили в олії, то в кухні стояв такий аромат, наче вправний кухар наготував зо три десятка страв. Як же смакувала ця невибаглива їжа!
Винахідлива Таміла влаштувала для подруг справжнє свято. Звісно, не обійшлося без нагадування про Толяна. А що той Толян? Шкільний роман, про який згадуєш з теплотою, але розумієш, що цей час не повернеш, хіба то важливо? Справді, колись вони з Толиком були закохані одне в одного, та напередодні весілля розсварилися. Можливо, були занадто юними, недосвідченими? Толик щойно з армії повернувся. Треба було вчитися, працювати. Словом, посварилися, та за деякий час Толик схаменувся, почав просити в Мілани вибачення, благав, аби вона його не залишала. Та Ярослав, який саме з’явився в її житті, здавався Мілані справжнім та надійним. Він і справді був таким, якби не той фатальний
випадок...
Та життя триває. І в ньому вистачає всього: і прагматичного, і містичного. За декілька днів, зайнявши місце у величезній черзі по хліб, Мілана несподівано побачила Толика. Вони так давно не бачилися, що їй здалося, ніби між ними – прірва,
океан.
– Ви нікуди не поїхали? – в очах Анатолія – щире здивування.
– Наче в цьому є щось героїчне, просто кожен робить те, що може, – відповіла і чомусь подумала, що далі немає про що розмовляти.
Мабуть, війна – це й справді жорстока річ. Вона вивертає всього тебе, висвітлює найпотаємніші куточки твоєї душі. Тут важливо зустріти свою людину, яка не запитуватиме зайвого. І в черзі по сіль вам буде про що погомоніти. А вдома за чаєм – про що помовчати. Тебе зрозуміють, чому ти нікуди не їдеш з країни, бо є речі, які необов’язково пафосно озвучувати. Вони зрозумілі без слів. На підсвідомому рівні. Адже на війні як на війні. Життя триває навіть тоді, коли душа холоне від звуків сирени і зовсім неподалік чути вибухи. А ти йдеш і виконуєш свою роботу. Допомагаєш слабшому. Зігріваєш любов’ю пухнасту Красуню. До речі, вдома на неї вже зачекалися, тож треба поквапитися, аби твої рідні не почувалися самотніми в час, коли світ здригається від
війни.
Дякуємо вам за передплату газети онлайн
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
