ЗАТЯТІ СУПРОТИВНИКИ

– Ні. На сьогодні вистачить. Мене вдома дружина з вечерею чекає.

– А ти впевнений, що вона саме на тебе чекає? – захмелілим голосом запитав Василь, що вже, мабуть, видудлив пляшку коньяку самотужки.

– Що ти маєш на увазі? – здивувався Микола, допомагаючи товаришеві встати з-за столика.

– Ну, в юності вона не тільки на тебе чекала, – зловтішно захихотів чоловік. – Траплялися такі моменти, що і я до неї в гості навідувався. Особливо коли ти роз’їжджав у свої довготривалі відрядження, а їй було так самотньо. Не міг же я відмовити в дружній підтримці дружині свого найкращого приятеля.

– Перестань плести нісенітниці, – спробував зупинити товариша Микола, якому все менше й менше подобалася ця розмова.

– Чому нісенітниці? – не вгавав Василь, ледь стоячи на ногах. – Я кажу щиру правду і зізнаюся тобі у своїх гріхах, наче на сповіді перед священником. – Було у нас діло і не раз. Думаєш, чого вона вибрала мене за кума? Правильно, хотіла, щоб я став хрещеним батьком для свого сина. А ти пентюх і не зауважив, як ми обидва схожі. Коли не віриш, то розпитай дружину про це або, ще краще, зроби експертизу ДНК, щоб самому переконатися в правдивості моїх слів.

Кров враз прилинула до голови Миколи від цих слів, і він більше не чув, про що ще патякав давній приятель. Та там і розібрати ще щось у п’яному белькотінні Василя було вже неможливо. Так-сяк довівши нетверезого товариша до його будинку, чоловік повернувся у свою домівку. На поклик дружини Людмили йти вечеряти відповів відмовкою, сказав, що розболілася голова і немає апетиту. Жінка не стала більше із цим надокучати, а всілася дивитися улюблений телесеріал.

Микола ж, вийшовши на балкон, запалив цигарку й, жадібно затягуючись тютюновим димом, ще довго не міг вгамувати хвилювання в душі. Не те щоб він не довіряв своїй коханій Люсі. Все-таки прожили разом стільки років, і за весь цей час жінка ніколи не давала йому підстав підозрювати її в подружній зраді. Однак деякі сумніви все ж черв’ячком заворушилися в його серці. Напевне, тому, що десь на рівні підсвідомості він завше потайки ревнував свою дружину.

Коли вони познайомилися, а трапилося це ой як давненько, дівчина була розквітлою красунею, на яку заглядалося чимало парубків з їхнього невеличкого провінційного містечка. Стрункий стан, вродливе личко, спокусливі вуста, яскраво-блакитні очі. Від її іскристого погляду та звабливого усміху не один юнак втрачав розум. Та з усіх прихильників і кавалерів, серед яких був і Василь, Людмила чомусь віддала перевагу саме йому. Микола досі не може збагнути, як так сталося, адже тоді він був тихим, непоказним, нерішучим хлопцем.

Навіть тепер чоловікові ніяково згадувати про те, як у нього тремтіли коліна тієї миті, коли він запрошував її на їхнє перше побачення, і скільки всіляких нісенітниць ледь зумів вичавити із себе під час цієї зустрічі. Однак саме така недоладна, нерішуча поведінка парубка чомусь сподобалася дівчині, і вона дозволила не тільки провести себе додому, а й погодилася ще раз сходити з ним на прогулянку. Так розпочалися стосунки, яким судилося перерости в гарячі почуття, що зігрівали серце старого й досі.

Спільно прожиті роки були сповнені сімейного щастя й обопільного кохання. Та хоч би як усе складалося добре, дещиця невпевненості ніколи не покидала його душі. Микола дуже боявся, що колись може настати така фатальна мить, коли дружина розлюбить і залишить його. Логічного пояснення цим панічним страхам, що час від часу з’являлися в голові чоловіка, звісно ж, не було, але було гірке усвідомлення суворої реальності. А в цій реальності він дійсно неодноразово й надовго залишав дружину саму, коли мотався у ці кляті відрядження. А як повертався додому, однаково вільних хвилин, щоб побути разом з нею, чомусь знаходилося небагато. Та що там говорити, навіть тепер цей переляк остаточно не вщухнув, бо он вона яка ще приваблива і спокуслива, а він уже підстаркуватий дід з посивілим волоссям, поморщеним лицем і чималим черевцем.

Викуривши ще три цигарки й так не зумівши вгамувати розбурхані емоції, Микола пройшов у спальню. Людмила вже солодко сопіла на своїй половині ліжка. Роздягнувшись, чоловік примостився біля неї, та сон усе не навідувався до нього. Невдоволено крекнувши, обережно, щоб бува не розбудити дружину, дістав свій мобільний телефон і почав гортати світлини, що там зберігалися. Он вони всією родиною разом святкують Різдво Христове. А тут він з разом з двома онучатами прийшли колядувати до Василя. Ти бач, як чогось радісно вишкірився цей підступний паскудник.

Микола знайшов зображення, на якому він з дружиною та їхній старший син. Довго вдивлявся в риси обличчя молодого чоловіка, що весело зиркав у камеру телефона своїми яскраво-блакитними очима. Це у нього від матері. Син узагалі багато чого перейняв від Людмили. Не тільки колір очей, а ще форму вилиць, носа й підборіддя. Чогось батькового і не розрізниш з першого погляду. Можливо, тільки того, що його невисокий зріст та кремезна постава.

Чоловік ніколи не зауважував цього, бо середульший син був викапаний він, а найменша донька взагалі виявилася разюче схожою на його покійну матір, а свою бабусю. Тож чого дивуватися, що старший вдався в рідну маму? Але тепер, прискіпливо вдивляючись в екран мобільного, Микола мимоволі зловив себе на думці, що вперто шукає там хоч найменші збіги між лицем сина та пикою того, кого до цього дня вважав своїм вірним другом. І коли від напруги почали сльозитися очі, хвороблива фантазія бідолашного ревнивиця все ж зуміла переконати його в тих примарних химерах, які він так боявся і прагнув побачити водночас. Тоді серце чоловіка болісно тьохнуло, телефон вислизнув з рук, а сам він безвільно сповз на підлогу.

Отямився Микола вже в лікарняній палаті. Поряд сиділа заплакана дружина, десь із коридору долинав голос старшого сина. Помітивши, що чоловік розплющив очі, жінка стрепенулася й радісно промовила:

– Дякую Господи, що вислухав мої молитви.

– Що трапилося? – запитав Микола, намагаючись відтворити в пам’яті події, що передували тій хвилині, коли він втратив свідомість.

– У тебе був серцевий приступ, – сумно зітхнула Людмила й поклала свою маленьку долоньку на його руку. – Добре, що я крізь сон почула, як ти впав з ліжка, і вчасно викликала швидку допомогу. Але не хвилюйся, все погане вже в минулому, лікарі обіцяли, що за десять днів ти зможеш повернутися додому.

Ескулапи не обманули, і вже за два тижні старий сидів у себе на кухні та пив чай разом зі старшим сином. Розмова між чоловіками не в’язалася, бо син дуже хотів довідатися, що саме довело його батька до інфаркту. Від кардіологів дізнався, що спонукати приступ міг сильний стрес та велике емоційне хвилювання. От і чекав на чесну відповідь Миколи, а не тих недоладних таткових відповідей, що чув досі.

Врешті-решт, зрозумівши, що від відвертої бесіди йому не відвертітися, чоловік розказав як на духу своєму первістку про все, що тоді трапилося. Син схопився з-за столу й з гіркотою дорікнув йому:

– Тату, ти, мабуть, геть збожеволів. Як можна було подумати таке про нашу маму? Невже тобі забракло здорового глузду не вірити дурнуватим побрехенькам п’яниці?

– Та я знаю, що все це неправда. Василь відвідував мене в лікарні й зізнався, що вигадав усе, щоб дошкулити мені за свої програші в шахи. Та тоді, здається, тверезий розум втратив не тільки він, а й я.

Про цю бесіду вони ніколи й нікому не розповідали. Микола, пройшовши реабілітацію, до кінця літа майже повністю відновив свій фізичний стан. До цього часу його син потайки від усіх рідних зробив тест ДНК на батьківство й офіційним документом поставив своєрідний нездоланний бар’єр для будь-яких сумнівів тата, якщо вони ще хоч колись у нього виникнуть.

На початку осені чоловік міг уже робити невеличкі прогулянки до улюбленої кав’ярні. Незмінним супроводжувачем у цих мандрах для нього став Василь. Микола давно вже пробачив старому друзяці його дурнувату п’яну витівку, от тільки в шахи з ним більше не сідав грати.