ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»
8Життєві історії
Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.
За вікном швидко темніло. Від сильного вітру розгойдувалися гілки на деревах, а поодинокі сухі листочки кружляли в повітряному танку. Нарешті осінь по-справжньому витіснила спекотне літо й невідворотно крокувала до зими.
Ірина вже мала намір вимкнути світло й вийти з кабінету, як ненароком зачепилася поглядом за дзеркало, що висіло біля самих дверей. Відчайдушно зітхнула – бліда, розпатлана, стомлена. Ніби їй незабаром виповниться не двадцять п’ять, а значно більше. Витягнула із сумочки косметичку та гребінець. Та тільки-но зібралася чепуритися, як задзвонив службовий телефон.
– Редакція політичних новин, – промовила дещо роздратовано. Її колеги розійшлися ще годину тому, Ірина ж затрималася, бо мусила закінчити репортаж для вечірнього блоку новин.
– Привіт, Ірунечко-красунечко! – почула знайомий чоловічий голос. – Як добре, що я тебе застав. Слухай, тут є справа державної ваги. Можеш зайти на декілька хвилин?
Відчула, як її серце накрила знайома хвиля тепла. Усміхнулася. Це був Захар, її давній добрий друг.
– Ну, якщо державної ваги, то зараз буду, – промовила грайливо.
Із Захаром вони познайомилися, ще коли були студентами. Разом відвідували літературну студію, яка відбувалася щомісяця в їхньому університеті. Захар був незрячим. Не від народження – у сім років потрапив у важку аварію, після якої почав повільно й невідворотно втрачати зір. Утім, відсутність зору не заважала Захарові вести нормальне життя – вчитися, працювати, писати ніжні ліричні тексти, які ставали чудовими піснями. Захар був високим, струнким хлопцем із хвилястим русявим волоссям, що сягало йому до плечей. Завжди ходив у темних окулярах і з тактильною палицею для незрячих, хоча й без неї доволі вправно орієнтувався у просторі.
Ірина цінувала їхню дружбу. Щоразу, коли вони зустрічалися на літературній студії, Захар брав її правицю у свої великі теплі долоні й казав з якоюсь особливою ніжністю: «Привіт, Ірунечко, ти сьогодні неймовірно вродлива». У такі миті Ірина почувалася дещо спантеличено, проте завжди чемно дякувала своєму другові. Та якось не стрималася і запитала: «Звідки ти знаєш, яка я?». Захар на це усміхнувся і спокійно відповів: «Знаю, бо відчуваю. Повір мені, ми, незрячі, бачимо значно більше, ніж люди зі здоровим зором, адже дивимося на світ серцем».
Ірина навчалася на філолога-
полоніста, проте після закінчення університету стала репортером на українському радіо. За рік випадково зустріла в коридорі Захара. Виявилося, що він теж улаштувався на радіо, тільки в редакцію культурно-мистецьких новин. Так вони стали ще й колегами. Часто разом виходили на обід чи на каву, обговорювали літературні новинки, ділилися написаними віршами й оповіданнями. Захар уже й не називав Ірину по-іншому, як «Ірунечко-красунечко», і таке звертання
завжди зігрівало дівчину, навіть у найхолодніші дні життя.
– А справа така, – заговорив Захар, щойно Ірина увійшла до кабінету, де він працював. – Наступного тижня до Києва приїде відомий польський актор Адам Вишневський: зніматиметься в новому українсько-польському фільмі. І от мені дали завдання запросити його до своєї передачі. Української він не знає, у фільмі буде дубляж. Я ж не знаю польської. Тож уся надія – на тебе.
– Тобто тобі потрібна допомога з перекладом? – спробувала відгадати Ірина.
– Не зовсім, – Захар хитро усміхнувся кутиками вуст. – Я пропоную тобі провести цю передачу замість мене. З керівництвом все узгодимо. Думаю, проблем не буде. Ну що, виручиш давнього доброго друга?
– Кажеш, наступного тижня?
– Якщо бути точним, то запис передачі має бути рівно за тиждень, двадцять четвертого жовтня, тож час підготуватися в тебе є.
– Але ж двадцять четвертого жовтня в мене день народження!
– От і чудово. Тоді з мене – подарунок, – спокійно промовив Захар, а тоді підійшов до Ірини, взяв її правицю у свої долоні й додав: – Дякую тобі, Ірунечко-красунечко, я знав, що ти не відмовиш мені.
Ірина хотіла було заперечити, сказати, що в неї вже є інші плани на цей день, що вона взагалі хотіла взяти відпустку, але теплі долоні друга зробили свою справу – піддалася, погодилася.
Декілька вечорів поспіль дівчина сиділа в інтернеті, вишукуючи інформацію про Адама Вишневського. Дивилася фільми, у яких він знімався. І сама незчулася, як майбутній гість радіопередачі заполонив усі її думки. Адам був надзвичайно гарним на вроду чоловіком, хоча і старшим від неї на сімнадцять років. Двічі одружений і двічі розлучений. Мав сина від першого шлюбу і доньку від другого. Ірині захотілося справити на Адама враження, тому весь наступний тиждень вона метушилася, мов навіжена: після роботи квапилася то на манікюр, то в перукарню, бігала магазинами одягу й косметики. Приходила додому, поспіхом вечеряла, заварювала чай і до пізньої ночі сиділа над підручниками з польської мови, слухала
аудіоуроки, дивилася фільми, у яких знімався Вишневський.
За той тиждень декілька разів зустрілася на обідній каві із Захаром.
– Ну що, Ірунечко-красунечко, ти вже готова до розмови з нашим польським гостем? – запитав він її, ніжно тримаючи за руку.
– Майже, – відповіла, а подумки додала: «Добре, що ти мене бачиш лише серцем, а то, певно, здогадався б, що я не на жарт зацікавилася твоїм гостем…».
Втім, для решти колег в Ірини було чудове виправдання: вона чепуриться, бо незабаром святкуватиме свій майже ювілей – чверть віку!
Що менше часу залишалося до двадцять четвертого жовтня, то дужче Ірина хвилювалася. Щодня, стоячи перед дзеркалом, повторювала завчені польські фрази, намагаючись максимально уникати українського акценту. Була впевнена, що Адам достатньо розбещений жіночою увагою, тож мусила докласти неабияких зусиль, щоб хоч трохи сподобатися йому.
І ось нарешті цей важливий день настав. Ірина прокинулася вдосвіта, щоб як слід причепуритися перед зустріччю. На жаль, того дня погода виявилася безжальною до дівчини: температура знизилася до +6 градусів, вночі почався сильний дощ, який не припинявся до ранку. Ірина глянула на сукенку, приготовану звечора, – занадто тоненька як для такої пори. Та й у редакції радіо холодно, ще не увімкнули опалення. Проте вирішила не здаватися – одягнулася так, як запланувала, ще й взула черевики на високих підборах. Викликала таксі. Врешті-решт, такий день буває лише раз у житті.
Адам прийшов у редакцію радіо в супроводі продюсера, з яким вільно спілкувався російською. В житті відомий польський актор виявився не менш привабливим, ніж у фільмах, щоправда, Ірина уявляла його трохи вищим. Приборкуючи шалене калатання у грудях, привіталася з гостем польською мовою і пояснила, що вестиме передачу замість свого колеги. Адам спокусливо усміхнувся Ірині та сказав, що йому буде дуже приємно спілкуватися з такою вродливою жінкою. Продюсер попрощався з ними обома і пішов у своїх справах.
«Усе складається ідеально», – втішила себе подумки Ірина. Передачу вона провела на одному подиху. А позаяк інших завдань того дня в неї не було, набралася сміливості та сказала Адамові, що на честь свого скромного ювілею запрошує його на каву з тістечком.
– Вітаю! А на вашу пропозицію пристану залюбки, – сказав той, пронизуючи її спокусливим поглядом. – Тим паче, що до завтрашнього ранку я вільний.
Ірина сприйняла його слова як відвертий натяк і відчула приємне тепло внизу живота. Вона ладна була вирушити з цим чоловіком хоч на край світу.
Поки вони з Адамом сиділи в затишній кав’ярні в центрі міста, дівчині зателефонував Захар:
– Із днем народження, Ірунечко-красунечко! Як минув запис?
– Дякую. Чудово, – відповіла доволі стримано.
– От і добре. Розкажеш, коли зустрінемося. Сподіваюся, ти розділиш своє свято з давнім добрим другом? Окрім того, з мене – подарунок.
– Захаре, вибач, – сказала з відчутною ніяковістю в голосі, впіймавши на собі вдавано ревнивий погляд актора. – Сьогодні я буду зайнята. До мене приїдуть родичі.
– Розумію, родичі – то святе. Ну що ж, відсвяткуємо, коли будеш вільна. Ти тільки гукни – я одразу ж прилечу. Бувай. І гарного тобі свята!
Своє двадцятип’ятиріччя Ірина відсвяткувала з Адамом – після кави з тістечком до самого вечора водила його центром міста. Почувалася такою щасливою, що не зважала ні на дощ, ні на холодний вітер, ні на біль у ногах, які не звикли до високих підборів. Показувала Адамові свої улюблені місця в Києві й говорила, говорила, говорила…
– У тебе чудова польська, – нарешті сказав він Ірині, зупинившись посеред порожнього Андріївського узвозу, а тоді опустив парасолю і прошепотів їй на вушко: – І вуста чудові. Певно, неймовірно солодкі…
Той вечір закінчився у квартирі на Подолі, де зупинився Адам. Зі свічками та вином, з пристрасними поцілунками та любощами. Ірина почувалася щасливою. І байдуже, що пропустила чимало дзвінків від друзів та батьків. Байдуже, що Адам викликав їй посеред ночі таксі, бо хотів виспатися перед зйомками. Байдуже, що наступного дня дівчина прокинулася вдома зі страшною лихоманкою і температурою +39 – прогулянка в тонкій сукенці під холодним дощем далася взнаки. Байдуже, що не отримала на свій ювілей жодного подарунка. Хоча ні, отримала! Захар, сам того не усвідомлюючи, зробив їй найцінніший, найдорожчий подарунок. І цим подарунком був Адам.
Увесь наступний тиждень Ірина просиділа вдома з температурою і кашлем. Щовечора вони з Адамом розмовляли телефоном. Чоловік розповідав їй, як минають зйомки, скаржився на втому, казав, що йому кортить знову її поцілувати. Коли ж Ірина повернулася після лікарняного на роботу, зустрілася із Захаром і розповіла йому, що закохалася до нестями.
– Значить, так мало статися, – звично усміхнувшись кутиками вуст, промовив той. – Якщо ти щаслива, я лише радий за тебе.
Кохання поглинуло Ірину з головою. Майже щовечора вона їздила до Адама, іноді залишалася в нього на ніч. Уже не мала часу на посиденьки з друзями, як раніше. Захар зостався чи не єдиним другом, із яким дівчина час від часу спілкувалася за горням кави. Тільки тепер він називав її не інакше як «спокусниця Єва». «Ірунечки-красунечки» більше не було.
Осінь непомітно перейшла в зиму. Фільм відзняли, і Адам мусив повертатися додому, до Варшави. Одначе Ірина не могла допустити, щоб їхній бурхливий роман на цьому закінчився. Щодня писала Адамові, а вечорами вони виходили на відеозв’язок і могли розмовляти годинами – до пізньої ночі. На зимові свята Ірина купила квиток до Варшави і поїхала до свого коханого. Новий рік зустріли вдвох у його помешканні. Любилися до самого ранку. Ірина почувалася найщасливішою жінкою у світі, адже поруч із нею був найкращий чоловік.
Упродовж року дівчина ще тричі брала відпустку і їздила до Польщі. Поки Адам був на зйомках чергового фільму чи грав у театрі, блукала Варшавою, відвідувала музеї, костьоли, торгові центри, читала, дивилася фільми, вдосконалювала свої знання з польської. Втім, і не без остраху думала про те, що її кохання приречене, адже відомий польський актор не квапився з пропозиціями про спільне життя. Тому одного дня не витримала і запитала його сама, як він бачить майбутнє їхніх стосунків.
– Якщо хочеш, щоб ми жили разом, маєш переїхати до Варшави, – сказав Адам їй. – Але одразу попереджаю: жодних весіль і дітей. Я вже через це пройшов, і з мене досить.
Звісно, Ірина хотіла завжди бути поруч зі своїм коханим, тому без вагань відповіла: «Так». А повернувшись до Києва, написала заяву на звільнення.
– Адам запропонував мені жити разом, – повідомила Захарові, коли вони пили обідню каву. – І я погодилась.
– Що ж, вітаю, – спокійно мовив той, а тоді узяв її за правицю й почав обережно обмацувати кожен палець. – А де ж перстень?
– Який перстень? – Ірина роздратовано висмикнула свою руку із Захарової.
– Ну як це? Золотий, із діамантами! Ти ж заслуговуєш на найкращий. Та якщо наш актор такий скнара, то хоча б срібний із цирконієм міг би подарувати. Адже пропозиція без персня – це несерйозно.
Захарові слова боляче вкололи Ірину. І не тому, що в них пролунала легка іронія, а тому, що в них була гірка правда. Можливо, Адам і кохав її. Втім, ніколи не дорожив їхніми стосунками так, як вона. Адам нізащо не змінив би свого життя заради неї. Нізащо не відмовився б від своєї країни, від роботи і друзів. Відколи вони познайомилися, минуло трохи більше ніж рік. За цей час Адам не подарував Ірині нічого, навіть квітів. І все ж таки вона й далі захоплювалася ним. Кохала чоловіка до нестями, до самозабуття. А тепер, коли незрячий друг розплющив їй очі на те, чого вона весь цей час уперто не хотіла помічати, стало неприємно й боляче. Тож образилася на Захара і, переїхавши до Польщі, обірвала з ним усі зв’язки.
У Варшаві Ірина знайшла собі роботу в крамниці вживаного одягу. За доволі скромну як для Європи платню. Проте не нарікала на долю. Основне, що тепер була поруч із коханим. А він тим часом працював допізна – зйомки, вистави, репетиції. Часто їздив у відрядження до інших міст Польщі. Бувало, що вони не бачилися по декілька днів, а то й цілий тиждень. Щоб не нудьгувати у вільний від роботи час, Ірина захопилася плетінням браслетиків із бісеру та макраме, час від часу писала короткі історії. І з нетерпінням чекала кожної наступної відпустки, щоб нарешті поїхати в Україну й зустрітися з друзями, яких тепер почала по-справжньому цінувати. Лише Захарові жодного разу не зателефонувала. Ні, вже не сердилася на нього. Зрештою, і не було за що сердитися. Просто боялася його розпитувань. І пронизливого погляду його серця, яке бачило значно глибше, ніж бачать людські очі.
Дедалі частіше Ірина почала ловити себе на думці, що заздрить подругам, які повиходили заміж і мають дітей. Намагалася уявити, якою могла б бути їхня з Адамом дитина. Донечка або син. Але ж Адам одразу попередив її: жодних весіль і дітей. Щиро кажучи, їхнє спільне життя було дещо дивним. Ніби й разом, ніби й закохані і водночас кожен окремо. Адам ніколи не брав Ірини із собою на прем’єри вистав та на кінофестивалі, не знайомив її ні з родичами, ні з друзями, ні з колегами. Вони зустрічалися лише вдома, і то здебільшого в ліжку, бо снідали й вечеряли зазвичай теж окремо. Усе це мало б насторожити Ірину, проте вона вперто заплющувала очі на цілком очевидні речі й жила у власних ілюзіях. Часто згадувала слова Захара: «Ти заслуговуєш на найкращий». Іноді не витримувала – плакала ночами, коли Адама не було вдома. А вранці вставала, чепурилася і йшла на роботу, з нетерпінням чекаючи на чергову відпустку, щоб нарешті поїхати додому.
Так минуло три роки її життя. А четвертого року почалася повномасштабна російсько-українська війна. Багато Ірининих знайомих переїхало до Польщі. Щодня після роботи й у вихідні Ірина ходила в центр допомоги українським переселенцям. Волонтерська робота рятувала дівчину від відчаю, у який впадала щоразу, коли дивилася новини з України. Її батьки вперто відмовлялися залишати рідне село на Київщині. Ірина переживала за них. Тим часом Адам вів насичене акторське життя і вдавав, що нічого не відбувається. Усе, що він сказав Ірині вранці двадцять четвертого лютого 2022 року: «Мені дуже прикро». Більше вони з ним не розмовляли про війну. Зрештою, і не було коли говорити.
Часто Ірина не могла заснути: хвилювалася за рідних, за свою країну. Зі знайомими, які переїхали до Варшави, зустрічалася вряди-годи за кавою. Дехто з них пережив окупацію, дехто залишився без житла або втратив близьких людей. Війна змінила долю кожної української родини.
Якось в одній із соціальних мереж Ірина натрапила на петицію – відомі польські діячі культури засуджували російську агресію, висловлюючи свою підтримку України.
Уважно перечитала довжелезний список з іменами і прізвищами, проте Адама Вишневського там не знайшла. А невдовзі після тієї петиції на Ірину чекала ще одна вельми неприємна несподіванка – запис стріму із чергової пресконференції, присвяченої новому фільму з Адамом у головній ролі. Її коханий відповідав на численні запитання журналістів.
– Пане Вишневський, а яка ваша позиція щодо російсько-української війни?
– Мені дуже шкода простих українців, але… я вважаю, що Україна сама накликала на себе цю біду.
– А якщо росіяни запропонують вам знятися в якомусь їхньому фільмі, ви погодитеся?
– Чому б і ні? Я ж із ними не сварився. Тим паче, мистецтво завжди має бути поза політикою.
– А це правда, що ваша дружина – українка?
– У мене немає дружини. Я розлучений.
Умить Ірині забракло повітря. Дівчина відчула, як її палке кохання накривається важкою хвилею огиди. Боже, та ж
заради цього чоловіка вона свідомо відмовилася від кар’єри журналістки, від рідної країни й від усього, що колись було сенсом її життя!
Нічого не сказала Адамові. Але почала дедалі більше закриватися в собі, ніби равлик у мушлі. Все частіше плакала, коли залишалася наодинці із собою. Все сильніше її тягнуло додому.
Дочекавшись літа, взяла відпустку й поїхала в Україну. Рідний Київ зустрів Ірину сиренами повітряних тривог та гучними вибухами неподалік від її будинку. Втім, почувалася навдивовижу піднесено, адже нарешті знову була вдома. Владнала всі важливі справи, погостювала в селі у батьків, зустрілася з кількома подругами, які залишилися в Києві.
За день до від’їзду, прогулюючись центром міста, побачила нову кав’ярню-книгарню. Вирішила зайти. Поки замовляла на касі чай, почула за спиною:
– Ірунечко-красунечко, ти? Не вірю власним вухам!
Захар майже не змінився за ці п’ять років, хіба що трохи змужнів і підстриг волосся. Неймовірно, але він упізнав її лише за голосом! Ірина міцно обійняла свого давнього доброго друга, і гарячі сльози самі полилися з її очей. Боже, скільки разів вона згадувала про нього! Як їй не вистачало його підбадьорливого голосу, тепла його долонь, усмішки кутиками вуст! Як хотілося поділитися із Захаром новими текстами й запитати, що він думає про них. Іноді, поки Адама не було вдома, вмикала записи пісень на вірші Захара й ревіла під них, наче ненормальна. Картала себе за те, що так необачно обірвала їхню дружбу. Якби ж можна було повернути час назад і все змінити!
– Ну, не плач, красунечко, краще біжи займай вільний столик, поки я обиратиму нам найсмачніші тістечка.
Вони просиділи в тій кав’ярні більш ніж дві години, тримаючись за руки, як у добрі давні часи. Ніяк не могли наговоритися. Захар поділився з Іриною, що вперше в житті відчув себе по-справжньому неповноцінним, коли розпочалася війна: більшість його друзів і колег пішли до війська, а він не міг, бо незрячий. Залишився працювати на радіо.
– До речі, у нас там зараз є вакансії, тож раптом що, можеш повернутися, – додав цілком спокійно.
– Дякую тобі, друже, – промовила Ірина тремтливим голосом, ледве стримуючись, щоб знову не розплакатися. – І пробач, що тоді образилася на тебе.
– Та ну, під час війни все це здається дрібницями. Основне, що ми знову зустрілися, – усміхнувся Захар, ніжно пригорнувши її до себе.
Ірина відчула, як тепло Захарових рук поступово наповнює все її тіло. Їй стало млосно і солодко, аж сама собі здивувалася.
Захотілося затримати цю мить.
Назавжди.
* * *
За вікном швидко темніло. Від сильного вітру розгойдувалися гілки на деревах, а поодинокі сухі листочки кружляли в повітряному танку. Нарешті осінь по-справжньому витіснила спекотне літо й невідворотно крокувала до зими.
Ірина вже мала намір вимкнути світло й вийти з кабінету, та ненароком зачепилася поглядом за дзеркало, що висіло біля самих дверей. А вона ще так нічого. Байдуже, що за тиждень їй виповниться тридцять два.
Раптом у сумочці заграв мобільний.
– Привіт, Ірунечко-красунечко, – почула знайомий чоловічий голос. Відчула, як її серце накрила знайома хвиля тепла. Усміхнулася.
– Привіт, Захаре.
– Слухай, тут є справа державної ваги...
– О ні, – перебила його, – знаю я твої справи.
– Та ні, цього разу справді серйозно. Я зараз у ювелірній крамниці. Терміново потрібен розмір твого підмізинного пальця. Бажано правої руки.
– Але навіщо?
– Ну, сподіваюся, ти запросиш на свій день народження давнього доброго друга?
– Так, – промовила грайливо. – Вважай, що вже запросила.
– От і чудово, тоді з мене – подарунок.
Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
