ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»
4Життєві історії
Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.
Я дорослий… Так, я вже давно дорослий, сильний і самостійний чоловік, у мене дружина і двоє чудових дітлахів, однак навіть тепер, коли мені сниться моє дитинство, я прокидаюся, виходжу на балкон і курю до ранку. Я намагаюся забути, забути й вибачити, справді намагаюся, але не можу…
Моя мама померла, коли мені було чотири роки. Я не пам’ятаю її обличчя, проте пам’ять зберегла дотик прохолодних ніжних рук до чола, її сміх і… сукню, білу з червоними маками. Якось мама прийшла в ній, така молода, гарна, пригорнула мене до себе, обійняла тата і проспівала, так, саме проспівала (у неї був чудовий голос, низький альт, його я теж пам’ятаю): «Незабаром нас буде четверо». А потім вони з татом кружляли в якомусь неймовірному танці квартирою, а татко схопив мене, підніс високо над головою: «Рости, рости, старший брате!». Я тоді не дуже розумів, що відбувається, але радів разом із ними, найріднішими мені людьми. А вже за місяць мами не стало: вона загинула – наступила на обірваний під час грози електричний дріт.
Відтоді в нашій квартирі оселилася тиша… Тато, неголений, часто напідпитку, постійно мовчав, сидів у кріслі й годинами дивився на мамин портрет. Мені було так страшно. Я так сумував за мамою, за колишніми дорими часами. Мені хотілося притулитися до тата, хотілося, щоб він поговорив зі мною, пригорнув так, як колись, але батько не звертав на мене жодної уваги. А коли я все ж потрапляв йому на очі, він починав плакати – і від цього ставало ще страшніше. Тому я навчився ховатися від батька. Затулившись шторами, годинами сидів на широкому підвіконні й витворював свій світ, де все було так, як колись, де сміялася мама, а тато носив мене на спині й катав на велосипеді. Згодом почала приходити бабуся. Вона прибирала у квартирі, варила їжу і ходила зі мною гуляти, інколи, обійнявши мене, теж плакала, і тоді я плакав разом із нею.
А потім усе якось раптово змінилося: тато почав усміхатися й рідше бував удома, а ввечері навіть читав мені казки та складав плани на літо. Він розповідав мені про те, що влітку ми поїдемо до моря, де живуть мудрі дельфіни, які рятують людей і з якими можна потоваришувати, казав, що я вже ніколи не буду самотнім, що незабаром усе буде так, як колись. Якось увечері, вкладаючи мене спати, тато нахилився і прошепотів мені на вухо:
– Завтра в нас будуть гості, точніше, гостя. Я сподіваюся, що вона тобі сподобається і ви потоваришуєте, бо… бо… – тато раптом якось знітився, – бо вона невдовзі стане твоєю новою мамою. Обіцяй мені бути чемним хлопчиком.
– Обіцяю, татку! – схвильовано відповів я і вперше за останні два роки заснув щасливим.
Увечері бабуся добре вимила мене, одягнула в новий костюмчик і причесала мого непокірного чуба. Час до часу вона гримала на мене, тому що я ніяк не міг спокійно всидіти на місці і дзиґою крутився квартирою, увесь час щось зачіпаючи та перекидаючи. А коли тато зателефонував і повідомив, що вони будуть за декілька хвилин, бабуся раптом заквапилась, обійняла мене і прошепотіла: «Бідолашна дитина!». Та я зовсім не відчував себе бідолашним: у мене буде мама, знову буде мама. Я вже ніколи не сидітиму годинами сам на підвіконні, тато не мовчатиме, все буде так, як колись: мама цілуватиме мене зранку, ми гулятимемо разом, а потім, улітку, поїдемо до моря, до дельфінів…
Рипнули двері, на порозі стояла жінка. Вона була неймовірно гарна. Проте чомусь одразу нагадала мені Снігову королеву з казки: від її усмішки віяло таким холодом, що я розгублено застиг на місці.
– Ну, чого стоїш, як бовдур? – обурився тато. – Привітайся.
– Добридень, – отямився я і кинувся до своєї кімнати, де під ліжком стояли старі пухнасті мамині капці. Я приготував їх іще звечора. Та жінка, яка мала стати моєю мамою, гидливо закопилила верхню губу:
– Я маю взувати це дрантя? Дякую, малий, але краще викинь ці тапки у сміття.
Тато, який чудово знав, чиї це капці, щасливо розсміявся:
– Звичайно, Оленко, ми купимо тобі нові.
І батько з цією жінкою пішли до кімнати, а я залишився стояти в коридорі.
Незабаром стемніло, проте я не хотів вмикати світло, я чув їхній сміх та уривки розмови з кімнати і все чекав, що вони покличуть мене…
***
Прокинувся я від того, що хтось боляче штовхнув мене в бік і голосно скрикнув. Наляканий, я швидко звівся на ноги.
– Гидкий хлопчисько, ти навмисно вирішив нас налякати? – жінка, яка мала стати моєю новою мамою і яку я так чекав, розлючено дивилася на мене.
– Ні, я просто заснув, поки ви там… – сльози образи та відчаю не давали мені говорити.
– То ти що, підслуховував під дверима?! – таким сердитим батька я ще не бачив.
– Ні, я просто спав… – ледь чутно відповів я.
– Та дай йому спокій, – жінка усміхнулась і взяла тата за руку. Рипнули вхідні двері – і я знову залишився сам.
***
Незабаром вони одружилися, а влітку поїхали до моря, але без мене…
– Розумієш, – тато дивився кудись поверх моєї голови, – це в нас весільна подорож, але ми обов’язково візьмемо тебе наступного разу… Обіцяю. Ти мені віриш? – батько нарешті таки поглянув на мене.
Я кивнув головою, а потім пішов до своєї кімнати і порвав книжку, яку він читав мені й де на малюнках плавали намальовані розумні дельфіни.
***
Тато з цією жінкою повернулися за місяць, і ми почали жити втрьох. Точніше, це була формула 2+1. Вони жили вдвох, а я сам. Інколи, коли ми залишалися у квартирі тільки з татом, він помічав, що я існую, й намагався поговорити чи побавитися зі мною. Та я волів бавитись у дворі з хлопцями чи сам, просто не міг дивитися на винуватий вираз його обличчя і слухати вкотре: «Треба лише трішки потерпіти – і ми станемо однією сім’єю». Ні, я не голодував і не ходив обдертий. Мачуха дбала про те, щоб я мав цілком пристойний вигляд, але так само, як про мене, вона дбала й про меблі у квартирі чи про папугу, якого вони купили.
А ще я пам’ятаю травневий день: тато зранку відвіз мачуху на якесь обстеження, а сам сів читати мені пригоди Тома Соєра; батько обійняв мене, як колись, і навіть поцілував. Я сидів і боявся поворухнутись, на очах виступили сльози, мені було так добре і затишно. Я навіть не почув, коли до кімнати увійшла мачуха, вона щасливо усміхалася: «Ігорку, незабаром нас буде троє!».
Тато зірвався на ноги, підхопив її на руки. Він навіть не помітив, що вона сказала: «Нас буде троє!». Троє, а не четверо! Мене до уваги не брали, я чужий для них, я їм не потрібний. Тільки тепер я зрозумів це.
За місяць я попросив батька відвезти мене на канікули до бабусі. Я сподівався на те, що він заперечуватиме, але тато лише зітхнув із полегшенням. Спершу батько заїжджав до нас раз на тиждень, а потім робив це все рідше. Бабуся наполягла на тому, щоб мене перевели у школу, яка була розташована неподалік її будинку, і залишила в себе...
Коли в них народилася дитина, батько почав приїжджати ще рідше – раз на три-чотири місяці, до того ж лише на декілька хвилин, щоб передати гроші.
Бабуся зробила все, щоб моє дитинство було щасливим. Не знаю, що було б зі мною, якби не вона. Якось непомітно навіть для себе я почав називати бабусю мамою. А коли в дев’ятому класі знайшов перший постійний підзаробіток, відмовився від фінансової допомоги батька.
Я виріс, закінчив інститут, одружився. Батько не був на моєму весіллі, він про нього навіть не знав. Мій бізнес приносив непоганий прибуток, і я мав змогу за декілька років відкласти чималу суму.
Літнього ранку, на мамин день народження, я склав гроші в новеньке портмоне і пішов на зустріч із людиною, яка називала себе моїм батьком. Не думав, що це буде так важко. Коли я зупинився біля знайомих дверей, серце закалатало так, наче я брав участь у забігу на довгу дистанцію. Перевів подих і подзвонив у двері.
Батько не надто змінився за ці роки. Посивів, трохи погладшав. Він упізнав мене одразу:
– Ти дуже схожий на маму!
– Радий це чути. Можна зайти?
Батько метушився, був таким розгубленим, що мені на мить стало його шкода.
– Ти сам?
– Сам. Дівчата пішли крамницями. Ти сідай.
– Та ні, я ненадовго. Маю до тебе дві справи.
– Якщо ти стосовно квартири, – очі в батька перелякано забігали, – то ти ж прописаний у бабусі.
– Та ні, заспокойся. Я прийшов забрати…
– Забрати? Що?.. – батько злякано глянув на мене.
– Те, що належить мені. Портрет матері та її сукню, білу, з маками.
Як тато зрадів! Одразу ж кинувся до комірчини в кухні, де зберігали старі речі, почав вигортати якісь валізи, старий порохотяг й інший мотлох. Нарешті на підлогу впав старий потріпаний альбом.
– Тримай, а сукні немає, вже давно немає.
– Гаразд, нехай, – мені хотілося швидше покинути цю квартиру.
– Тепер іще одне… Ось, це тобі, – я почав викладати перед ним на кухонному столі товсті пачечки грошей і побачив, як здивовано здіймаються його брови та жадібно зблискують очі. Що ж, добре, отже, те, що я задумав, має вдатися. – Перелічи!
Я терпляче чекав, доки батько перелічував долари, дивився, як він слинить пальця, гортає купюри і поправляє час од часу ним окуляри. Слина капнула на стіл, і мене мало не знудило.
– Полічив, а тепер підпиши тут.
Батько взяв з полиці окуляри і прочитав уголос:
– Я такий-то, що проживаю за адресою… підтверджую цим, що не маю жодних претензій до громадянина… і не є його батьком…
Як я сподівався на те, що тато порве цей листок (я й сам не усвідомлював, наскільки сильно цього хотів), але він лише стенув плечима:
– Ну, якщо ти так хочеш… Якщо так треба… Розумієш, жінки… витрати…
Він іще щось бубонів собі під ніс, але я вже не слухав. Гомерично розреготавшись, я вибіг із квартири, щоб він не побачив моїх сліз.
Відтоді всім кажу, що я сирота…
Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
