ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»
10Життєві історії
Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.
Через гучномовець автовокзалу оголосили про посадку на автобус «Суми – Буринь», а водія ще не було. Пасажири нервувались. Хтось норовив першим пропхатися до дверей, і його лаяли на чому світ стоїть, хтось комусь валізу на ногу поставив, якась тітка зачепила торбою юну красуню... Дружно лаяли шофера, який десь ляси точить, а людям доводиться гибіти на морозі. Водночас перепадало і уряду, і президентові, бо ніде немає порядку. Трохи осторонь стояла елегантна пасажирка в норковій шубці та в такій же шапці. На вигляд жінці було, мабуть, за тридцять, але ж вродлива – очей не відведеш. Особливо на її смаглявому, з легким рум’янцем обличчі без жодної цятки фарби виокремлювалися великі карі очі. Про таких кажуть: «З неї хоч ікону малюй».
Коли врешті-решт зайшли в автобус, моє місце виявилося поруч із тією молодицею.
– Добридень! Не заперечуєте, якщо сяду біля вас? – звернувся до неї.
Мовчки посунулася до вікна, навіть не глянула на мене. «Горда, – подумав про неї. – Хоча чого дивуватися? Красуні зазвичай гонорові. Постійна увага до них нашого брата, звісно, неминуче впливає на характер – з’являється пиха. Ну, Бог з тобою – пишайся собою, а я трохи подрімаю».
Коли виїхали за місто, сусідка першою заговорила.
– Ви часом не з Бурині? – запитала. Почувши ствердну відповідь, почала розпитувати, чи далеко Шалівка від Бурині та як до неї дістатися. Мова її неквапна, слова не вимовляла, а ніби наспівувала. Таку говірку мені доводилося чути на Поділлі. Сказав їй про це.
– Так-так, – погодилася жінка, – я з Вінниці, а в Суми заміж вийшла.
– А до Бурині в яких справах їдете?
– Та, – зніяковіла сусідка, – там, кажуть, є жінка, яка людям допомагає. Ну, чула про неї, ніби вона ворожка. Хвороба когось спіткала чи в когось у сім’ї не ладнається – то й звертаються до неї.
– І ви в сімейних справах? – не стримав цікавості.
– Та... в сімейних, – жінка важко зітхнула і відвернулася до вікна. Довгенько їхали мовчки. Супутниця сиділа незворушно, ніби задрімала, низько схиливши голову. Потім витягла із сумочки, що лежала на колінах, хусточку, протерла зволожені очі й пильно подивилася на мене, ніби вивчала, чи можна бути зі мною відвертою. Я лише тепер помітив, яким сумним був погляд її гарних очей.
– У мене таке горе, що я ладна світ за очі їхати, аби лиш хтось допоміг, – сказала. – Словами не передати, як мені душа болить, як я змучилася за останні пів року. І все через що? Через свою дурість, – жінка говорила тихо, нахиливши голову так, що пасмо її каштанового волосся лоскотало моє чоло. Деякі слова через шум двигуна важко було розчути, однак я не наважувався ні перепитати, ні своє вставити. Іноді жінка замовкала, бо дух їй перехоплювало, а з грудей виривалося чи то зітхання, чи то схлипування. Та, опанувавши себе, знову вела далі. Мабуть, жінці було вже несила носити в собі задавнений біль, і вона підсвідомо відкрилася незнайомій людині, щоб скинути тягар, що гнітив її душу.
– Ми з чоловіком зустрілися, – розповідала, – коли він служив в армії. Не скажу, що Володя був надзвичайним: хлопець як хлопець. Та, коли я познайомилася з ним, серцем відчула, що це мій суджений, і всіх своїх залицяльників віднадила.
Закінчив Володя службу й незабаром приїхав до мене свататись. Отак і потрапила я до Сум. Трохи пожили з Володимировими батьками, а коли в нас народилися двійнята, нам дали квартиру на Пришибі. П’ятнадцять років минуло для мене, ніби в казці. Жили ми як одна душа. Здається, і дня не могли пробути одне без одного. У нас уже були дівчата-підлітки, а чоловік, повірте, на руках мене носив. Та і я ладна була йому під ноги покластись, аби лиш догодити, бачити його щасливим. А торішнього літа в нас сталася біда. Спочатку, ще взимку, я захворіла – понад два місяці пролежала в лікарні. Був час, коли сама не вірила, що житиму. Та з Божою поміччю видужала. Медики радили їхати на курорт, а мені не хотілося: недуга вже минула. Щось мене так гнітило, так тиснуло на душу, ніби підказувало: «не їдь». А Володя і слухати не хотів про мої вагання. Майже силоміць випхав мене з дому. Поїхала.
У санаторії познайомилася з одним чоловіком – сиділи за спільним столом. Він старший від мене на 16 років, а на вигляд – значно молодший. Тільки срібляста чуприна видавала його вік. Скажу відверто: до нього я не зустрічала таких. Завжди якийсь святковий, усміхнений, чемний, дотепний. Одягався зі смаком. Навіть спортивний костюм – і той на чоловікові сидів, ніби на замовлення пошитий. До нього не те що жінки, а й дівчата липнули, як мухи до меду. А він на відверті домагання його прихильності все жартами відбувався.
Лиш до мене ставився із симпатією. Не приховую, це дуже мені лестило. Якщо вам доводилося бувати в санаторії, то, мабуть, ви знаєте, які там звичаї. Раніше я чула багато анекдотів, усіляких пікантних подробиць про курортників, але якось не сприймала того серйозно. А коли побачила на власні очі, вжахнулася: сімейні жінки, чоловіки, забуваючи про сором, мораль і навіть про звичайнісіньку пристойність, зовсім пускаються берега. І ніхто ні від кого не приховує своїх амурів. Понад те, навіть хизуються гріховними втіхами.
Нас із Геннадієм Петровичем теж вважали коханцями, бо ми багато вільного часу проводили разом. Але, повірте, нічого такого між нами не було. Не приховую, він намагався звабити мене, однак я категорично відмовила Геннадієві у близькості. Так йому і сказала: «Якщо хочете, щоб ми залишилися друзями, не згадуйте про це більше: я чоловіка ніколи не зраджу».
А напередодні виїзду в санаторію була прощальна вечірка. Я трохи випила. Зовсім небагато. Проте голову втратила. І досі не збагну, як воно трапилося, що Геннадій Петрович опинився в моїй кімнаті. Мабуть, замість вина напилася дурману. А вранці... – молодиця щільно зажмурила очі, похитала головою, – а вранці... Володя нагрянув. Він був у відрядженні в Запоріжжі й вирішив потішити мене. Коли я відчинила двері та побачила його на порозі, у мене голова пішла обертом. Отямилась – у кімнаті вже не було ні Геннадія Петровича, ні Володі, біля мене поралася медсестра.
Весь день пролежала ніби в гарячці. Декілька разів намагалася знайти Геннадія Петровича, хоча цей чоловік став мені таким огидним, що я ладна була власними руками роздерти його. Сором так пік мене, що несила було терпіти. Вирішила накласти на себе руки. Зв’язала два паски від суконь, прилаштувала їх до ліжка і вже зашморг накинула на шию. А тоді мене наче струмом ударило: «Господи, що я роблю? Який гріх беру на душу? Хто ж моїм донечкам матір замінить?».
Словом, схаменулася. Не знаю, як додому їхати. І страх мене проймає, і сором пече. З Володею, думаю, життя вже закінчилося – він мене й на поріг не впустить або сам піде з дому: батьки його самі живуть у власному будинку. Приїхала. Дівчата ще спали. Посхоплювалися, зраділи. А на чоловіка глянула – у душі похололо. Він аж чорний став. Я до нього не смію підійти, і він мовчить. А коли дівчата побігли в спальню приміряти подарунки, сказав: «Щоб не сиротити дітей, житимемо разом. Однак ти мені вже не дружина». Ось так і живемо пів року. Ніби сусіди. Буває, на роботу йдемо разом. Інколи ходимо на гостини. Для людей ми сім’я як сім’я. А насправді чужа чужениця одне одному. Для мене таке життя – щоденна мука.
Тільки Богові відомо, скільки я настраждалася, скільки сліз пролила, скільки разів просила у Володі пробачення, та серце його закам’яніло.
Інша на моєму місці давно б уже розрубала цей Гордіїв вузол, а я не можу.
Часом думаю: «Усе, годі терпіти, краще світ за очі піду». Вже й речі почну збирати, а тоді охолону: «Куди їхати, до кого?». Бачите, Володя мене зненавидів, а я його люблю, здається, ще більше, ніж раніше.
Пів року ми майже як чужі, а я ладна цілувати його сліди. Та й дівчата... – після згадки про доньок заясніли очі молодиці, – вони до батька, як реп’яхи, липнуть.
І якби нам довелося розлучатися, то невідомо, з ким вони залишаться. А втім, яка різниця, хіба можна дітей сиротити за живих батьків? Гріх же великий!
Доньки помічають, що між нами чорна кішка пробігла, а приховувати правду від них стає дедалі важче. А якщо дізнаються? Мені страшно й подумати, яким це ударом буде для них. І Володю шкода: я ж бачу, як він страждає. Його душа болить, мабуть, не менше за мою. А затявся, не може забути образи. Ой, що я накоїла? – затуливши обличчя долонями, хитала головою сусідка.
Декілька хвилин їхала мовчки, а потім знову озвалася:
– Оце їду, а, правду кажучи, не дуже й вірю. Я вже і до знахарок зверталася, і до екстрасенсів – марно. А оце одна знайома порадила.
Її подруга мало не розлучилася – чоловік загуляв. То вона декілька разів їздила до тієї жінки, і живуть тепер, мов голуб’ята. Може, вона й мені допоможе. Не чули про неї?
Благальний погляд її сумних очей вразив болем, що причаївся в глибині зіниць. Мені було ніяково, бо я не знав, що порадити цій згорьованій жінці, якими словами втішити її. Уявив себе на місці її чоловіка. Хм... Зраду пробачити?
Сусідка здригнулася: у її сумочці озвався телефон.
– Мабуть, донечки побиваються за мною, – легенький усміх торкнувся зажурених очей.
Дістала мобільний, глянула на екран, і її брови випнулися крутими коромислами.
– Во-ло-дя? – з подивом розтягла слово. Декілька секунд тримала апарат перед собою, ніби не знала, що з ним робити, потім неквапно приклала до вуха. – Я слухаю... Дівчата сказали? Так, у справах їду... Увечері повернуся, можливо, завтра... Що-о?.. Ой, на крилах лечу! – тремтливу руку з телефоном притиснула до грудей. Її обличчя враз засяяло радістю, із заплющених очей покотилися сльози.
– Вибачте, пропустіть, – схопилася на ноги. – Зупиніть автобус! – гукнула водієві.
Не попрощавшись, жінка хутко вискочила з автобуса, перебігла на протилежний бік дороги й на ходу почала благально махати рукою машині, що мчала назустріч.
Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
