ГАЗЕТА «НАЙКРАЩІ ЖІНОЧІ ІСТОРІЇ»
3Історії з життя
Передплата онлайн: https://peredplata.ukrposhta.ua/
– Тарасе, сьогодні твоя черга відвозити Марічку на танці, – голос дружини прозвучав настільки безапеляційно, що я відразу зрозумів: цього разу відкараскатися мені ніяк не вдасться. Тож за п’ять хвилин вирушаємо в дорогу. Донька сидить поруч і, втупившись у телефон, мугикає собі під ніс якусь мелодію. Ось так постійно – не відірвеш від того клятого гаджета.
– Як справи в школі? – цікавлюся.
– Нормально, – кидає Марічка, не відводячи погляду від смартфона.
– А танці? Є успіхи? – у моєму голосі з’являються нотки легкого роздратування.
– Тату, я займаюся тільки другий місяць? – донька здивовано зиркає на мене. – Мені поки що подобається, а далі побачимо.
– Ну а керівниця що каже: маєш здібності до танців чи ні? – запитую я, сподіваючись, що незабаром Марічці набридне ця затія.
– Можеш сам про все запитати, – відповідає Марічка й, знову повернувшись до свого телефона, додає: – Наша хореографиня на останньому занятті казала, що хоче побалакати з моїми батьками. Вона класна і тобі сподобається.
От питається, хто мене тягнув за язик і нащо я присікувався до доньки зі своїми запитаннями?
– Як її хоч звати?
– Роксі. Роксолана Матвіївна, а позаочі – Лисичка. Роксі – це скорочено від Роксолана, а чому Лисичка – сам незабаром побачиш.
І я побачив. У зовнішності Роксолани Матвіївни насправді було щось від лисички. Вогняно-руде волосся, що спадало ледь не до самої поясниці жінки. А ще бліде, мов крейда, обличчя, з яким разюче контрастували її цигансько-чорні очі, й тонкі яскраво-рожеві вуста. На оголеному передпліччі хореографині виднілося татуювання маленької змійки, що кусала себе за хвіст.
– Роксолано Матвіївно, знайомтеся: це мій тато Тарас, – прощебетала дівчинка.
– Дуже приємно, – промовила вчителька хриплуватим голосом і подала руку на знак привітання. Долоня в неї була маленька і на диво холодна.
– Навзаєм, – відповів я і додав банальне: – Марічка багато розповідала про вас.
– Сподіваюся, лише приємне, – так само банально парирувала жінка й відразу перейшла до головного: – Вона у вас дуже талановита. Ось саме це я б хотіла з вами обговорити, а ще про підготовку до конкурсу.
– На жаль, у мене зараз обмаль часу, – я красномовно зиркнув на годинник і, щоб відкараскатись від подальшої розмови, запропонував: – Зустріньмось якось наступного разу й побалакаємо про все, що потрібно.
– Гаразд, – погодилася вчителька. – Тому обміняймося номерами телефонів, щоб потім сконстатуватися.
Я назвав Роксолані Матвіївні свій номер, записав у мобільному її та практично відразу забув. Втім хореографиня сама невдовзі нагадала про себе. Десь за тиждень задзвонив мій мобільний, і на екрані гаджета я побачив: «Роксолана Матвіївна». Кілька миттєвостей у мене пішло на те, щоби втямити, хто ж це мені телефонує, а вже потім почув у слухавці хрипле жіноче:
– Добридень, пане Тарасе! Це вас турбує вчителька вашої доньки. Пам’ятаєте про нашу нещодавню домовленість?
– Авжеж, пам’ятаю, Роксолано Матвіївно! – відгукнувся я і відразу ж вдався до обману: – Я саме збирався зателефонувати вам, щоб домовитися про зустріч.
– Тоді де й коли? – відразу взяла бика за роги жінка. – У мене сьогодні о п’ятій вечора буде годинне «вікно» в заняттях. Можемо тоді побалакати, якщо вам зручно.
– Мені буде зручно. Зустріньмося в піцерії «Коза Ностра»! Знаєте, де це?
– Так, знаю. Тоді домовилися, сьогодні о п’ятій.
Піцерію «Коза Ностра» я вибрав не випадково, а зі скількох причин. По-перше, цей затишний заклад розташований неподалік головної міської лікарні, де я працюю, по-друге, тут насправді готували смачну піцу, і по-третє, саме сьогодні сюди мав прийти один знайомий, який обіцяв дістати запчастини для мого автомобіля. Так би мовити, три аромати в одному флаконі. І всі свої справи тут владнаю, і перекусити встигну, і на роботу не запізнюся.
За п’ять хвилин до обумовленого часу я вже сидів у піцерії. Роксолана Матвіївна виявилася надзвичайно пунктуальною людиною, вона з’явилася рівно о сімнадцятій. Цього разу пишне волосся жінки було зав’язане в тугий «кінський хвіст», та й одягнута вона була по-осінньому тепло. Привітавшись і замовивши чаю, хореографиня відразу почала з головного:
– Пане Тарасе, я б хотіла з вами серйозно поговорити про вашу доньку.
– Слухаю вас уважно, – промовив я, відсуваючи склянку з-під соку. – Вона щось натворила?
– Та ні, ви мене неправильно зрозуміли, – відповіла Роксолана Матвіївна. – Річ у тім, що ваша Марічка надзвичайно здібна, я б навіть сказала – талановита танцівниця. У дівчинки все вдається чудово і вона схоплює мої настанови буквально на льоту, однак є одна маленька заковика…
– Яка ще заковика? – останнє слово мені не дуже сподобалося.
– Як би це сказати точніше, – зам’ялася жінка, а потім випалила: – Вона у вас трохи розсіяна й лінива. Борони боже, не прийміть це за образу, але в нас через два місяці запланований танцювальний турнір. У Марійки є всі шанси стати якщо не переможницею, то вже точно фіналісткою, та вона чомусь не надто прагне цього.
– А як я можу зарадити цьому? – здивовано запитав я, у душі радіючи, що моя донька, здається, взялася за розум і незабаром остаточно відмовиться від тієї затії зі школою танців.
– Може, ви якось вплинули б на неї, – хореографиня схвильовано схопила мене за руки. – Спробуйте пояснити дівчинці, наскільки це важливо, адже перемога в турнірі відкриває для неї великі перспективи в майбутньому. Ви ж бачите, якими популярними стали танці останнім часом?!
– Ви вважаєте, що донька має пов’язати своє подальше життя з танцями? – я не міг приховати своєї розгубленості.
– А чом би й ні?
– Я, звісно, побалакаю з нею на цю тему, але остаточне рішення за дівчинкою.
– Чудово, – хореографиня піднялася зі свого місця. – Тоді я чекатиму на результат вашої розмови. Сподіваюся, вам вдасться переконати доньку відповідальніше поставитися до занять.
Та даремно я надіявся, що донька залишить танці й мені більше не доведеться ані зустрічатися з її наставницею, ані возити її на заняття. Все вийшло з точністю до навпаки. Достатньо було заїкнутися Марічці про майбутній турнір і про те, що я не наполягаю на її участі в ньому, як дружина відразу накинулася на мене з докорами, буцім я не підтримую рідної дитини.
Я здався без бою і як своєрідне покарання був змушений возити доньку на всі подальші уроки танців. Найближче зайняття було через два дні, якраз у той час, коли в мене тільки-но закінчувалася виснажлива добова зміна. Марічку я встиг вчасно привезти, а сам втомлено закуняв у машині, чекаючи на закінчення уроку. Тихий стуків у шибку розвіяв мою солодку дрімоту. Відчинивши дверцята, я побачив біля автомобіля Роксолану Матвіївну:
– Пане Тарасе, вельми вдячна вам за те, що переконали Марічку. Хочете подивитися, як танцює ваша донька?
Жінка підхопила мене попід руку і ледь не силоміць потягнула в приміщення танцювальної школи. Показавши мені кивком голови на вільний стілець у кутку, Роксолана Матвіївна вийшла на середину залу.
– Хвилиночку уваги, мої дорогенькі, – промовила жінка. – До нас сьогодні завітав батько нашої Марійки. Тож покажімо йому танець, з яким ми поїдемо на конкурс.
Я не надто розбираюся в хореографії, та й танцювати, відверто кажучи, не дуже вмію, однак побачене мені дуже сподобалося. Діти вразили мене граційністю своїх тіл, гармонією рухів. Коли танець закінчився, я не міг стримати свого захоплення й зааплодував.
Того ж вечора донька розповіла зі всіма подробицями своїй матері про все, що трапилося на танцях сьогодні. І як вишенька на торті прозвучало те, що Роксолана Матвіївна теж була надзвичайно рада моїй присутності й навіть сама станцювала разом з учнями для мене.
– Хто б сумнівався? – єхидно зауважила дружина, гнівно зиркнувши в мій бік. – Твій батько – імпозантний чоловік.
– Дівчата, годі про танці, – спробував змінити тему розмови я. – Краще виберімо, куди поїдемо відпочивати цими вихідними.
Світлана ще раз зиркнула на мене, і в цьому погляді палахкотіла неприхована підозріливість. Для таких емоцій жінка мала серйозне підґрунтя. У минулому я вже якось, піддавшись спокусам, зрадив її з іншою. Трапилося це кілька років тому, і наш шлюб буквально затріщав по швах.
Світлана тоді подалася за кордон, на заробітки. Не те щоб нам бракувало на прожиття, але завжди хочеться більшого. Особливо коли доводиться виховувати доньку, у якої свої забаганки й потреби. Я переконував дружину не робити цього, та вона, як завше, була непохитною у своєму рішенні. Поїхала, спершу лише на рік, щоб заробити на ремонт у квартирі. Та минув рік, потім другий, третій… Довга розлука з коханою дружиною стала тим випробуванням, яке мені не вдалося пройти гідно. Спершу відсутність Світлани намагався компенсувати роботою. В лікарні її і так вистачало, та я брав додаткові чергування, щоб перемкнутися від тужливих думок. Єдиною розрадою була донька, про яку я мав дбати щодень і заради якої повертався зі змін додому. Однак будь-яка терплячість має свою межу, і моя закінчилася, коли в лікарні з’явилася молода практикантка Наталя. Їй було всього двадцять з лишком, і вона була красивою та звабливою дівчиною. Між нами зав’язалися приязні, товариські взаємини, які незабаром переросли у справжню
дружбу.
До зради мене підштовхнули дві причини: ревнощі та жалість. Ревнощі були до Світлани, яка телефонувала мені все рідше й рідше і приїздила тільки декілька разів на рік. Наочний приклад був перед очима. Дружина Вадима, мого колеги, поїхала в сонячну Венецію і за дуже короткий термін розійшлася із законним чоловіком, бо закохалася в заможного італійця. Чим не підстава думати про
найгірше?
З Наталкою вийшло все випадково. У неї була своя життєва трагедія. Практикантку кинув її коханий, саме тоді коли вона вже була впевнена, що до заміжжя з ним залишився один крок. Тієї ночі нам випало чергувати разом, зав’язалася довірлива розмова. Я, як умів, узявся заспокоювати зарюмсану Наталю, а потім сталося те, що сталося. Ми незчулися, як опинилися в обіймах одне одного, Любовний роман у нас тривав недовго. Всього кілька місяців, доки Наталка не повернулася у своє рідне місто. Та навіть цього короткого часу вистачило, щоб про нього дізналася моя дружина. Хтось із її подруг дізнався й доніс про мої «подвиги». Світлана терміново повернулася додому. Довго гнівалася, але врешті-решт дала мені ще один шанс. І тепер ми хоч живемо разом у мирі та злагоді, час від часу вона дозволяє собі пускати шпильки на мою
адресу.
Я не ображаюся на дружину й намагаюся не давати їй підстав недовіряти мені. Та радію, що дружина відмовилися від поїздок на заробітки. А щодо контролю й натяків з боку дружини, то за все в житті потрібно платити. Особливо коли наробиш серйозних помилок, за які й самому дуже
соромно.
Непомітно промайнуло майже два місяці від того дня, як я побував на занятті з танців у доньки. Двічі на тиждень я відвозив Марійку в школу. З Роксоланою Матвіївною бачився лишень кілька разів, і все наше спілкування обмежилися суто ввічливими привітаннями.
Напередодні конкурсу трапився випадок, який згодом приніс мені чимало проблем і клопотів. Того дня мене трохи затримали на роботі, тож доньку на танці відвезла дружина. Натомість я мав заїхати вже після занять, щоб забрати Марійку додому. Та коли я нарешті дістався до школи, то виявилося, що Світлана приїхала по доньку завчасно, бо вони мали ще щось придбати до майбутнього виступу. Радий, що на одну справу стало менше, я заскочив в улюблену піцерію, щоб щось кинути на зуб, адже був голодний мов той вовк. Та зайшовши до зали, зауважив за одним зі столиків Роксолану Матвіївну. Жінка побачила мене й відразу махнула рукою чи то на знак привітання, чи як запрошення
приєднатися до неї.
– Добридень, Роксолано Матвіївно! Як там успіхи в моєї Марійки?
– Добридень, пане Тарасе! Усе добре. Ви прийдете?
– На жаль, ні, – сумно зітхнув я. – Саме того дня в мене чергування. Замінити нема ким. Катастрофічно бракує фахівців, а пацієнтів усе більше й більше. Самі розумієте, які тепер непрості часи.
– Розумію, – погодилася зі мною учителька танців і раптом різко змінила тему розмови. – До речі, а чому ми все на «ви» й на «ви». Перейдімо на «ти». Знаю, що мої учні позаочі називають мене Роксі. Тому не маю нічого проти, якщо й ви так звертатиметесь.
Заперечувати я не став.
– Гаразд, перейдімо на «ти». – І поцікавився, щоб підтримати розмову: – Роксі, а ти давно займаєшся танцями?
– З дитинства, – вона замріяно всміхнулася, – відколи себе пам’ятаю. Мама розказувала, що свої перші па я зробила, щойно навчилася ходити. В підлітковому віці займалась дуже серйозно. Потім намагалася вступити до Університету культури та мистецтва. На жаль, моя перша спроба виявилася невдалою. А другої мені було
не дано.
– Чому? – мимоволі вирвалося в мене.
– Це довга історія, а мені вже пора додому. До комендантської години залишилося зовсім мало
часу.
В голосі хореографині чувся неприхований натяк, на який складно було не відреагувати.
– То, може, я підкину тебе своїм автомобілем. А дорогою ти мені розкажеш, що було далі.
– Гаразд, – і миті не вагаючись, погодилася Роксолана Матвіївна.
Пробратися міськими вулицями через вечірні корки зайняло в нас добру годину. Тож Роксі не забарилася розповісти свою історію.
– Після невдачі зі вступом мусила вирішувати, що робити, – почала вона, щойно ми від’їхали від піцерії. – Вдома сидіти склавши руки мені б батьки не дозволили. Подалася в педагогічний. Подумала, що вища освіта в майбутньому все ж не
завадить.
– Он воно як, – не стримався я від коментаря. – Ну що ж, буває й таке.
Навчання давалося мені нелегко, та якщо вже казати правду, я й не надто старалася. Юнацькі роки – пора легковажних вчинків і безрозсудних рішень. Я не була винятком. Нічні гулянки, шалені розваги, нові знайомства й незвідані досі захоплення та спокуси. Незабаром у моєму житті з’явився Володя. Старший брат однієї з подруг, у якого я закохалася з першого погляду й до безтями. Ми побралися. Тож коли настав час вдруге подавати на вступ, я вже була не тільки заміжньою жінкою, а й при надії. Про мрії дитинства довелося забути.
– Буває, але вчителькою танців я таки стала, – погодилася хореографиня й надовго замовкла.
Коли повернувся додому, наразився на запитання дружини, де пропадав стільки часу.
– Зустрічався зі знайомим, який обіцяв дістати запчастини до машини, – чомусь збрехав я Світлані. Навіщо це зробив, і сам не знав. Мабуть, не хотів давати їй підстав для ревнощів, не підозрюючи, які неприємності на мене чекають уже наступного дня.
Вранці я мав підвезти дружину на роботу, а доньку – до школи. Тільки-но ми вирушили в дорогу, як Світлана, кілька разів глибоко вдихнувши й підозріло примружившись, запитала мене:
– Цікавий такий у тебе в машині запах?!.
– Нагадує мені аромат парфумів нашої вчительки танців, – подала голос із заднього сидіння донька.
Припертий до стіни такими доказами, я був вимушений зізнатися й сказати правду:
– Та я вчора випадково зустрів Роксолану Матвіївну і підвіз її до дому.
– Ну-ну, – сердито фиркнула Світлана і за всю дорогу більше не промовила ні слова.
Я не став виправдовуватися, бо добре знав, що все це даремно. Зрештою, сам винуватий, не треба було брехати дружині. Тепер доведеться витратити чимало часу й сил, щоб розвіяти її чергові підозри. А часу й сил мені катастрофічно бракувало. Початок зими з її ожеледицею суттєво збільшив кількість травмованих у лікарні. Виснажливі зміни в поєднанні з позачерговими викликами, вільних хвилин вистачало лишень на те, щоб перекусити й перепочити. З’ясовування з благовірною хоч-не-хоч, а довелося перенести.
На виступ доньки я так і не потрапив. Це дуже не сподобалося дружині. Світлана дивилася на мене спідлоба і практично не розмовляла. Назрівала сімейна буря. Хмизу у вогнище докинула донька, яка якось прохопилася, що Роксолана Матвіївна цікавилася, чому це я більше не приходжу до них на репетиції. До вибуху подружнього скандалу в нас залишився один крок. І ненавмисне зробив його саме я. Того дня я заледве приплентався додому після виснажливої зміни. Сил вистачило тільки на те, щоб перекусити й знеможено впасти на ліжко. І раптом серед ночі прозвучав телефонний дзвінок.
– Привіт! – почув я в слухавці мобільного схвильований жіночий голос. – Вибач, що турбую тебе так пізно, але в мені конче потрібна твоя допомога.
– Привіт! – відповів я зі сну, не відразу допетравши, хто телефонує. – Що сталося?
– Біда у мене, Тарасе. Страшна біда. Якщо можна, негайно приїзди в лікарню.
В голосі жінки забриніли сльози, і в поєднанні зі словом «лікарня» вони миттєво переконали мене, що справи справді серйозні. Проганяючи останні залишки дрімоти, я без зайвих розпитувань коротко кинув:
– Гаразд. Незабаром буду.
Нашвидкуруч зібравшись, я кинувся до автомобіля, навіть не зауваживши, що в цьому поспіху забув прихопити з собою свій телефон. Переступивши поріг лікарняної приймальні, відразу побачив Роксі. Волосся у неї було розпатлане, обличчя зарюмсане, губи нервово тремтіли.
– То що сталося? – запитав я, підійшовши.
– Нічого особливого не сталося, – фиркнула чергова медсестра. – Просто в цієї пані син впав з мотоцикла й трохи побився. Понакуповують дітям техніки, а ті гасають уночі, мов шалені, й б’ються раз у раз.
– Хто оглядає потерпілого? – перервав я гнівну тираду медсестри. – Вадим Богданович?
Вадима ми знайшли в ординаторській. Колега не приховував свого здивування, побачивши мене в компанії з розтріпаною Роксі.
– Що там у хлопця? – запитав я у приятеля.
– Можна сказати, легко відбувся, – приятель кинув на мене такий зацікавлений погляд, що я вже не сумнівався: його запитань потім не уникнути. – На кілька розсічень ми вже наклали шви. Вивих вправили. Розтягнення зв’язок доведеться ще трохи полікувати. Є підозра на тріщину в лівій стегновій кістці, але конкретно про це знатимемо зранку, після того як зробимо рентген. Пацієнт отримав знеболювальне, й зараз спить. Можете зі спокійною душею повертатися додому.
– То можна не хвилюватися? – з полегшенням видихнула жінка, глянувши на мене.
– Можна. І твоя присутність не потрібна. Я відвезу тебе додому, тобі не завадить трохи відпочити.
Уже в машині, коли ми їхали безлюдними вулицями міста, Роксолана несподівано запитала:
– Ти, мабуть, як оця медсестра в приймальній, вважаєш мене безвідповідальною матір’ю, яка недогледіла сина?
– Нічого такого я не вважаю, – я був щирим у своїй відповіді, бо із власного досвіду чудово знав, як складно виховувати дитину-підлітка. Моя Марічка теж, бувало, поводилась так, що волосся на голові ставало сторчма.
– Насправді я намагаюся бути гарною матір’ю, та не завжди це вдається, та й часу на все катастрофічно бракує. Кручуся мов та білка в колесі.
– Хто ж з нас не помиляється? – по-філософськи зауважив я. – Мені теж на все не вистачає часу.
– Тарасе, не порівнюй, у тебе повноцінна сім’я, а я мати-одиначка, – гаряче заперечила мені хореографиня.
– Як так? – мимоволі вихопилося в мене, бо я добре пам’ятав, як Роксолана в нашій останній розмові згадувала про коханого, заради якого відмовилася від своєї заповітної мрії стати знаною танцюристкою.
– А ось так склалося моє життя, – сумно зітхнула жінка. Ми саме під’їхали до під’їзду її будинку. – Не хочеш піднятися до мене, на каву?
Я чудово розумів, що їй зараз конче потрібний довірливий співрозмовник, а залишки мого сну вже давно зникли. Тож чом би не прийняти пропозицію знервованої жінки й не посидіти та трохи погомоніти з нею? І я на свою голову погодився.
Поки господиня на кухні готувала каву, я розглядав вітальню. Нічого особливого у вічі не впадало, окрім хіба що численних світлин з рудоволосою Роксі та її вихованців із грамотами та кубками.
– Споглядаєш на мої успіхи? – з гіркотою в голосі запитала жінка, входячи до кімнати з тацею, на якій парували дві великі філіжанки гарячої кави.
– Чого так безрадісно? – щиро здивувався я. – Таким пишатися варто.
– Ну от, чужих дітей виховую, а на свого все ніяк часу та сил не вистачає. Втомилася я, Тарасе. Смертельно втомилася. А допомоги й підтримки чекати ні від кого.
Роксолана сумно всміхнувшись опустилася поряд.
– Поки гляділа за нашим маленьким сином, мій чоловік стрімко робив свою кар’єру. У нього виявилися впливові родичі, які знайшли йому тепле містечко в банку. Спершу на посаду звичайного бухгалтера, а потім усе вище й вище, аж до керівника регіонального відділення.
Висока зарплатня, часті відрядження, бучні корпоративи й нічні гулянки з потрібними людьми. Вдома мій благовірний ночував усе рідше й рідше, про мене згадував усе менше й менше. Незабаром завів собі коханку, молоду сексуальну кралю. Я випадково дізналася про суперницю та влаштувала гучний скандал. Володя не відпирався, навпаки, заявив, що ми не пара і він хоче розлучитися. А наприкінці додав, що про сина він не забуватиме й буде фінансово підтримувати і його, і мене. Я спалахнула, послала підлого зрадника під три чорти й без вагання погодилася на розлучення.
Ось так у свої двадцять з лишком стала матір’ю-одиначкою. Колишній свого слова дотримав і почав виплачувати солідні аліменти. Та я була гордою і відмовилася брати з нього бодай копійку. Влаштувалася працювати на двох роботах. Так накопичила потрібну суму й заснувала свою хореографічну студію. Тепер уже всю себе віддаю цій справі.
– Насичене в тебе минуле було, – промовив я, відставляючи пусту чашку. – Дякую за смачну каву, але мені вже час. За сина не хвилюйся. Вадим чудовий лікар, він швидко поставить хлопчика на ноги. Ти тільки не дозволяй малому більше влаштовувати нічні родео.
– О ні, тепер він у мене того мотоцикла довго не побачить, – запевнила жінка, проводжаючи мене до вхідних дверей. – То все Володимир. Це він, щоб похизуватися, подарував малому мотоцикл.
Я повернувся додому, де на мене очікували несподівані розбірки з дружиною. Світлана налетіла на мене, мов та розлючена шуліка, не встиг я й переступити поріг нашої квартири.
– Ти, я вже бачу, геть сором втратив, – не стримуючи гніву, кинула вона мені в очі. – Хоч би рідної дитини посоромився. Серед ночі зриватися за першим покликом цієї рудої шалави. Чи, може, будеш відпиратися й казати, що ти не до неї їздив?
Відпиратися було безглуздо, адже жінка тицяла мені під ніс мій же телефон, у пам’яті якого зберігався запис про нічний дзвінок. Щось пояснювати їй у мене теж бажання миттєво пропало. Частково через те, що розумів: у такому емоційному стані дружина й так мені не повірить. А ще почувався ображеним. Так, колись оступився й наробив помилок, але ж не шпиняти мене за це все життя. Все-таки я лікар, і клятва Гіппократа для мене не порожній звук.
Моє мовчання Світлана потрактувала як зізнання в черговій подружній зраді.
– Все, з мене досить. Забирайся з цього дому і щоб очі мої тебе більше ніколи не бачили!
Прихопивши найпотрібніші речі, я поїхав до Вадима. Після того як його кинула дружина, чолов’яга мешкав сам, а ми давно були добрими приятелями. Саме там за кілька днів товариш і спантеличив мене несподіваним запитанням:
– Тарасе, можна в тебе про дещо особисте поцікавитися?
– Питай? – здивувався я, бо Вадим був у курсі всіх перепитій мого сімейного скандалу.
– У тебе щось було з Роксоланою Матвіївною? Тільки чесно.
– І ти теж?.. – роздратовано засичав я у відповідь.
– Ти мене неправильно зрозумів, – колега знічено потупив погляд. – Я тебе ніскільки не осуджу. Вона ефектна жінка, просто…
– То й що, що ефектна? У нас нічого ніколи не було й не буде. Мене цікавить тільки моя дружина.
– От і добре, – полегшено зітхнув приятель і, змовницьки підморгнувши мені, пояснив: – Просто вона мені неабияк сподобалася, і я хочу запросити її кудись… Думаєш, погодиться?
– Не знаю, – чесно відповів я й, щоб підбадьорити друга, додав: – Але варто спробувати.
Понад тиждень ми більше не поверталися до цієї теми. За цей час я бачився з приятелем нечасто, та й обговорювали ми суто професійні питання. З учителькою танців зустрівся тільки один раз, коли вона забирала з лікарні свого сина.
І ось одного зимового дня Вадим підійшов до мене й винувато промовив:
– Друже, ти не міг би сьогодні переночувати деінде? Розумієш, тут таке, – зам’явся він. – Просто я наважився запросити Роксолану в театр. А після хочу запросити її до себе на каву. Сам розумієш, у такій ситуації твоя присутність у квартирі буде недоречною. Тільки не ображайся.
Всю зміну я напружено міркував над тим, де ж мені провести цю ніч. І раптом прекрасна ідея промайнула в моїй голові. Кілька хвилин я ще витратив на те, щоб усе добре обдумати, а потім настав час діяти.
Однією з позитивних особливостей роботи травматолога є те, що серед його пацієнтів були і є люди практично всіх професій. Саме допомогою одного зі своїх колишніх хворих я й вирішив сьогодні скористатися.
Вистачило лиш одного дзвінка, щоб моя хитромудра комбінація почала втілюватися в життя. З наступним етапом було складніше, однак я рішуче набрав на мобільному потрібний номер. На відповідь довелося трохи почекати, та я все ж почув у слухавці невдоволений голос Світлани.
– Чого тобі? – сердито буркнула дружина замість привітання.
– Привіт! – натомість чемно почав розмову я. – Хочу запросити тебе й Марічку сьогодні в театр.
– З якого це дива? – іронічно пхикнула жінка.
– Я вже давно обіцяв доньці, що ми разом відсвяткуємо її перемогу на конкурсі. Чом би не сьогодні? Потім можемо посидіти в піцерії. То згідна?
– Так, – після невеликої паузи відповіла Світлана. – Тільки май на увазі, це не змінить мого ставлення до тебе. Зради я тобі більше ніколи не пробачу.
– Це все тільки заради Марічки, – не моргнувши оком, збрехав я дружині, бо насправді думав про примирення з нею, а квитки мені дісталися не випадково, а завдяки старанням одного з керівників
театру.
До театру ми дісталися порізно і зустрілися вже у фоє, за кілька хвилин до початку вистави. Перший акт промайнув тихо та спокійно. Марічка була в захопленні від того, що діялося на сцені, а ми з дружиною не перемовилися й словом. В антракті вийшли в буфет, і тут трапилося те, чого я так сподівався і на що був розрахований весь мій план. Першою їх побачила моя донька.
– Роксолана Матвіївна, дядько Вадим?! – очі в малої округлилися від здивування.
За кілька кроків від нас справді стояла вчителька танців і мій друг-травматолог та щось жваво обговорювали. Почувши вигук дівчинки, обоє обернулися до нас і дружно кивнули головами на знак
привітання.
Щоб довести справу до закономірного фіналу, я поцікавився:
– Роксолано Матвіївно, як там ваш син, якого я їздив рятувати вночі? Сподіваюся, дає собі раду з гіпсом на нозі.
– Так, – радісно відповіла жінка. – То такий шибеник, що навіть прикутим до ліжка зможе накапостити. Але дякуючи тобі та Вадимові, все буде гаразд.
За розмовою непомітно пролетів антракт. Після спектаклю ми дружною компанією нагрянули в «Коза Ностра». Щоправда, посидіти там нам довго не вдалося. Мені й Вадимові зателефонували з лікарні й терміново викликали на позачергову зміну. Привезли велику партію травмованих, тож роботи в нас вистачило на цілу ніч. На ранок обоє втомлені вийшли надвір перекурити. Глибоко затягнувшись, Вадим
поцікавився:
– То що, здаємо зміну й до мене спати?
Відповісти приятелеві я не встиг, бо в кишені тенькнув телефон. Діставши мобільного, відкрив месенджер і побачив коротке повідомлення від дружини: «Повертайся додому».
– Та ні, – ледь стримуючи щасливу усмішку на обличчі, промовив я. – Я їду до своїх.
Ось так мені вдалося помиритися з дружиною і повернути мир та злагоду в сім’ю. Мушу зізнатися, що полум’я ревнощів у моєї Світлани після цього випадку помітно вщухло. Та я намагаюся не давати їй і найменших причин недовіряти мені чи в чомусь підозрювати. А ще дружина здружилася з Роксоланою, мабуть тому що хореографиня останнім часом дуже зблизилася з Вадимом і зараз готує нашу доньку до нових танцювальних змагань.
Дякуємо вам за передплату газети онлайн
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
