ТРИВОЖНА ВАЛІЗКА

– Юлія. Можна на «ти».

– Дуже приємно. Ганна.

– А це моя тривожна валізка, – показала очима на рюкзак. – Як думаєш, що в ній таке важке?

– Ну, не знаю, – відверто зніяковіла я. – Може, консерви… чи косметика.

– А от і не вгадала. Насправді там ключі.

– Ключі? – недовірливо глянула я на неї.

– Так. Вони важкі, бо їх багато. Власне, більш ніж половина моєї тривожної валізки – це ключі. Ключі від мого життя, – загадково усміхнувшись, відказала Юлія. І я вже серйозно задумалася, а чи сповна вона розуму.

Ми вийшли з метро. На вулиці світило весняне сонечко. Біля самого виходу грав на гітарі вже немолодий чоловік. Довкола нього зібралася публіка з напоями в руках. Ніщо не нагадувало про нещодавню тривогу. Про війну – теж.

– Якщо ти направду не поспішаєш, ходімо, я тобі дещо покажу.

Після цих слів Юлія повела мене дворами, що ховалися за станцією метрополітену. Ми зупинилися біля однієї зі «сталінок». Моя супутниця звела погляд, на якийсь балкон, довго там щось видивлялася й нарешті запропонувала мені сісти на лавку, що була на дитячому майданчику поряд із будинком. Скинула важкий рюкзак і почала витягувати з нього величезну в’язку ключів. Не знаю, скільки точно їх там було, але вся в’язка важила добрячі два-три кілограми. Вона складалася з менших в’язок – по три-чотири ключі, до яких були прикріплені брелоки з номерами.

– Тобі, мабуть, цікаво, що це за ключі і чому я їх тягаю за собою в тривожній валізці? – запитала Юлія.

– Цікаво, – зізналася я.

– Так-от. Хтось колекціонує марки, хтось – монети, хтось – мертвих метеликів, хтось – обгортки від цукерок. А я маю отаке дещо незвичне захоплення – колекціоную ключі.

Юлія залишила в’язку на лавці, дістала з рюкзака почату пляшку з водою і жадібно припала до неї устами.

– У мене ніколи не було свого житла, – продовжила, викинувши порожню пляшку до смітника. – Я сама родом із Донеччини, але вже давно там не живу. Після школи вирішила підкорити столицю, стати відомою і багатою. Мені пощастило вступити до одного з київських університетів і залишитися тут. Де я тільки не працювала й де тільки не жила за ці двадцять з гаком років? Ким і з ким лише не була… Це дуже довга історія, яку можуть розповісти мої ключі. Точніше, кожен ключ – це окрема історія про мене.

Відтак Юлія ніжно провела рукою по всій в’язці й дістала з рюкзака товстий блокнот у твердій палітурці. Почала повільно гортати його. Там були записані номери, а під кожним із них – адреси та якісь коментарі.

– У цьому блокноті та в цій в’язці – усе моє київське життя. Щоразу, коли я переселялася до нового помешкання чи змінювала роботу, одразу ж робила собі дублікати ключів. І не лише від квартир та офісів, а й від під’їздів та поштових скриньок. Відколи переїхала до Києва, це стало моєю ідеєю-фікс. У блокнот я записувала адреси й важливі для мене коментарі. Щоб не забути. Наприклад, ось, – тицьнула пальцем у напис під номером 3. – Це була тісна однокімнатка на Виноградарях, я там прожила лише два з половиною місяці. Була змушена виїхати звідти, бо власниця дозволяла собі приходити, коли їй заманеться, без попередження, відчиняла квартиру запасним ключем і безпардонно нишпорила в моїх речах. А ось ці ключі, – виокремила вона із в’язки три ключі з номером «6», – від квартири в Дарниці. Це була двокімнатка в «хрущівці», ми орендували її на пару з дівчиною, яку теж звали Юлією. Вона оселилася раніше від мене і, оскільки не могла сама потягнути оплату всієї квартири, дала оголошення, що шукає співмешканку. Я тоді вчилася заочно і працювала аніматоркою в дитячому центрі за досить скромну зарплату, тому мене цілком влаштовував такий варіант. Згодом виявилося, що моя тезка була залежною від кокаїну і приймала в нашій квартирі доволі підозрілих гостей. Довелося з’їхати. А ось ці ключі, – Юлія торкнулася в’язки з номером «11», – від офісу однієї політичної партії, де я працювала близько року. Цей офіс був у самому центрі Києва. Пам’ятаю, як ми готувалися до виборів. Іноді засиджувалися допізна, і я не встигала на останнє метро. Було шкода витрачати гроші на таксі, тож ночувала просто в офісі, на складених у рядочок стільцях. Коли мені не вдавалося заснути, я виходила і блукала нічним містом. Уночі Київ інакший. Не такий, як удень. Особливий. Також він особливий рано-вранці, коли тільки прокидається і ще не перевантажений автомобілями та пішоходами. Тоді він навіть пахне якось по-особливому, незалежно від того, яка надворі пора року… А ось цей ключ від квартири в Солом’янці, якої, можливо, вже немає – нещодавно в той будинок був сильний приліт, загинули люди… Оці ключі – від будинку на Відрадному, у якому жив один з моїх кавалерів. До речі, я мало не вийшла за нього заміж. Власне, якби не його мама, то, може, і вийшла б… Я тоді вчилася в магістратурі і підпрацьовувала менеджеркою в одній туристичній фірмі, а мешкала з університетською подругою у квартирі на Осокорках, ось ключі від неї. Потім стала помічницею народного депутата, і він виняйняв мені однокімнатну квартиру на Печерську. Будинок був старий, у під’їзді вічно смерділо сечею і смаженою цибулею, хоча район непоганий. Як ти сама розумієш, безкоштовний сир буває лише в мишоловці, тож довелося стати не тільки помічницею, а й коханкою того депутата. Але дуже скоро ми посварилися, я знайшла іншу роботу й інше житло. Шість років поспіль мешкала лише на лівому березі, щоправда, квартири змінювала. Оці ключі, – виокремила в’язку з номером «19», – від квартири на Героїв Дніпра, я оселилася в ній влітку і щодня ходила на нудистський пляж, що був на Собачому Гирлі. Тоді я зустрічалася зі своїм колегою, який жив на Академмістечку і бідкався, що йому далеко до мене їхати. Одного разу, це було пізно ввечері якогось вихідного, я поверталася з театру й побачила його в метро з іншою нашою колегою, вони трималися за руки й час від часу ніжно цілувалися… Після того я змінила роботу і житло. Ось ці ключі – від офісу однієї телекомпанії, де я працювала три роки рекламним агентом. Офіс був на Татарці. До речі, надзвичайно цікавий район Києва. Колись я мешкала і неподалік від Голосіївського лісу, зараз гляну, який там був номер ключа… здається, «27», а працювала тоді на Подолі, в одній книгарні… Знаєш, іноді думаю, що за цими ключами можу зробити свою карту Києва.

– Тобто тут лише ключі від київських квартир і офісів? – поцікавилася я.

– Так. Хоча це зовсім не означає, що я не мандрувала Україною чи світом. Звісно, мандрувала. Але мене завжди цікавив тільки Київ. Кажу ж, я поставила собі за мету підкорити його.

– І що, вдалося? – мабуть, у моєму запитанні прозвучала нотка іронії.

– Як бачиш, – сумно усміхнулася вона, кинувши погляд на важку в’язку ключів. – Ні багатою, ні відомою я так і не стала, проте лише в Києві відчувала, що по-справжньому живу. І ніколи ні про що не шкодувала. Власне, і зараз не шкодую…

Повз нас пройшов якийсь чоловік, підозріло покосившись на в’язку Юлиних ключів. І вона одразу ж поквапилася сховати їх назад до рюкзака.

– Я можу до ранку розповідати історію кожного ключа, точніше, свою історію, пов’язану з тим чи іншим ключем, – сказала після невеличкої паузи. – Але для чого тобі це потрібно? Кожна людина має цілу купу таких історій.

– Але не кожна збирає ключі від них, – додала я.

А тоді наважилася запитати її про найважливіше:

– Юліє, для чого тобі всі ці ключі?

Вона якось дивно усміхнулася, знову звівши погляд на один із балконів «сталінки». І після невеличкої паузи нарешті заговорила:

– Для мене кожен ключ – це ніби ілюзія можливого повернення в те чи інше помешкання, а відповідно, у той чи інший період мого життя. Розумієш? Ключі, якими я можу відмикати своє минуле. Знаю, що в тих квартирах уже давно живуть інші люди, можливо, і замки від них неодноразово змінено. Втім, мене тішить сама думка про те, що я володію ключами від усіх тих місць, з якими пов’язана моя доля. Зізнаюся тобі чесно, коли почалася війна і багато киян виїхало з міста, у мене виникла божевільна ідея – обійти всі ці місця і спробувати зайти всередину – перевірити, чи мої ключі підходять…

– Але ж це злочин! – обурилась я. – Не забувай, що зараз повсюди встановлені камери, тебе можуть легко вирахувати й заарештувати.

– Так отож. Тому й кажу, що ідея – божевільна. Реалізувати її я так і не наважилася. Хоча… – вона знову звела погляд на «сталінку». – Бачиш отой балкон на другому поверсі, з обшивкою деревом? Як гадаєш, там зараз хтось живе?

Я лише мовчки знизала плечима.

– Це було найпалкіше та найболючіше кохання мого життя, – знову заговорила Юлія після паузи. – Я тоді була наївною і вірила, що він тут живе, що рано чи пізно запросить мене до себе жити. А потім дізналася, що в нього є родина. Банальна історія. Він просто орендував цю квартиру для наших таємних зустрічей. Було вкрай важко це усвідомлювати, а ще важче – розривати ті ланці, якими прикувала себе до нього. Втім, згодом я таки змогла пробачити цьому чоловікові. Хоча й всіляко уникала зустрічей з ним. Коли почалася війна, він одразу ж подався добровольцем на фронт. Про це я дізналася із соцмереж, від наших спільних знайомих. Почала активно донатити на його батальйон. А вчора прочитала в стрічці новин, що він загинув. Ну і мене одразу ж накрила хвиля спогадів… Тільки ти не подумай, що я справді збираюся скористатися ключем від цієї квартири. Просто вирішила приїхати сюди, де колись почувалася щасливою. Щоб пережити усе ще раз. У своїй уяві.

Юлія важко зітхнула, опустила погляд. Декілька хвилин ми просто сиділи мовчки, кожна думаючи про щось своє.

Мені хотілося запитати в Юлії, де вона живе зараз, чи десь працює, чи має родину, дітей, чи далі змінює квартири і колекціонує ключі від них. Натомість поставила їй лише одне-єдине запитання:

– А що тебе зараз тримає в Києві?

– Невже ти так і не зрозуміла? – сумно усміхнулася вона. – Оця тривожна валізка. З ключами від мого життя.