ГАЗЕТА «НАЙКРАЩІ ЖІНОЧІ ІСТОРІЇ»
6Історії з життя
Передплата онлайн: https://peredplata.ukrposhta.ua/
Ідучи по вулиці, вона часто помічала уважний жіночий погляд, що стежив за нею. Ця ситуація була незмінною вже років п’ятнадцять. Змінювались лише жінки. У певний період часу кожна з них спостерігала за нею. То з іншої сторони вулиці, то сидячи на лавці й прикриваючись газетою чи планшетом, то за сусіднім столиком у кафе. Власне, місця ці теж змінювались рідко. Жодна з них так і не змогла придумати нічого оригінального.
Хоча… Одна з переслідувачок якось найняла детектива. Справжнього! Що вона там наплела йому, так і лишилось таємницею, але майже місяць Леся то тут, то там помічала незнайомця, який фотографував її. Ну що ж… Можна було попросити його показати світлини й оштрафувати за кожну, де вона погано вийшла. А якби точно знала, коли саме буде спалах фотокамери, то навчилась би гарно позувати.
Так, Леся вже давно звикла іронізувати з цього приводу. Чому не подала до суду за незаконне знімання і втручання у приватне життя? З трьох причин. Перша – як ви вже зрозуміли, хвилювало її це мало, а веселило сильно. Друга – колись у тої пані мали скінчитись або гроші на детектива, або вільний час на дурниці. Третя і найголовніша – рано чи пізно про це завжди дізнавався Сергій.
Лиш одна з жінок за всі ці роки наважилась відкрито явити себе, впритул підійшовши до неї.
– Значить так! – грізно почала вона. – Я знаю, хто ти. Щоб більше не бачила тебе з моїм чоловіком, ясно?!!
Перш ніж вчинити так, вона разів сорок була помічена в усіх згаданих вище місцях. Мабуть, довго готувалась до цього спектаклю. Над відповіддю Леся думала рівно мить.
– Я тебе, мабуть, здивую, – мовила, – коли скажу, що я його ніколи не тримала? Тому говори про це з ним. Можливо, він тебе послухає. Але не факт, – її усміх мав бути нейтральним, та проти волі вийшов трішки насмішкуватим.
– Та ти знаєш, хто я?!!! – заверещала суперниця.
– М-м-м… Дружина Сергія, судячи з усього?.. – ця ситуація видавалась їй настільки кумедною, що раптом навіть захотілося вдати дурненьку.
– І не тільки! – співрозмовниця знову повернула собі втрачену впевненість. – Якщо не відчепишся від нього, цемент їсти будеш!
– Ну-ну! – осміхнулась. – Не треба таких жорстоких методів. Сергія це тобі однаково не поверне.
– Та він зробить усе, що я йому скажу!
– Ти не скажеш, – від спокійної відповіді дівчина здригнулась, як від ляпаса. – Бо чудово знаєш, що послухає він саме мене.
– Та хто ти така, щоб він тебе слухав?! Ти просто коханка! – заверещала суперниця.
– Я знаю його вже років двадцять, – Леся знизала плечами. – Думаю, за цей час уже навчилася з ним розмовляти. Словом, якщо потрібні поради, як стати гарною дружиною, готова ділитися. Слухати твої порожні балачки не маю ні часу, ні бажання, – навмисне зробила паузу, даючи дівчині відповісти, хоч і знала, що слів вона не підбере. – І так, у тебе два шляхи: змиритися з тим, що я є, або розлучення. Обирай сама.
Сказавши це, вона розвернулась і, не очікуючи відповіді, попрямувала туди, куди йшла.
Ні, Леся не була зухвалою коханкою. Вона просто… Може, й справді знала більше, ніж інші. Може, просто звикла. До всього: і до свого статусу, і до ситуації, в якій постійно перебувала вже шістнадцятий рік. А може, це і був той шлях, який обрала для себе, і те життя, якого бажала...
На кожне з цих запитань могла лиш знизати плечами. Напевне вона знала лиш одне. Те єдине, виходячи з чого, й облаштувала своє мислення, вчинки, а потім і життя.
…З Сергієм вона познайомилась на першому курсі. Обоє випускники не простих державних шкіл, а професійних ліцеїв, обоє одні з найкращих на курсі, обоє з мріями, перспективами і планами на життя, вони не могли не помітити одне одного. Лиш він, ледь глянувши, пройшов повз, а вона так і остовпіла.
За ним бігали навіть дівчата з інших курсів. Красивий, розумний і харизматичний, він збивав з пантелику всіх, хто з ним пересікався. Намагаючись отримати його, Леся зробила незлічену кількість дурощів. На нього не діяли ні довгі погляди, ні усмішки, ні високоінтелектуальні розмови. Він усе це вже бачив і чув. Увесь перший семестр дівчина намагалася хоча б звернути на себе його увагу.
Підслуховувала його бесіди з іншими дівчатами і… дивним способом відчувала: ось так спілкуватись не потрібно. Спостерігала, як кожна з них старалася доторкнутись до нього, взяти за руку, сказати щось вельми мудре. Бачила, як і він деяким із них відповідав взаємністю. І розуміла: це дешево, це фальшиво, це – театр, недолугий фарс, розрахований лиш на те, щоб його побачила якомога більша кількість глядачів.
І вірила, що її шанс ще випаде. Якщо вона і хлопець її мрії навчаються в одному закладі, ще й у паралельній групі, одного дня він її точно помітить.
Власне, так і сталося. Можна було сказати, що Бог нарешті почув її молитви, та сподіватись Леся звикла лише на себе. Так чи інакше, коли одного дня під час зустрічі зі студентами-медиками Сергій випадково сів біля неї, то сумнівів у тому, що їхня перша розмова відбудеться саме сьогодні, не лишилося.
– У цих зустрічах єдина користь, і то сумнівна, – мовив Сергій доволі голосно, щоб почули всі довкола, – це вуглекислий газ, який ми виділяємо.
Леся засміялася. Медичний гумор був їй близький і зрозумілий. Засміялись і інші, та раптом його погляд упав саме на неї. Взагалі-то, жодної містики й нічого дивного, просто вона сиділа поряд. Наступний жарт він уже промовив, цілеспрямовано дивлячись на неї. Що саме тоді сказав, вона вже забула, але усміхнулась у відповідь. Він це оцінив. Мовчазний і лояльний слухач був тим, що він потребував тієї миті. Леся потім довго дивувалась, як на абсолютно підсвідомому рівні настільки стратегічно зробила правильний хід.
– Як тебе звати? – спитав Сергій, і це була перша репліка, спрямована суто до неї.
– Леся, – відповіла вона, подумки святкуючи свою першу перемогу, та все ж розуміючи, що це лиш початок.
Один раз – це жодного разу, кажуть німці. Зустрівши Лесю в коридорі днів за п’ять, Сергій її не впізнав.
– Привіт, – тепер вона вважала можливим першою заговорити до нього.
– Привіт… – він здивовано роздивлявся її добрі пів хвилини.
Першим поривом було почати пояснювати, хто вона і звідки вони знайомі. Та раптом це видалось настільки жалюгідним, що, ввічливо всміхнувшись, Леся просто пішла далі, даючи Сергієві самому все пригадати. Тим самим зробивши ще один блискучий хід. Та це вона зрозуміла вже згодом.
Заходячи до студентської бібліотеки, Сергій озирався й шукав знайомі обличчя. Можливо, того дня він і справді не помітив нікого вартого своєї уваги, бо, побачивши Лесю і вільне місце біля неї, хутко спрямував туди свої рішучі кроки.
Тут слід зазначити, що, можливо, якби ця зустріч відбулась хоч трішки пізніше, ніж зустріч у коридорі, Сергій би не впізнав Лесі знову. Та в бібліотеці вони спіткали одне одного вже наступного дня, тож спогади були ще свіжі.
Що ж, пощастити їй теж мусило одного разу. Вона завжди знала: терпіння і уміння влучно обирати момент – це єдині та дуже цінні подарунки, якими нагородила її доля.
– Можна сісти? – запитав Сергій, вказавши на такий доречний порожній стілець біля неї. – Минулого тижня в актовому залі сиділи поруч, а тепер-от знову поруч сидимо. Вибач, не впізнав тебе вчора в коридорі. Багатою будеш.
Він просить вибачення?! Всередині усе співало й танцювало.
– Навряд, – мовила вона жартівливо, вирішивши відповісти лиш на останню частину його фрази. – Ми, медики, народ простий.
– Чому? – щиро здивувався юнак. – У медиків досвід на вагу золота.
– Цікавишся медициною? – відчула, що він сів на свого улюбленого «коня».
Він довго говорив, а вона слухала. Сам він був із села, доволі далеко від Львова і від ліцею, куди доїжджав щоранку. Батьки – фермери. Бабуся – вчителька молодших класів у сільській школі. Мало хто очікував, що Сергій захоче отримати вищу освіту. Думали, що ліцеєм це і закінчиться.
Про місце свого народження Сергій відзивався досить тепло. Та ще більше його гріли власні плани на майбутнє. Він мріяв відкрити клініку. Так, цей вісімнадцятирічний юнак бачив себе ні більше, ні менше, а директором власної стоматології.
Хотілося, звісно, і на наївність його слів вказати, і про малу реалістичність перспектив нагадати, і про конкуренцію. Та, напевне, він це чув уже багато разів. Запитання з’явилося саме собою, наче з підсві-
домості.
– А що для цього потрібно?
Сергій ретельно описав їй увесь процес. Він уже явно консультувався стосовно цього. Його мета не сяяла десь удалині порожнім світлом. Вона височіла твердою стіною, до якої все ж іще треба було йти мільярди кроків. Втім, зробить він їх усі чи ні, Леся повірила. Щиро повірила. Він зможе. З тим, що вона помітила в його очах, точно зможе. І її віра в нього стала ще більшою, ніж його власна віра в себе.
Вони проговорили цілий вечір. Вже й бібліотеку зачинили, а вони йшли пішки через вечірнє місто. Транспорт іще курсував, та раптом Леся навмисне вирішила повести Сергія найдовшою дорогою, а він і не помітив цього.
Скільки разів вона тихцем підглядала, як він спілкується з іншими дівчатами. Вони сідали поруч, спокусливо заклавши ногу на ногу; граційним жестом підпирали рукою підборіддя, час від часу стріляючи в нього багатообіцяльними поглядами; нахабно вилазили йому на коліна, поправляючи своє волосся й таємниче нашіптуючи щось йому на вухо – що в цьому всьому було не так? Чого бракувало всім цим нехитрим маніпуляціям? Чому від них несло… чимось порожнім і нещирим?
Відповідь з’явилася як прозріння. Бо говорили лиш вони! Лиш вони і лиш про себе! Намагаючись причарувати його та розрекламувати себе, грубо й вульгарно, наче живий товар, вони балакали без угаву, підбираючи і ракурс, і освітлення, і слова, аби видаватися красивішою і розумнішою, забуваючи одну важливу дрібницю – вміти слухати.
А вона слухала цілий вечір. Відчула кожне слово, кожен прихований зміст за ним. І зрозуміла. Неначе себе, зрозуміла людину, з якою стовідсотково намірилась прожити життя.
Сергій розповідав їй про своє село, про роботу на фермі, про магазин, де підробляв вантажником, бо дуже хотів мати гроші, про свою другу роботу майстром з ремонту велосипедів. Його досвід був неймовірно цікавим, а сам він – абсолютно незвичайним. Його хотілося пізнати…
Того вечора Сергій провів її до під’їзду і пішов. А Леся, вже підіймаючись ліфтом на свій поверх, не приховувала щасливої усмішки. Все! Тепер він її.
Та за тиждень юнак почав зустрічатись із дівчиною з паралельної групи. Вона була неймовірно вродлива й любила розповідати про Канта і Ніцше, хвацько висаджуючись на його коліна просто в коридорі. Мабуть, так мітила свою територію. А щоб закріпити результат, завагітніла від нього вже за декілька місяців їхніх стосунків.
Леся хотіла посумувати через це, але… не вийшло. Можливо, у її вісімнадцятирічній голові було занадто багато здорового глузду або… або тому, що усе, геть усе до найменших дрібниць лишилось по-старому.
Сергій і далі ходив на пари, знайшовши черговий підробіток, щоб годувати сім’ю. Його новоспечена дружина скоро пішла в декрет, а потім – у пологове відділення. Користуючись її відсутністю, натовпи шанувальниць і далі крутилися навколо Сергія, грайливо стріляли очима, спокусливо всміхалися, граційно поправляли волосся, тільки на коліна тепер соромились вилізати. Життя, як то кажуть, пішло далі.
– Привіт, – Леся, як завжди, зустріла його в коридорі.
– О, привіт. – він хоч і поспішав, та з радістю зупинився, щоб поговорити з нею.
Так він робив завжди. Це тішило. Ще більше тішило те, що Леся раптом виявилась єдиною, хто спілкувався з ним без будь-яких інтимних натяків. Вона вже другий рік підтримувала все на стабільно дружньому рівні.
– Ти як? – у це запитання вона завжди вкладала найщирішу цікавість.
– Так, як і має бути, коли стаєш батьком у дев’ятнадцять років. – відповів втомлено, але щасливо.
І несподівано щиро.
– Тримайся, – вона підбадьорливо всміхнулася. – Ти тепер голова сім’ї.
– Дякую, так і роблю, – охоче відізвався він.
– Як дружина?
– Теж тримається, – трохи посмутнів. – Але бачу, що надовго її не вистачить. Тому шукаю квартиру, щоб орендувати. Чи хоча б кімнату.
– А що сталося?..
– Та з батьками моїми конфлікт вийшов. Вони на мою дружину всі гріхи навісили.
– Чому? – здивувалась Леся.
– Ну, вони старші люди, їм допомога потрібна. Але ясно, що вона не має часу, бо весь час із дитиною.
– Гм… – Леся і справді була приголомшена. – Я б сказала, що їй ще більше потрібна допомога.
– Так я це розумію. І ти друга людина, яка розуміє. Родичі ж просто влаштували бойкот. Не можуть пережити, що я вмію сам собі і їжу розігріти, і одяг попрасувати. Друзі теж дістали з цією темою. Ще й одногрупниці приколюються. Один раз прийшов у пом’ятій футболці, то мені всі анекдоти про це пригадали. Типу, жінка каже чоловікові: «Попрасуй свій одяг, бо скажуть, що я погана дружина». Хоча смішного тут мало.
– Дружину треба берегти, Сергію.
– І це я розумію. Тому орендоване житло – це план на найближчий місяць чи навіть декілька тижнів. Дякую за підтримку. З тобою завжди приємно перекинутись словом.
Увесь день після цієї розмови Лесю не полишало дивне почуття. Як таке можливо?.. Усі гуртом озброїлись проти ледь повнолітньої дівчини, яка щойно народила дитину. Що ж вони, не розуміють нічого чи серця в них немає? Ну добре, дівки. Кожна з них потенційна суперниця, тому така поведінка з їхнього боку цілком природна. Але ж батьки… Невже мама Сергія забула, як і він колись був малий? Припустімо, це теж передбачувана поведінка свекрухи. Але жарти його друзів щонайменше незрозумілі.
І невже… Невже з усього Сергієвого оточення вона єдина висловилась на підтримку його дружини?..
А він все-таки молодець. Захищає її, хоч, звісно ж, не може весь час бути поряд. І, знаючи його характер, питання окремого проживання він владнає якнайшвидше. Що він і справді зробив тижнів за три. Під дружній родинний протест переїхав з дружиною і тримісячним сином до кімнати в гуртожитку. Усі хором говорили йому, що він дурний. Лише Леся пишалась. І здавалося їй, що тільки вона й розуміє усю цю ситуацію.
А може, так і було насправді…
На найближчий її день народження Сергій подарував їй листівку. «Моєму найкращому другові» – було надруковано на кольоровій обкладинці.
Ні. Дружити з ним Лесі зовсім не подобалось. Почуття заважали. Проте бачила, що і до неї він ставиться по-особливому. Принаймні з усіма іншими припинив ділитись проблемами.
Так спливав час, навчання невпинно добігало кінця, його дитина росла, а їй запропонували вийти заміж. Після випускного Леся щиро вірила, що Сергія більше не побачить.
Сімейне життя було спокійним. Переважно. Ну, скажімо так, відсотків на дев’яносто. В інший же час у її чоловіка вселялось щось недобре, і він ставав сам не свій. Хоча хто знає… Може, навпаки, таким був більшість часу, лиш деколи ставав справжнім?..
Він скандалив. Несамовито. З биттям посуду. Зі зриванням голосу. З повним виснаженням і довгим відновленням.
Ні, не через ревнощі. Через що ж тоді? Як пояснити?..
Перша сварка відбулась уже після декількох тижнів подружнього життя. Одного з вечорів він повернувся додому втомлений і чимось роздратований.
– Як же дістала робота! – кинув спересердя, сідаючи за стіл, де вже парувала вечеря.
– То знайди іншу, – чи то за інерцією відповіла Леся, чи то дала найочевиднішу пораду.
Що тут почалося… Його понесло так, що вона не встигала стежити за потоком його свідомості. З усіх уривків обурених фраз їй вдалось розшифрувати приблизно таке послання: «Ти абсолютно байдужа і безсердечна жінка! Тому що любляча жінка насамперед запитала б, що сталося, а вже потім давала би поради. Але, звісно, тобі плювати на мене, бо ти байдужа і безсердечна!». Далі його промова продовжувалась у тому самому дусі. Наприкінці Леся вже майже не слухала. Почути щось нове було мало шансів. Та й прозріння було таким яскравим, наче спалах світла серед темряви.
То от що йому потрібно… Душевний зв’язок, бажання виговоритись, потреба бути почутим… Чому вона думала (радше сподівалася), що з некоханим можна прожити без цього?.. Чому для законного чоловіка заблокованим виявилось усе, що завжди було готовим для Сергія?..
Ні, тоді вони не розлучились. Леся зробила висновки і певний час грала роль. Він, мабуть, теж подумав, що… Боже, як же її мало цікавило, що він там думав. Лиш після тої першої сварки вона зрозуміла, наскільки байдужа насправді. Та чемно далі грала роль.
На річницю їхнього шлюбу вони вирішили полетіти на відпочинок у Марса-Алам. Уже купили квитки на літак і забронювали готель, як раптом в останній момент чоловіка не відпустили з роботи. Виявилося, занадто пізно попередив про свою
відпустку.
А Леся… Леся надто вже хотіла в Єгипет.
Ну а що? Не пропадати ж, зрештою, витраченим коштам. Турфірма зобов’язалась повернути лиш половину суми. До того ж вона на своїй роботі взяла офіційну відпустку, яку не збиралась марнувати. А якщо вже чесно, то чоловік сам винен, що не вміє залагоджувати такі важливі питання. Та й річниця ніде не дінеться, її святкування можна перенести на інший час або й узагалі зачекати до наступної.
Усі ці аргументи Леся озвучила, й чоловік прийняв їх. І Леся полетіла відпочивати. З подругою замість чоловіка.
Повернувшись за десять днів, відразу ж фізично відчула напругу, що так і літала в повітрі. Чоловік був озвірілий.
Виявилося, щойно вона сіла в літак, йому почали надзвонювати родичі. Абсолютно всі, навіть ті, яких не було на весіллі і яких він не бачив з дитинства. Кожен з них вважав своїм обов’язком висловити власну думку щодо Лесі та її підлого вчинку. То ж лишень перша річниця, чоловіче, а що далі буде? Всі хором натякали на те, що жінки роблять у відпустках. Хтось навіть узявся римувати: відпустка-розпустка.
Правдою з того був лиш сам факт відпустки. Та повірити в байки виявилось легше.
Ні, їхній шлюб розпався не відразу. Вони мужньо протрималися ще цілий тиждень. Останньою краплею став день, коли Леся, закрутившись, забула закинути прати його одяг. Так, він просив про це ще зранку. Так, у неї просто вилетіло з голови. Ні, це не означало, що їй байдуже до чоловіка. Але чомусь саме так він і подумав.
– Для чого ти взагалі за мене заміж вийшла?! – вигукнув, зрештою, з розпачем, образою та ще чимось невисловленим.
– Бо ти запропонував, – і цього разу вона дала найочевиднішу відповідь.
І раптом зрозуміла: ось це кінець. Раніше ще можна було щось виправити, а ось тепер – ні. Перший крок, за яким немає повернення назад, зроблено…
Заміж вирішила більше не виходити. Будь-який шлюб міг бути для неї лиш наступною роллю, яку треба грати. І вона справді воліла б лишитись сама, ніж будувати сімейне життя не із Сергієм.
Хоч і сумнівалася, чи зустріне його ще раз…
Думки були дивні, але, зрозумівши це, раптом стало спокійніше на серці та ясніше в голові. Леся чітко знала, що їй потрібно, і погоджуватись на менше відмовлялася.
Майже цілий рік успішно дотримувалась даної самій собі обіцянки. Була самотня і щаслива. А потім…
Вона зустріла його, коли йшла з роботи. Був пізній вечір, у неї щойно закінчилася зміна в стоматологічній клініці, вона прямувала до дому.
– Леся! – почула раптом.
До якого ж скаженого болю знайомий голос…
Сергій ішов їй назустріч.
– Це доля. Цього разу це вже точно доля, – тоді Леся сказала сама собі.
У кафе неподалік вирішили відсвяткувати цей несподіваний трафунок.
– Ну що? Розповідай, – мовив він. – Два роки від тебе ні слуху ні духу.
– Сходила заміж, розлучилась, – Леся відразу повідомила найважливіше. – Працюю в клініці вже третій рік.
– Круто, – відповів, відреагувавши на другу частину фрази. – Я завжди знав, що ти будеш великою людиною.
– Дякую… – Леся на той момент і справді вже встигла зарекомендувати себе як найкращий стоматолог у клініці.
– Я он теж розлучився декілька місяців тому.
– Розлучився?.. – щиро здивувалася Леся.
– Так, – кивнув він, – одружуватись у вісімнадцять все ж було поганою ідеєю. Але на той момент найпоряднішим рішенням. Що ж… Вона перша запропонувала розійтися. Добре, що ми все зрозуміли і обійшлись без скандалів.
– У вас… дитина…
– Аліменти я сплачую, тому й влаштувався на дві роботи. Сина виховуватиму до повноліття. Навчання і забезпечення тільки на мені. Так має бути.
Він говорив спокійно і твердо. Без жодних образ.
– Твоя дружина… має право влаштувати особисте життя… – констатувала Леся.
– Вона вже влаштувала, – відповів Сергій. – Вийшла заміж вдруге. Але я однаково зберігаю свої зобов’язання. Мій син – це мій син, а інше мене мало цікавить.
– Бачишся з ним?
– Раз на тиждень їжджу до нього.
Леся кивнула. Зловила себе на тому, що захоплюється Сергієм ще більше. Він розповідав далі:
– Дві роботи і щосуботні поїздки – це, звісно, треш. Але питання з працевлаштуванням сподіваюсь хоч якось покращити.
Несподівана думка осяяла, наче променем.
– А пам’ятаєш?.. – повагом мовила. – Пам’ятаєш, ти мріяв про власну клініку?..
– О… – він здивувався і знітився. – Ти не забула?..
Вона похитала головою.
– Я вірю. Ти зможеш.
Леся довго згадувала, як він глянув на неї тієї миті. У його очах було все: усвідомлення, що знайшов людину, яка завжди буде з ним, подив, як не помічав її стільки часу, прозріння від несподіваного розуміння сили, яка була захована у ньому всі роки…
Чоловік належатиме лиш тій жінці, яка вміє подарувати йому все це – чітка й свідома думка, що вмить окрилила.
Коханцями вони стали тієї ж ночі. Вперше в житті, підійшовши впритул до свого щастя, Леся вірила, що так буде завжди.
Ранок був болісним. Боліло світло з вікна, боліла душа, боліли його слова:
– Вибач… У мене є дівчина… Так, я мав тобі сказати… Ще раз вибач…
Чому змовчала? Якийсь голос з невідомих навіть їй глибин заборонив вимовити хоч слово. Особливо зле слово.
Сидячи на ліжку, кутаючись у ковдру, вона спостерігала, як він квапливо втікає, і… І відчувала, що точно так само він колись втікатиме до неї.
Дівчина, з якою він познайомився декілька місяців тому? Невже ця випадкова приблуда може стати їй конкуренткою? Вони щойно почали зустрічатись, а він уже зраджує її.
Ця думка була новою, свіжою і неймовірно знеболювальною. Тієї миті, коли за Сергієм зачинилися двері, Леся вже знала, що це лиш програна битва, але не війна.
Розум прийшов на поміч, як завжди, вчасно. І знову навчив бути готовою до всього. Так чи інакше, тепер він знає, що вона є. І навіть як зробить вибір на користь тієї, іншої, вона далі житиме спокійно й усамітнено, як жила до цього моменту. Бо, навіть кохаючи, робила його лиш частиною свого світу, а не світом усім.
Сталося все ще швидше, ніж Леся думала. Або не думала. Вона ходила на роботу, вела свої справи, повністю дозволивши цій ситуації розвиватися своєю чергою.
Сергій повернувся, ще й місяць не минув. З дівчиною, звісно ж, розійшовся, а з Лесею залишився. Вона лиш радісно констатувала той факт, що ось тепер вони нарешті разом.
Над відкриттям клініки почали працювати спільно. Робили все за Сергієві заощадження, однак Леся повсякчас була його стимулом та ідейною натхненницею. І це цілком її влаштовувало.
Втім, сумні усвідомлення з’являлися разом зі всеохопною ейфорією. Навіть не усвідомлення, а радше передчуття. Тільки радість перебувати поруч із коханим була настільки гучною, що думки ці поки лиш несміливо топтались у закапелках
душі.
Клініка почала функціонувати, і Леся стала першою працівницею, яку Сергій прийняв на роботу. А першою жінкою у його серці знову стала інша. Вона була казково вродлива і молодша за Лесю на декілька років.
– Припиняємо стосунки? – Леся дивилась на нього вичікувально.
Внутрішній голос знову нашіптував, що краще відпустити. Особливо якщо він готовий так легко від неї відмовитись. Та раптом в очах його вона помітила, що… ой, як нелегко… Він вагався. Розгублено думав, кому надати перевагу.
Козир. Уперше в житті вона усвідомила, що козир у цій грі є саме в неї. І Лесиною помилкою було лиш те, що вона ігнорувала цей факт раніше.
Сергій не пішов. Не тому, що хотів лишитись, а тому, що не знав, у який бік іти. Зате пішла Леся. Їй здалося, що настав час показати, що вона може і без нього.
Тут уже вибору не стало в Сергія. Довелось (саме так, довелось!) іти до своєї красуні й одружуватись вдруге.
Декілька місяців після цього Леся і Сергій бачились суто на роботі, і час цей був важкий. Жінка уникала його абсолютно свідомо. Проводила весь час у своєму кабінеті, приймаючи пацієнтів. Він ж, як на зло, саме тепер почав просити її надсилати йому різноманітну документацію, то одну, то іншу. Задля цього використовувала робочу пошту або рецепцію. Деколи передавала документи через інших співробітників. Сергій найняв їх аж вісім.
Повністю присвятивши себе праці, Леся все ж деколи відволікалась і зі смутком дивилася на осінь за вікном. А раптом це кінець?.. А раптом вибір буде на користь його дружини?.. Так, так, чергової пасії, з якою Сергій нещодавно познайомився і яка теоретично могла б дати все, що йому потрібно.
У таких випадках кажуть: «це могло б тривати вічно, якби одного разу не закінчилось». Сергій зрадив свою дружину через чотири місяці після одруження. Звісно ж, із Лесею.
Він прийшов до неї, коли вона саме закінчувала свій робочий день. Останній відвідувач уже пішов, і вона стерилізувала робочі поверхні.
Зупинився у дверях… Його очі… Скільки?.. Скільки він іще так приходитиме?.. Нишком і таємно від усіх.
Усе прочитала на його обличчі. Бо вивчила вже його душу, як свою.
– Я знаю, що ти хочеш сказати, – мовила, – та моя відповідь: «Ні». Ти тепер одружений чоловік.
Хотіла ще щось сказати, однак подумала, що досить. Занадто багато слів як для жінки, якій (так-так!) байдуже до нього.
Довга тиша. Важка тиша. Секунди вистукували долю.
– Я… і її люблю… – заговорив, наче виправдовуючись, – і без тебе не можу…
– Ти зробив свій вибір, – і сама не очікувала, що може бути такою невблаганною.
Ще хвилина тиші.
– Добре… – його тихий голос. – Добре… Я… зрозумів…
Двері вже майже зачинилися за ним. Остання мить на усвідомлення того, що втратити його несила.
– Сергію!!!
Її крик заповнив усе, дав життя тому, що вже померло, вбив те, що ще жило, розпалив вогонь, затопив землю, вдарив кригою і жаром одночасно…
Це була їхня ніч. Ще одна її напівперемога. Бо разом із радістю, що вона потрібна йому, з’явилося й розуміння, що коханкою вона лишиться назавжди. Власне й майже спокійне прийняття цього факту.
Не минуло й декількох днів. Ідучи вулицею, Леся раптом відчула… якесь абсолютно дике усвідомлення, що от саме зараз, цієї миті хтось пильно дивиться на неї. Хтось сидить просто тут і щойно кинув їй у спину такий (сповнений ненависті, заздрості чи злості) погляд, що слід від нього наче опік, пронизав спину.
Рвучко обернувшись, Леся помітила її. До того вона вже бачила дружину Сергія на фото, тому впізнала відразу. Жінка тієї ж миті відвела погляд, але цього було достатньо.
Ховаючи радісну посмішку, Леся пішла далі. Невже вона цікава їй? Невже цю багату, красиву, кохану дружину Сергія і улюблену доньку заможних батьків може хвилювати присутність більш ніж скромної на її тлі суперниці?
Але! Факт залишався фактом. Леся була їй цікава. А вона їй ні. Лесі було байдуже, а вона вже вимучила сама себе переживаннями через чоловіка і його коханку. Так, саме вона. Саме вона тепер пасувала перед начебто нікчемною конкуренткою. Тому що раптово слабшою стала сама.
Сергій кинув її за пів року. Дружина влаштовувала йому такі несамовиті сцени ревнощів і так щиро вірила, що це врятує їхній шлюб, що зарадити тут могла лиш Леся. Він утікав до неї за кожної слушної нагоди, а одного разу пішов назавжди, надіславши через декілька днів документи на розлучення.
Радіти було рано. Треба було чекати його наступного одруження. Бо робити пропозицію Лесі він і далі не поспішав. Вона залишалася його заступницею. А вночі коханкою.
Ну… Йому так, звісно ж, було комфортно. А їй… Власне, їй також. Майже.
Третя дружина Сергія була вродливішою за двох попередніх, разом узятих. Їй було лиш двадцять років; крім навчання та подруг, інших справ особливо не мала; закочувати сцени ревнощів тридцятирічному чоловікові, який її забезпечував, соромилась, тому всю зайву енергію та вільний час вона присвятила суто Лесі. Тій ж ця лялька була настільки мало цікавою, що й фото її вона жодного разу не бачила.
А дарма. На другому місяці свого сімейного життя дівчина прийшла до неї в клініку.
Була восьма ранку, прийом ще не розпочався, Леся щойно прийшла і хотіла ще попити кави, як у її кабінет тихенько постукали.
– Можна? – спитала незнайомка, заглянувши через прочинені двері.
– Заходьте, – здивовано відповіла Леся, одним оком пробігшись списком її відвідувачів на сьогодні.
Вони зацікавлено роздивлялись одна одну декілька довгих секунд. Леся милувалася юною красою. Її ж у відповідь… як сказати… наче сканували поглядом.
– Доброго ранку, – почала типову розмову лікаря з пацієнткою. – Ви записувались?
– Ні, – відповіла візитерка. – Тому й прийшла раніше, щоб черги не було. Мені треба пройти медогляд у стоматолога.
Загальний огляд займав лиш декілька хвилин, тому Леся вирішила піти назустріч.
– Добре. Дайте вашу медичну книжку, будь ласка.
– Медичну книжку?.. – дівчина здивувалася так, наче Леся сказала їй роздягнутися нижче пояса і сісти в гінекологічне крісло.
– Так, – відповіла Леся, – я повинна записати туди результати медогляду.
– У мене її немає… Ой! – раптом опам’яталась. – Тобто є, просто я її вдома забула!
Ще мить здивованої мовчанки.
– Ну… добре, – мовила дівчина. – Тоді я… іншим разом… До побачення…
– До побачення, – тільки й встигла відповісти Леся, перш ніж та фурією вилетіла з її кабінету.
Вже за хвилину до неї завітав Сергій.
– Привіт, – почав, увійшовши по-директорськи без стуку. – Це від тебе рання пацієнтка щойно вибігла? І що вона хотіла?
– Привіт. Хотіла медогляд пройти, та забула медичну книжку, – миттю, як підлегла шефові, рапортувала Леся.
– Он як, – якось загадково промовив він.
Стоп. З якого це дива Сергій цікавиться її пацієнтами? Здогадалася за мить. Це була його дружина. Вони точно мали щойно зустрітися в коридорі. Лиш він її помітив, а вона його ні. Надто вже швидко кивала п’ятами. Саме так. Кивала п’ятами. Дружина. Від коханки.
Звісно ж, у своєму кабінеті Леся більше її не бачила. Бачила в інших місцях. У яких? Та в найстандартніших. За сусіднім столиком у кафе, куди Леся ходила на обідню перерву. На лавці в парку, через який Леся часто проходила. З іншого боку широкої вулиці, що була така зручна для стеження. Дівчина й не особливо маскувалася, розраховуючи, що Леся забула її обличчя. Втім, може, й думала, що її не видно. Бо, мабуть, єдина з усіх не намагалася ховатися, відводити погляд, прикриватись капюшоном чи ще чимось.
Та скоро не стало і її. До всього вона виявилась єдиною, хто кинув Сергія першим.
Про наявність наступної конкурентки Леся певний час не здогадувалась. Ні, не так. Про те, що стала конкуренткою для наступної його пасії, Леся певний час не здогадувалась. Та кожна таємниця колись перестає бути нею. Одного дня її вже вкотре пропекли поглядом. Чергова незнайомка, пройшовши повз неї, не тільки глянула на неї, а… ГЛЯНУЛА. Цей погляд очі в очі таїв у собі все: і образу, і нерозуміння, і прагнення запам’ятати кожну рису обличчя тої, хто хоче влізти в її сім’ю. Ця жінка мала рацію в усьому, крім останнього: розбивати її сім’ю, власне, як і будь-яку іншу, яку створив Сергій, Леся не мала наміру.
Це було вперше і востаннє, коли Леся бачила її. Далі був детектив. І стежити він умів приблизно так само, як Сергієва двадцятирічна колишня. Принаймні помітити його Леся встигла разів з п’ятдесят. Хоч, мабуть, не мала жодного.
Так чи інакше, і цей цирк скоро скінчився. І не зійти Лесі з цього місця, якщо Сергій не дізнався про це й не припинив вибриків своєї ще навіть не друж
Дякуємо вам за передплату газети онлайн
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
