СКРИПТ ДЛЯ СУМЛІННЯ

ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ ОНЛАЙН

Артем любив цей звук: стакатто сотні клавіатур і монотонний гул голосів, що зливалися в єдину пісню швидких грошей. Офіс на тридцятому поверсі скляного бізнес-центру в центрі Києва нагадував космічний корабель. Тут не було вікон у звичному розумінні — лише панорамний вид на місто, яке здавалося іграшковим.

Його називали «Золотим голосом». Артем міг продати повітря пустелі й лід ескімосам. Але його справжня спеціалізація була іншою — «інвестиційні портфелі» для тих, хто мріяв про легке збагачення.
— Слухай сюди, — шепотів він у гарнітуру, відкинувшись на дорогому кріслі. — Вікторе, я розумію ваші сумніви. Але ринок нафти не чекає. Ви або в грі, або дивитеся, як багатіють інші. Лише п’ять тисяч доларів — і через місяць ви заберете десять. Це математика, а не лотерея.
На іншому кінці дроту була тиша, а потім — важке зітхання. Артем знав це зітхання. Це був звук капітуляції. За мить на його моніторі загорівся зелений прапорець: транзакція успішна.
— Красунчик, — ляснув його по плечу Макс, «тімлід» їхньої групи, молодик у годиннику, дорожчому за квартиру Артема в орендованій маленькій кімнаті на Подолі. — Ще двоє таких «карасів», і закриваєш план на місяць. Бонус буде космічним.
Артем посміхнувся, але в роті став гіркий присмак. У цьому «офісі» не було імен, лише логіни. Не було жертв, лише «ліди». Кожна успішна операція означала, що чийсь рахунок у банку спорожнів, а чиїсь мрії про ремонт чи лікування розчинилися в офшорах. Але Артем переконував себе: вони самі винні. Жадібність має свою ціну.
Вечір обіцяв бути тріумфальним. Він уже приглянув собі нову автівку — той самий гібрид, про який мріяв пів року. Але останній дзвінок за день змінив усе.
Система автоматично набрала номер. Артем приготував стандартне вітання, але голос у навушниках змусив його заціпеніти.
— Алло? Я вас слухаю. Будь ласка, кажіть швидше — у мене мало часу, — голос жінки був слабким, але до болю знайомим.
Артем відчув, як серце пропустило удар. Це була його мати. Він не бачив її два роки, відколи поїхав «підкорювати столицю», брешучи, що працює в ІТ-підтримці великого банку.
— Мамо? — ледь не вирвалося в нього, але він вчасно прикусив язика. Правило номер один: ніколи не виходити зі скрипта. Якщо він заговорить власним голосом, система запису його видасть, і Макс виставить його за двері без жодної копійки. Або гірше.
Він змінив тембр, зробивши його глибшим і офіційнішим. — Доброго дня. Мене звати Олександр, я представник міжнародного фонду «Аметист». Ми проводимо виплати компенсацій за втрачені вклади дев’яностих…
— Ой, справді? — голос матері затремтів від надії. — Мені якраз дзвонили з банку, казали, що на моєму рахунку борг… Я так боялася, що заберуть квартиру. Артемко, мій син, обіцяв допомогти, але він зараз так зайнятий у тому Києві, не хочу його турбувати. Ви справді можете допомогти?
Артем стиснув кулаки так, що нігті вп'ялися в долоні. Він бачив на екрані її «картку клієнта». Там було вказано все: номер паспорта, адреса їхньої старої квартири, і головне — позначка «легка мета». Її вже хтось «опрацьовував» з їхнього ж офісу минулого тижня, виманивши останні заощадження на «страховку».
— Так, пані Маріє, — голос Артема був наче ніж по склу. — Але для активації виплати потрібно підтвердити вашу особу через додаток, який я вам надішлю. Це формальність.
Він відправив посилання на програму віддаленого доступу. Один клік — і він побачить усе на її телефоні. Всі паролі, всі повідомлення.
— Я натиснула, синку… ой, пане Олександре. Ой, щось екран згас… Це так має бути?
— Так, зачекайте хвилинку, — Артем швидко вводив команди. Він бачив її робочий стіл. Фотографія, де він малий стоїть із першим дзвоником. Повідомлення від «ПриватБанку»: залишок 142 гривні. І повідомлення від мікрокредитної організації: «Термін оплати боргу 45 000 грн минув. Готуйтеся до візиту».
Його колеги вже викачали з неї все, і тепер вона була в боргах, про які боялася йому сказати.
Раптом у навушниках пролунав спокійний, холодний голос. Це не була його мати. — Артеме, — сказав голос. — Досить грати в благородство. Ти ж знаєш, що я чую кожне твоє слово.
Артем підскочив. Це був Макс. Він стояв за скляною перегородкою кабінету керівника і тримав у руках телефон. — Ти думав, ми не знаємо, чий це номер? Ми спеціально дали його тобі. Це твій тест на лояльність. Доведи, що ти один із нас. Оформи на неї ще один кредит на п'ятдесят тисяч. Прямо зараз. Або завтра твоя мати опиниться на вулиці, а ти — в СІЗО за шахрайство. У тебе тридцять секунд.
Мати в навушниках продовжувала: — Пане Олександре? Ви тут? Що там з моїми грошима?
Артем дивився на екран. Його палець завис над кнопкою «Підтвердити кредит». Макс усміхався за склом, тримаючи палець на кнопці виклику служби безпеки.
Артем глибоко вдихнув. — Мамо, — сказав він своїм справжнім голосом. — Негайно вимкни телефон і викинь SIM-картку. Прямо зараз. І нікому не відчиняй двері. Я вже їду.
Він зірвав гарнітуру. Макс миттєво натиснув на кнопку. Офіс завмер. Двоє кремезних охоронців рушили до Артема.
— Ти ідіот, — процідив Макс у мікрофон, і його голос пролунав через колонки на весь офіс. — Ти щойно підписав собі вирок. Ти не вийдеш звідси з грошима. І твоя квартира вибухне, щойно ти зробиш крок за поріг цього будинку.
Артем завмер. Він знав, що Макс не жартує. Такі, як він, не відпускають свідків. Охоронці були вже в кількох метрах.
Артем повільно підняв руки вгору, але на його обличчі з’явилася дивна посмішка. — Знаєш, Максе, — тихо сказав він, дивлячись прямо в камеру спостереження над столом. — Ти забув одне правило нашого офісу. Я — найкращий аферист у цьому залі.

***

Макс розсміявся, але в його сміху з'явилася нотка непевності. — І що це означає? Твої фокуси тут не допоможуть. Охорона, візьміть його.
Артем не рухався. Він спокійно дивився на свій монітор, де продовжували бігти рядки коду віддаленого доступу. — Поки ми розмовляли про мою лояльність, я не просто дивився телефон матері. Я використовував її пристрій як ретранслятор. Оскільки ми на одному сервері, я отримав доступ до головного шлюзу нашого «офісу».
Охоронці зупинилися, дивлячись на Макса. Той кинувся до свого комп’ютера. — Що ти верзеш? Наш захист…
— Твій захист побудований на довірі до «своїх», — перебив Артем. — П’ять хвилин тому я запустив скрипт «Чисте небо». Прямо зараз усі дані про транзакції за останні три роки, записи розмов, номери офшорних рахунків і, головне, відео з прихованих камер у цьому кабінеті, де ти даєш вказівки шантажувати пенсіонерів, — усе це летить на сервери Кіберполіції та СБУ.
В офісі запала мертва тиша. Навіть гул клавіатур стих. Кожен «оператор» зрозумів: вони всі в одній пастці.
— Ти блефуєш! — закричав Макс, але його руки тремтіли, коли він намагався зупинити передачу даних. — Ти сам підеш на дно разом із нами!
— Можливо, — кивнув Артем. — Але я піду як свідок, який здав усю мережу. А ти — як організатор. До речі, Максе, подивися на свій телефон.
Макс глянув на дисплей свого смартфона. Там висвітилося повідомлення: «Ваш рахунок заблоковано через підозрілу активність». — Я переказав усі твої особисті бонуси на рахунок дитячого онкоцентру. Ти ж любиш благодійність, чи не так?
Макс заревів від люті й вихопив із шухляди пістолет. — Я вб'ю тебе раніше, ніж поліція переступить поріг!
Охоронці кинулися на Артема, але в цей момент світло в офісі різко згасло. Увімкнулися червоні лампи аварійного живлення. Панорамні вікна почали автоматично закриватися металевими ролетами.
— Це не я, — прошепотів Артем, дивуючись навіть власному успіху.
Раптом двері ліфта, що вели прямо в офіс, розчинилися. Але замість спецназу звідти вийшла одна людина. Це була жінка в дорогому діловому костюмі, яку Артем ніколи не бачив. За нею йшли люди в цивільному, але з військовою виправкою.
— Максиме, — спокійно сказала жінка. — Ваші послуги більше не потрібні. Ви занадто захопилися власними іграми й допустили пролом у системі.
Макс зблід. Пістолет у його руці став схожим на іграшковий. — Пані Олено… я все виправлю… цей хлопець, він…
— Цей хлопець — єдиний, хто сьогодні діяв професійно, — вона поглянула на Артема. — Хоча й надто емоційно.
Вона підійшла до Артема і поклала руку на його стіл. — Кіберполіція нічого не отримає. Я заблокувала передачу за секунду до завершення. Ви справді талановитий, Артеме. Нам потрібні такі люди в «головному офісі».
Артем відчув, як холодок пробіг по спині. Він думав, що бореться з Максом, а виявилося, що він лише привернув увагу справжніх ляльководів. — Я не працюю на вбивць і шантажистів, — відрізав він.
— О, ви вже працюєте на нас два роки, — посміхнулася Олена. — Просто сьогодні ви перейшли з молодшої ліги у вищу. Вибирайте: або ви їдете зі мною і допомагаєте нам будувати нову, ще досконалішу систему, або… ну, ви самі знаєте, що стається з тими, хто забагато знає. Твоя мати вже в безпеці. Наші люди «опікуються» нею. Ти ж не хочеш, щоб догляд припинився?
Артем подивився на двері, потім на Макса, якого вже виводили під руки люди Олени, і нарешті на екран свого монітора. Там все ще висіло фото його матері з телефоном у руці.
— Я згоден, — сказав Артем, відчуваючи, як серце кам’яніє. — Але в мене є умова. Моя мати отримує повне медичне забезпечення і нову квартиру в Києві.
— Домовилися, — Олена кивнула. — Ходімо.
Вони вийшли до ліфта. Артем відчував себе переможцем, який щойно програв усе. Коли двері ліфта зачинялися, він востаннє глянув на офіс.
І тут стався останній віраж. На моніторі Макса, який залишився увімкненим, спалахнуло повідомлення. Артем встиг прочитати його перед тим, як двері зімкнулися.

«Об’єкт Артем успішно інтегрований у структуру "Альфа". План по залученню топ-менеджера через імітацію загрози родині виконано. Мати отримала гонорар за роль "жертви" та поїхала на відпочинок. Макса ліквідувати як такого, що не пройшов перевірку на стресостійкість».

Артем заплющив очі. Весь цей день, весь цей страх, весь його «героїзм» були лише черговим скриптом, написаним кимось набагато розумнішим. Його мати не була в небезпеці. Вона була в грі.
Ліфт плавно почав спускатися вниз, у саме серце міста, яке тепер належало не йому, а їм.

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ