СКЛЯНКА

– А от коли ти, Назарчику, був у тренажерному залі? Чому вже на сьомому місяці подружнього життя в тебе від пива обвис живіт? Чому ми не можемо разом відвідувати психолога, щоб дослухатися до його порад і будувати адекватні стосунки?

Назар на те зверхньо відповів:

– Кохана, мої батьки не визнають ніяких психологів і сповна передали мені свій досвід сімейного життя.

– А в чому той досвід? – не поступалася Камілла. – Свекруха днює і ночує біля телевізора, обожню­ючи сучасні серіали. А свекор заглядається на молодих дівчат і норовить їх помацати, виправдовуючись теоріями Зигмунда Фрейда. То, певно, у такій ситуації він визнає авторитет психологів?

У Назара бракувало аргументів на захист батьків, тож зазвичай він мовчки брав пляшку пива і зачинявся в кімнаті за лептопом. А що він там робив – чи розглядав фото колишніх пасій з модельного агентства, чи дивився черговий детективний серіал, Камілла не з’ясовувала. Вона втомлено сідала біля вікна на кухні й телефонувала мамі та сестрі, щоб відчути себе потрібною, переконатися, що її хтось любить, щоб мати підтримку.

Склянка щоразу спостерігала за подружжям і надто засмучувалася під час сварок. А чим зарадити господарям – не знала, зрештою, і сама почувалася самот­ньою. Хатній посуд поміж собою зневажливо називав її Графинею, бо не схожа вона на звичайну посудину. Витончена форма й справді ніби надавала склянці особливих привілеїв. Однак, незважаючи на те, що господиня любила її і ставилася дбайливо, склянка нудьгувала.

Весняної днини щаслива Камілла принесла додому букетик конвалій. Графиня дуже зраділа, бо їй, як і господині, подобалися квіти. І ось уже тонкі ніжно-зелені стебла покірно потонули у склянці з водою. Запаморочливий запах весняних квітів заполонив помешкання. А конвалія наче стиха забриніла мініатюрними дзвіночками.

Того дня Назар повернувся додому розлючений через неприємності в офісі та рішуче поставив на стіл пляшку. Зиркнув зле на улюблену склянку і, побачивши в ній квіти, розлютився ще дужче, вхопив букетика й кинув на підлогу. А склянку жбурнув у відчинене вікно в бік смітника. На диво посудина не розбилася. Лунко впавши на землю, лише сполохала зграйку голубів, які дзьобали крихти хліба, висипані чиєюсь дбайливою рукою.

Цього разу після гучної сварки Камілла надовго покинула сімейне помешкання. Наостанок вона цитувала Еріка Берна і прохала Назара дослухатися до його порад щодо подружжя. Також радила чоловікові прочитати книжку Гері Чемпена «П’ять мов кохання», можливо, тоді він усвідомить: її мова кохання – це турбота. Гірко доводила, що Назарові пасуватиме лише красуня з модельного агентства, чий номер досі є в його мобільнику. Чоловік мовчав і роздратовано цідив міцний напій. Змовчав він і тоді, коли Камілла з валізою вийшла за двері сімейного гніздечка.

Минуло декілька днів. Повз смітник ішла дівчина. Побачивши склянку, підняла її. Уважно роздивилася, погладила візерунчаті боки… Так Графиня опинилася в новій домівці – то була антикварна крамничка, де працювала дівчина.

Вона доб­ряче вимила посудину і поставила у крамничці на підвіконня.

У Графині почалося нове життя. З невимовною вдячністю всім своїм скляним єством вона полюбила дівчину, яка знайшла її на смітнику.

Щодня склянка з цікавістю спостерігала за перехожими та чемно вітала кожного, хто заходив до крамнички. Допитливо розглядала речі навколо й довго милувалася кожною. Тут були на підлозі величезні вази з невідомими склянці єгипетськими візерунками, незвичної форми фігури шахів на оригінальних дошках, старовинні картини та вишукані килими з чудернацькими зображеннями. А ще сила-силенна настінних дерев’яних годинників, які знали чимало таємниць колишніх господарів і чіткими ударами щогодини урочисто сповіщали час.

Однієї днини повз крамничку йшов колишній господар склянки – Назар, він уздрів Графиню на підвіконні й довго стояв біля вікна. Склянка також впізнала свого хазяїна і ледь помітно здригнулася від страху. Проте була здивована тим, як він змінився: щоки охайно поголені, а з-під новенького костюма виглядала біла сорочка, погляд був лагідним і сумним. Чоловік наче отямився від спогадів, роззирнувся довкола і побачив неподалік стареньку жінку, яка продавала букетики польових квітів.

За десять хвилин Назар стояв вкрай розгублений біля дівчини в антикварній крамничці. Він нерішуче простягнув їй квіти.

– Це для мене? Ми знайомі? – здивувалася дівчина.

– Це… тій вишуканій склянці, що на підвіконні. Їй подобаються маленькі букети, – збентежено відповів Назар і мерщій вийшов з крамнички.

А Графиня полегшено зітхнула і стримано усміхнулася. Склянка відчула, що після їхньої зустрічі Назар наважиться повернути Каміллу.