САНТА

…А якось пізно ввечері, коли я практикував дихальну йогу, став свідком того, як крячконогий швейцар з ресторанчика «Кухоль Кентавра» кількома дужими стусанами випроваджував, як мені здалося, захмелілого Санту з цього запрілого підземеллячка із сумнівною репутацією. А коли з вигуком «Начувайся, старий пройдисвіте!» крячконогий зробив спробу ще й вперіщити діда гумовим дубцем, я не загаявся і гукнув, що зараз же спущуся і задам ресторанному лакузі добрячого прочухана… Подіяло без зволікань. Здоровань-швейцар знав мене як ще не так давно відомого в місті боксера, тож не ризикнув випробовувати долю, змагаючись зі мною навкулачки, і полишив Санту. Відтак старий, незвично для себе кволо підстрибуючи, зник за рогом Чорної Кам’яниці.

Живописець Грак, неговіркий волосатий товстун, який мешкав в одній із численних мансард поблизу Староринкової площі та любив і влітку, і взимку волочитися містом босоніж, поділився зі мною, що Санта винаймає крихітну кімнатчину на піддашші в сусідстві з ним. І стягує туди всіляке дрантя. А на спантеличені запитання «Навіщо все це тобі?» з лукавою усмішкою скупо та плутано відповідає щось про споконвічну приємну необхідність усіх нас отримувати хоча б вряди-годи бодай якісь подарунки. Про те, що не все є саме таким, яким ми його бачимо попервах. І, що власне, кому, як не йому – Санті, слід вчасно подбати про подарунки для тих, хто по-справжньому прагне їх отримати. Отак собі міркуючи, старий уже впродовж часу тихенько накопичує мотлох, чи то пак – «дивний скарб для презентів».

А ще Грак нібито спостеріг, як Санта нерідко вибирався за вікно своєї вбогої комірчини – просто на черепичний дах і сідав там на сам край, звісивши ноги… Неспокійні дрібні горобчики без страху підлітали до нього, мовби виконували певну команду, всідалися на плечі, руки, коліна. Старий бурмотів щось невиразне, брав котрогось на долоню, зверху обережно прикривав другою. І за мить звідти вже вилітали небаченої краси сріблясті голуби, ще якийсь час вдячно кружляли над вицвілими дахами середньовічних кам’яниць. Згодом розліталися навсібіч. А Санта сидів мовчки зі стуленими повіками, методично розхитуючись з боку в бік. І як йому лише вдавалося втриматися на цій крихкій межі падіння!? Втім, Грака знали в місті як містика і містифікатора. Тож до його розповіді можна було ставитися по-різному. «…Хоча якщо комусь дано розширити межі звиклості, бодай трохи підняти завісу втаємниченості та показати іншим нові можливості душі, то ж це і нас усіх робить досконалішими, а наші буттєві субстанції – проникливішими… Хоч ким би був цей Санта, кому він зашкодить своїми незлобивими витівками та дитинними метаморфозами», – міркував собі я та ще більше проймався підсвідомими симпатіями до незвичного прибульця.

Навіть чутки про те, що забрьоханий старий, невідомо як проникаючи в сумнозвісні хмільні пивниці «Кухля Кентавра», напивається там і чіпляється до дівиць легкої поведінки, які дошукують собі там клієнтів, зрозуміло, з грішми, чомусь зовсім не обурило мене. Це все могло бути певними нез’ясовними атрибутами його буття… Назвімо це хоч дивацтвом, хоч аномаліями. А хоч і викидами містичної позапросторової енергії…

За короткий час злобливі чутки зробили своє: деякі громадяни почали вимагати від владців, аби ті звільнили їх від сумнівного товариства Санти. «Ще б пак, якийсь пришелепуватий зайда приволікся невідомо звідки й дозволяє собі всілякі непристойності в місті усталених традицій та добропорядних мешканців!»

Муніципальна поліція довго не зволікала. З подачі поважних міських райців поліціянти затримали Санту, перестрівши його десь у районі Калічої Гори, що мала славу кварталу червоних ліхтарів.

Було вирішено, аби старий більше не докучав міщанам, депортувати його якомога далі від Леополіса. Так і вчинили. Санта переконував коменданта поліціянтів, що завше проживав у горах із засніженими вершинами. Тож вивезли його спеціально спорядженим всюдиходом у глибокі зимові Карпати та й відпустили на всі чотири сторони: «Гуляй собі, діду, скільки душа запрагне. Й тішся своїми гецами…». Ще встигли побачити охоронці порядку, як, здалося, нізвідкіля з’явилися різьблені дерев’яні сани небаченої краси, запряжені чотирма могутніми бурими ведмедями, що шерсть на них іскрилася, як бенгальські вогні. Санта зручно вмостився, наче тільки те й робив, що користувався цими саньми, й вони полетіли, не торкаючись примерзлого синюватого насту. Санта навіть не оглянувся на безпорадно застиглих і, мабуть, через те кумедних міських стражників.

Незабаром, у переддень Новорічного свята, бургомістр Леополіса запалював у присутності велелюддя на Староринковій площі центральну ялинку. Та несподівано спалахнула вона в прямому розумінні цього слова. І спломеніла дотла за лічені секунди, спричинивши шок у розгубленого натовпу. Передсвяткового піднесення як і не бувало. Проте ще більше заціпеніння охопило леополісців, коли наступного дня протягом ночі встановлена і прикрашена нова ялинка в момент також згоріла дощенту без будь-якої видимої на те причини.

Найприкріше, що всі зелені лісові деревця, як і їхні пластикові та паперові посестри, що вже стояли прикрашені в помешканнях, офісах чи в подвір’ях особняків городян, також спопеліли напередодні Нового року. І наступного дня нікому не вдалося відновити свою ялинку. Вона щораз самоспалахувала живим полум’ям. І не було на те ради.

…Якимось дивом моя ялинка, поставлена на балконі-терасі, вціліла. І виблискувала веселими святочними іскорками вогнів – єдина не лише на Староринковому окресі, а, можливо, і в цілому місті. А тому стала справжньою коштовністю Леополіса. Натовпи городян збиралися на площі потішитися навіть уночі. Аби ялинки ніхто не поцупив, я випускав на балкон свого чорномастого дога Тіціана. Ніякий зловмисник так і не наважився видертись на не такий уже й високий другий поверх. Тож ялинка простояла весь період Різдвяно-Новорічних свят. Я незмінно мав на оці чудове деревце і, дивлячись на нього, чомусь постійно згадував Санту. Таки зробив виняток старий!..

Отак святкували цього разу леополісці. Як воно складеться на рік наступний?.. Зрештою, я, як завше, чекатиму Санту.