ГАЗЕТА «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»
4Життєві історії
ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ
– Все, шановні, прощаємось і – по місцях, – водій зачекав, поки курці роздушать недопалки, поглядом вівчаря, який збирає отару, окинув платформу, переконався, що нікого не забув, сів за кермо й завів двигун. Я відсунула фіранку й відшукала очима маму. Помахала рукою, ніби стояла на борту гостроносої шхуни, а не сиділа у звичайнісінькому автобусі. Поруч мостилася огрядна тітка, яка то вставала й копирсалася у великій безформній сумці, то знову сідала, розправляючи складчасту спідницю. Відчувши від жінки насичений аромат борщу, часнику та підгнилої цибулі, я прикипіла до вікна і спробувала хапати повітря ротом. Думка, що доведеться їхати багато годин, вдихаючи цей дуріановий1 аромат, лякала.
Ми рушили, і перед очима побігли знайомі обриси львівських будинків. Здавалося, вони знають, що від сьогодні я належатиму іншому місту, тому, у яке закохалася, випадково купивши авіаквиток. Я тоді навчалася на третьому курсі й натрапила на рекламу дешевих авіаліній. Недовго думаючи, підбила на авантюру найкращу подругу, і ми полетіли в Познань. Місто зачарувало архітектурою і якимось особливим затишком, який, незважаючи на великі розміри, панував в охайних, прикрашених букетиками столиках кав’ярень, у будинках із крутими дахами, у брукованих майданах та в незвично креативних пам’ятниках. В усіх тих дрібницях, які творять неповторне обличчя міста.
Але найбільше мене вразив Університет імені Адама Міцкевича. Не те щоб я за життя бачила багато навчальних закладів, але цей точно не нагадував жодного з них. Коли б шукала власний еталон західної архітектури, то головний корпус університету міг би претендувати на це почесне звання. Отже, закінчивши бакалаврат, я повідомила мамі, що хочу вступити до магістратури в Познані. Ненька спершу не сприйняла моєї ідеї, однак, дізнавшись, що я цілий рік штудіювала польську, важко зітхнула, закотила очі з виразом обличчя, який промовляв: «Ох же ці діти, нікого не слухають», – погодилась.
Автобус наближався до кордону, а я ховалася від нестерпного чужого запаху, мріяла швидше дістатися місця призначення і водночас хвилювалася в очікуванні нового незнайомого життя. У черзі на митний контроль моя сусідка підвелася й сильним упевненим голосом промовила:
– Люди добрі, я оце цигарок синові накупила, він у мене курить так часто, як Зиґмунд Фройд сигари, а більш як дві пачки провозити через кордон не можна. Візьміть хтось, у кого своїх немає!
Я втиснулась у крісло, намагаючись удатися до давньої тактики ніндзя і злитися із цупкою сірою оббивкою.
– Доню, – сусідка помітила мій маневр, – візьми, – простягнула мені дві пачки дамських цигарок, і я подумала, що в її сина дивний смак. Не хотілося зв’язуватися з контрабандою, але відмовити посоромилась, бо більшість людей погоджувалася допомогти.
Автобусом залунали оповідки про пригоди, які траплялися на кордоні, і водій вийшов у прохід:
– У кого ковбаса, сало – усе викидаємо. Знаєте, які штрафи? Я за вас не платитиму.
Почулося незадоволене бурмотіння і тривожно-приречено зашаруділи пакети. Пасажири виходили з автобуса, та, немов на жертовник, несли до пузатого смітника круглобокі домашні ковбаси, запечене з часником сало, масні, вкриті коричневою кірочкою смажені гомілки. Якась жінка зі сльозами на очах викинула цілу гуску. Моя сусідка тільки пхикнула, і я здогадалася, що вона часто їздить, тож знає правила.
Опинившись надворі, я дістала з рюкзака замотані у вакуумну плівку канапки. Мама готує їх за особливим рецептом: спершу відварює курку, тоді шинкує її із зеленню та печерицями, далі це все намащує на тости, накриває сиром і запікає в мікрохвильовці. Я подивилася на мамин виріб, зітхнула, розуміючи, що мені цього не з’їсти, і стала в сумну чергу.
– Зачекай, – хтось доторкнувся до мого плеча. Я повернула голову. Чорнявий парубок винувато всміхнувся, – не викидай, я з’їм, – і, стушувавшись, додав: – З Херсона їду, тож усі припаси вже строщив.
Я окинула поглядом його високу, трохи зіщулену статуру, подумала, що такі постійно голодні, і простягнула йому канапки. Хлопець узяв, відійшов до парканчика, вмостився на нього, мов горобець на гілку, і почав з апетитом жувати, цілковито віддавшись цьому процесові. Запив мінералкою з пластикової пляшки й повернувся обличчям до мене.
– Дякую, дуже смачно. Ось, дозволь пригостити, – простягнув мені маленьку шоколадку. – Таке на митниці пропустять, – змовницьки підморгнув, помітивши мою нерішучість.
Водій побачив, що попереду почала рухатися черга, і заметушився:
– Хутко, хутко в автобус. Зараз, дасть Бог, поїдемо.
Ми всі, немов спецзагін, позастрибували у відчинені двері. Я повернулася на місце, а мій новий знайомий плюхнувся поряд.
– Тут зайнято, – здивувалася його нахабству.
– Я домовився з твоєю сусідкою. Узяв у неї решту контрабанди, за це вона пересіла на моє місце. Павло, до речі, – простягнув руку й потиснув, ніби я його давній друзяка.
– Олена, – мені подобалася його безпосередність.
Щойно перетнули кордон, моя колишня сусідка зібрала з усіх цигарки, і автобус помчав ідеальним автобаном. Павло виявився цікавим співрозмовником, і час у дорозі минув непомітно. Хлопець розповів, що закінчив магістратуру в Херсоні, що цікавиться історією і що їде в Познань, бо знайшов в архівах інформацію про свого родича, який воював у польському війську. Ця тема захоплювала Павла. Я помічала, як темні очі набувають кольору молодих каштанів і блищать захватом, коли він говорить про свої пошуки. Юнак вважав, що на матеріалах, які розкопає, зможе написати дисертацію.
Щойно автобус під’їхав до перону автовокзалу, я ступила на полірований бетон, втягнула носом повітря, яке обіцяло нове життя, забрала свою валізу й, подякувавши Павлові за компанію, пішла в напрямку університету. Попереду на мене чекали поселення в гуртожиток, облаштування побуту, знайомство з новими людьми і життям.
Вир подій та вражень закрутив голову, і я забула про ту поїздку й Павла. Якось у студентській їдальні за мій столик сів чоловік у діловому костюмі та, поправивши окуляри в тонкій оправі, спитав:
– Оленко, а в тебе часом немає канапок із куркою та грибами? Я про них постійно згадую, – я розгубилась, але, поглянувши у каштанові очі, впізнала Павла.
– Із собою немає, але знаю секрет їхнього приготування, – я зраділа, ніби зустріла давнього друга. Ми трохи потеревенили про все й ні про що.
– То ти приїхав на пошуки матеріалу для дисертації й осів тут?
– Того разу, як ми з тобою познайомились, я прожив тиждень у Познані й вирішив, що мушу повернутися. У Херсоні відстежував різні вакансії і дізнався, що на кафедрі історії університету є місце лаборанта, тож подав документи. Ще та морока виявилась, але всі кола бюрократії пройдені, і відтепер я тут.
– Дивно, що ми раніше не зустрілися.
– Я лише кілька днів тому переїхав сюди й облаштувався тут. Тепер зможемо час від часу бачитися.
Павло мав рацію. Ми щодня стикалися в їдальні або в студмістечку. Але він постійно поспішав, я теж намагалася не запізнюватися, тому обмінювалися незначущими фразами й бігли в кожен у своїх справах.
***
З дитинства обожнюю ранок суботи. Це як цукерка, з якої зняв обгортку, вдихнув гіркувато-солодкий аромат шоколаду, але вона ще ціленька й тільки чекає, щоб ти обережно відкусив шматочок і відчув усю різноманітність смаку. А от вечір неділі – то вже посмак смаколика, який ще з тобою, але невдовзі зникне. Саме такий цукерковий ранок чекав на мене.
Я заварила каву й, не знімаючи м’якої, кольору перестиглого лимона піжами з кумедними качечками, сіла на підвіконні й задивилася на осінь. Повільно падало листя, оголялися віти кленів, дві ворони щось видзьобували на ще зеленому газоні. Підсвіченою тонкими променями алеєю прямував Павло. Він змінив свій звичний костюм на спортивні штани та кофту з капюшоном і став схожим на студента.
Наші очі зустрілися, і я привітно помахала Павлові рукою. Він наблизився до вікна.
– Ти ніби в похід зібрався! – із задоволенням вдихаючи прохолоду ранку, прокричала у кватирку.
– Можна й так сказати, запланував невеличку прогулянку. Хочеш зі мною?
Я не мала якихось важливих справ, тож із задоволенням прийняла запрошення, і за пів години вже дріботіла поруч, намагаючись підлаштуватися під розмашисті кроки довгих Павлових ніг. Ми вийшли на автобусну зупинку. Люблю польську систему транспорту – чітку, зрозумілу і точну. Сто шістдесят третій автобус швидко доставив нас до місця призначення. Пройшли дорогою, зарощеною високими деревами, у напрямку міських укріплень. Настрій Павла змінився з грайливо-веселого на зосереджений, ніби ми прямували на парад чи на похорон.
– То куди зараз? – я не втрималася.
– У Форт VII.
Я вже встигла побувати в цитаделі Познанської фортеці і була вражена її розмірами. Естетика цегли кінця ХІХ століття, полущеної та подекуди обплетеної плющем і диким виноградом, надихнула зробити багато гарних світлин для інстаграму. Проте до Форту VII я не дісталася.
– А що там цікавого?
– Музей мучеників Великої Польщі.
– Звучить зловісно. Нам точно туди потрібно? Погода чудова, хмарки – як пір’їнки, – я відчула, що прогулянка перетворюється на випробування. Треба сказати, зазвичай я уникаю таких місць. Коли мої одногрупники їздили на екскурсію в Аушвіц, я вигадала привід залишитися, хоча люблю мандрувати і в тій частині Польщі ще не була.
Павло спинився й уважно, ніби бачив мене вперше, зазирнув мені в обличчя. Під його серйозним поглядом я зіщулилась.
– Вибач, мав попередити. Коли ми познайомилися, якщо пам’ятаєш, я розповідав, що шукаю інформацію про свого родича. Тут, можливо, сховано деталь мозаїки, на відтворення якої я витратив багато часу. Але ти не мусиш йти. Якщо хочеш, погуляємо парком, а я повернуся іншим разом.
– Ні, гайда, – я рішуче попрямувала широким містком, перекинутим через сухий рів. Форт мав кілька поверхів, місток вів одразу на другий, перший дивився зрешеченими арковими вікнами на кручу яру. Зверху будівлі росла трава та кущі, які робили його непомітним.
***
Після екскурсії я сіла на лаві, чекаючи Павла, який залишився поговорити з музейним працівником. Почувалася дивно, ніби дівчина, яка зайшла туди зранку, і я зараз – різні люди. У жовтні 1939-го нацисти створили у Форті концтабір. Це місце стало таким страшним, що ті в’язні, яких переводили в інші табори, вважали це за щастя. Саме тут відбулися перші випробовування способів масового вбивства. Для дослідів використовували пацієнтів психіатричної лікарні. І досі перед моїми очима стоять ті вузькі комірчини, у які заганяли хворих, спокійно спостерігали через віконечко, як вони задихаються від чадного газу, та записували час у журнальчик. Отак просто і спокійно звичайні люди, не кліпнувши оком, нищили інших. Без злоби, не в стані розпуки чи гніву, а методично й послідовно, впевнені, що будують щось добре, щось, що прославить їхню країну та націю. А згодом йшли додому, щоб поцілувати дружину чи обійняти дітей.
– Замерзла? – Павло вийшов надвір, і мені здалося, що в його голосі пробриніла турбота. Я сховала ніс у долонях і подмухала, намагаючись його зігріти. – Дякую, що чекала. Зараз швидко пройдемось до кав’ярні. Запросив погуляти, а сам знущаюся з тебе.
Ми попрямували поряд.
– То як, знайшов те, що шукав?
– Так, зараз намагаюся зібрати думки.
– Розкажи мені. Це некепський спосіб упорядкувати й переосмислити.
Ми дісталися невеличкої, на кілька столиків, кав’ярні. Всередині панував смачний запах меленої кави і ще чогось приємно пряного. У каміні танцювало полум’я. Я простягнула до нього закоцюблі руки й відчула, як тепло ніжно торкається моєї шкіри. Здригнулася, бо лише в той момент усвідомила, наскільки сильно потребую тепла. Розташувавшись ближче до життєдайного вогню, ми сьорбали пінне лате, яке для нас красиво оздобили зірочками, і розмовляли.
– Моя родина багато років берегла таємницю, – Павло розпочав оповідь, злегка прикривши очі темними, з прямими вигорілими кінчиками віями. – За радянських часів за таку «сімейну історію» могли посадити, тому, навіть коли Союз розвалився, її оповідали потайки, якнайдалі від зайвих вух. Бабуся мала старшого брата Микиту. Вони тоді жили в невеличкому селі Глинці, неподалік теперішнього кордону. Коли в серпні 1939-го Гітлер розпочав війну, Микиту забрали до польського війська.
– Як так сталося?
– Тоді ця частина України перебувала під Польщею. Загалом до війська мобілізували від ста до ста п’ятдесяти тисяч українців. Я так і не знайшов точних цифр. От між них і Микиту. Бабусі на той час було два, тож вона його не пам’ятала. Переповідала зі слів своєї матері. На диво зберігся його фотопортрет. Ось, – Павло увімкнув телефон і показав світлину. Із сепієвого відбитка серйозно і вдумливо дивився юнак. Зачесане за модою тих часів волосся відкривало високий лоб – не красень, але симпатичний і не позбавлений шарму.
– Ви схожі, – я не лестила. Справді, коли б Павлові змінити одяг і зачіску, він би теж мав такий вигляд. Єдине, що дід мав клапаті вуха, які додавали йому індивідуальності й кумедності водночас, а Павлові щільно тулилися до голови.
– Мені всі про це кажуть. Через те я й зацікавився його долею. Бабуся розповідала, що майже відразу Микита надіслав листа. Писав, що вони рухаються в напрямку річки Бзура, а головний над ними генерал Тадеуш Кутшеба. Я зачепився за це й розкопав багато інформації про битву на Бзурі. Виходило, що діда мобілізували до армії «Познань», тому я тут шукав інформацію про нього.
– Це неначе детективна історія.
– Якось так, – Павло відсьорбнув кави. – Наступний лист, який отримала моя прабабуся, надіслав товариш діда. Він розповів, що Микита під час бою поводився як справжній герой, але зник, імовірно, потрапив у полон.
Після закінчення війни радянська влада окупувала Західну Україну і село Глинці перейшло до складу срср. Моя бабуся виросла й поїхала до Львова вчитися, а згодом подалася за чоловіком на Херсонщину. Коли її мати померла, вона приїхала в рідне село впорядкувати майно і знайшла в речах покійної кілька листів від Микити. Я бачив ті складені трикутником папірці. Не уявляю, як вони потрапили до прабабусі, але точно не офіційною поштою. Жодної марки чи штемпеля на них немає.
– Можливо, хтось передав?
– Думаю, доставили контрабандою. Отже, у першому листі Микита писав, що всіх дуже любить, що марить Україною, але боїться повертатися. Його лякали чутки про те, що коять чекісти з колишніми військовополоненими. У наступному листі Микита оповідав, що оселився в Познані та влаштувався працювати залізничником. Останній лист, який написала його дружина, надійшов у жовтні 1953-го. Я читав його безліч разів і майже вивчив напам’ять.
– Цікаво. Ти не носиш його із собою?
– Звісно, ні, але є фото, – простягнув мені телефон і пішов замовити тістечка.
Я занурилась у читання. Писали польською: «З надзвичайним сумом повідомляю, що мій чоловік, Микита, помер від раку легень. Називав це кінцем кредиту на життя, який отримав у концтаборі.
Ми з Вами ніколи не зустрічалися і, ймовірно, не зустрінемось. Нас розділяє міцний кордон, який створила ворожа до людей влада, але я хочу, щоб Ви знали: Микита завжди з теплом та любов’ю згадував Вас і Батьківщину. Казав, що Україна – його колиска, а Польща – домівка.
Він пережив багато нещасть та горя, але завжди поводився за велінням сумління, і для мене честь називатися вдовою такої людини», – сльози стиснули мені горло. Я швидко витерла очі й продовжила читати: «Його поховано на кладовищі в Познані. Не хвилюйтеся, я ретельно доглядаю могилу, щовесни саджаю квіти й відвідую на всі свята. Для мене тепер існує дві домівки – наша квартира, де все нагадує про нього, та земляний горбик із хрестом, поряд якого я проводжу безліч часу.
У Вас двійко онуків: Вацлав та Станіслав. Славні хлоп’ята. Микита казав, що у Вацлава Ваші очі й губи.
Усі ті роки, які ми прожили разом, хоч доводилося важко працювати, я почувалася щасливою. Вічна пам’ять Микиті й Царство Небесне», – кілька слів наприкінці розмилося, і мені не вдалося розібрати імені жінки, яка написала листа.
Павло повернувся з кремовими пухкими тістечками й гордо поставив їх на стіл, а офіціантка принесла великий пузатий чайник.
– То тобі вдалося розшукати родину твого діда?
– Коли я побачив листи, загорівся цією ідеєю. Не знав Микитиного прізвища, бо вважав, що дід його змінив, листи підписував лише ім’ям. Моєю зачіпкою стало те, що він працював на залізниці й помер восени 1953-го. Приїхавши до Познані, я спершу зустрівся з начальником залізниці. Не проста то справа виявилась, – хмикнув, – але велике бажання допомогло. Треба віддати йому належне, вислухав уважно й пообіцяв допомогти. Так я зустрівся з одним із колишніх діловодів підприємства. Він для мене підняв архіви, і ми цілий день сиділи й перебирали картотеку. Здавалося, її до цього жодного разу не торкалися, стільки там зібралося пилу. Я почувався незручно, бо примусив людину з цим возитися, проте добрий пан запевнив, що поважає моє прагнення родинного єднання. Нарешті вдалося відшукати трьох людей з ім’ям Микита, які померли в один із дідом період. Я міркував, що його призвали, коли мав вісімнадцять років, тож, імовірно, народився 1921-го року або й раніше. Так, як моя бабуся згадувала, що він старший на шістнадцять років, усе сходилось. За такою ознакою я виокремив двох чоловіків, третій виявився старшим.
Прізвище одного з них – Заболотський. В Україні Микита звався Заболотний, тож це свідчило, що один зі знайдених чоловіків – той, хто мені потрібен. У картотеці було зазначено його адресу та професію – слюсар із ремонту залізничного складу.
– Я гарно зігрілася. Погуляємо парком? – мені хотілося вийти на свіже повітря.
Сонце ліниво визирало з-за ватних хмаринок, даруючи м’яке осіннє тепло. Мені здавалося, що я зависла й одночасно перебуваю в минулому та теперішньому. Павло задумливо розглядав жовто-багряне листя:
– Пам’ятаю, як крокував тихою вулицею, шукаючи очима табличку з потрібним номером будинку. Переживав дивне відчуття, ніби щодня ходив тим тротуаром, розглядав фасади початку минулого століття, милувався кривавою геранню на вікнах.
Це так мальовничо і так по-європейськи – прикрашати маренгову сірість каменю яскравими квітами. Коли мені трапився потрібний будинок, із завмиранням серця я ступив на старі потріскані сходи, крізь щілини яких проросла свіжа травичка. Мені знову здавалося, що впізнаю важкі, оздоблені різьбленням дерев’яні двері. Натерта тисячами долонь мідна ручка блиснула, ніби підморгуючи, і я потягнув за неї. Двері рипнули та відчинилися. Піднявся на другий поверх, і тієї миті навіть не дихав, настільки розхвилювався.
Павло замовк, і мені здалося, що, оповідаючи, він знову переживає зустріч із місцем, яке так його вразило. Від гілки відірвався листочок, прокружляв, підхоплений вітром, і впав до його ніг. Павло підняв привітання старого дуба й поглянув крізь нього на світло.
– Так не чесно, ти зупинився на найцікавішому, – я показно набундючилася.
– Поглянь, який досконалий, – Павло не помітив моєї гри. – Оця гармонійна несиметричність, хвиляста плавність ліній, хіба цей листок не заворожує? У світі не існує двох однакових листків, кожен неповторний. Так і людські долі: ніби і схожі, та кожна відрізняється від решти невловним візерунком життєвого шляху, як ось ці тонкі прожилки, які бачу на світлі. – Павло, зібравши думки докупи, повернувся до теми: – Я ще довго стояв перед дверима квартири, не в змозі поворухнутися, але так і не дочекався відповіді.
– Співчуваю, ти так прагнув знайти своїх родичів.
– Для людини важливо мати тих, хто близький їй: духом, світоглядом чи кров’ю. Я не казав тобі, – притишив голос, – моя мама померла кілька років тому, бабуся ще раніше, батько пішов із родини, коли мені виповнилося три. Тож я зовсім самотній. А тут з’явився шанс віднайти шматочок родини. Я щодня приходив до того будинку, але нікого не застав. Якось залишився до ночі спостерігати за вікнами, однак вони так і не засвітилися. Тоді наважився подзвонити до сусідів. У той період ще не достатньо гарно вивчив польську, проте зміг пояснити, що хочу. Виявилось, квартиру продають, але мені дали номер телефону господарів. Я зателефонував і відрекомендувався покупцем.
– Оце ти відважний, – я з повагою поглянула на Павла, але він не помітив, заглиблений у власні думки, прокочував тонку ніжку листочка між пальцями.
– Залишався день до від’їзду, тож не міг просто облишити все, як є. Мене зустрів привітний чоловік і запросив усередину. Там усе мало такий вигляд, як я і очікував. Здавалося, що я колись уже бував у тій квартирі, хоча цього не могло бути. Того дня я познайомився з Анатолем – онуком Микити. Він розповів, що побудував гарний будинок у передмісті, а квартиру хоче продати. Уже приходило кілька покупців, але одні казали, що будинок надто старий, інші – що поруч немає автомобільної стоянки й це не зручно, треті не подобалися господареві, і він сам їх позбувався.
Від Анатоля я дізнався, де поховано діда Микиту та його дружину, у якої було довге життя і яка більше не виходила заміж, залишаючись вірною пам’яті чоловіка. У батька Анатоля Станіслава й дядька Вацлава доля склалася добре. Вони мають дітей і онуків, мешкають один поблизу Вроцлава, а інший у Познані. Коли я приїхав сюди вдруге, то навідався до них. Квартири так і не купили, й Анатоль дозволив мені жити там за символічну плату.
Ми вже добряче нагулялися й відчували, як гудуть стомлені ноги. Сідало сонце, і дихання перетворювалося на вуаль легкої пари.
– Час повертатися, – Павло торкнувся кінчиком пальця мого носа, – ой, здається, виросла бурулька.
– Ну тебе, – я розсміялася, і ми пішли до автобусної зупинки.
***
Зайняті справами, посеред тижня ми майже не бачились. Але у вихідні Павло зателефонував і запропонував погуляти разом. Блукали вуличками старого міста, милувалися кольоровими будинками під гарненькими, немов зліпленими з тіста, дахами і розмовляли про різне.
Сіли на лавці, схованій між бузкових кущів, і я дістала канапки, приготовлені за маминим рецептом, і термос. Павло із задоволенням сьорбав гарячий чай.
– Вони просто казкові, – повідомив, доїдаючи останню. – Кращих у житті не куштував.
– Того разу ти так і не розповів, що знайшов у Форті.
– Німці педантичні. Скрізь, де вони хазяйнували, залишали ретельні записи. Тож я попросив музейного працівника переглянути список ув’язнених і довідався, що Микита Заболотний перебував у концентраційному таборі Lager der Blutrache, як певний час називали його німці. Але, що цікаво, в архіві значилось, що він із групою ув’язнених утік. Мені так і не вдалося довідатися, як складалося життя Микити від моменту втечі й до того, як він зустрів свою дружину.
– Ти продовжуватимеш пошуки? – я вже навчилася зчитувати думки Павла за виразом обличчя. У той момент він підтиснув губи, від чого підборіддя, вкрите легкою темною щетиною, висунулося вперед, і я не сумнівалася, що хлопець копатиме, поки не знайде відповіді.
***
Минуло два роки.
Запах свіжого ремонту замість того, щоб тішити, породжував легку фонову нудоту. Я погладила свій схожий на пухку паляницю живіт і підійшла до аркового вікна.
– Я сумував за тобою, – Павло підійшов ззаду й обвив мене руками. Я відчула тепло його тіла, обернулася, встала навшпиньки й поцілувала Павла в губи.
Відірвавшись, пройшла й сіла на широкий диван. Ми залишили м’які меблі у квартирі Микити, але зробили реставрацію: відполірували і покрили лаком дерев’яні підлокітники, замінили оббивку й поролон. Решту меблів теж за змогою врятували, позбувшись лише того, що зовсім розсохлося і розсипалося. Мені дуже подобалися високі стелі цього помешкання, свіжопофарбовані кімнати дихали чистотою та світлом.
– Я зустрічався з Анатолем, – Павло із серйозним обличчям вмостився поруч. Поміж широких брів пролягла вертикальна зморшка. – Нарешті виплатив усю суму за квартиру.
– Це ж чудово! – від радості я забула про нудоту.
– Так, але нам доведеться ще довго заощаджувати, щоби повернути кредитну позику.
Я не стала відповідати, лише ніжно доторкнулася до його руки. Яке значення мали такі дрібниці, як економія, порівняно із власним житлом, де народиться наш малюк?!
– Але що станеться, коли ти дізнаєшся всю історію свого діда? – мені давно хотілося в нього запитати про це. Я прижилася в Познані й не хотіла нікуди переїздити.
– Багато років по крихтах я збираю дані. Тільки вчора розкопав, що дід відзначився в підпіллі, але не впевнений, що знайти все можливо. Та й історик є історик. Щойно закінчу з цією загадкою, знайду іншу. Проте мені здається, що доля недарма привела мене в це місто. Як казав Микита: «Україна – колиска, а Польща – домівка. Так і сталося».
Павло сів поряд, обійняв мене за плечі, і ми зачаровано дивилися, як сонячні промені вдарялися об шибки будинку навпроти, спалахували малиновим та зафарбовували наші стіни в ніжно-рожеві кольори. Тепле відчуття дому заколисувало й немов огортало пухнастим м’яким пледом.
1 Дуріан – солодкий тропічний фрукт із сильним неприємним ароматом, схожим на запах гнилої цибулі.
2 Табір кровної помсти.
Дякуємо за вашу передплату онлайн!
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
