ГАЗЕТА «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»
2Історії з життя
ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ
Того вечора Зоряна мала зустріч з подругою. Дві амбітні дівчини сиділи в кав’ярні з романтичною назвою «Вуаль маркізи» і мріяли про щасливе майбутнє. Зоряна закінчувала архітектурний факультет, Олеся навчалася в університеті міжнародних відносин на факультеті журналістики. Незабаром мали бути студентські канікули.
Ти вже вирішила, куди поїдеш? – примружилася Олеся.
– Так, я вирушу до Італії, нема кращого місця, ніж Рим, щоб помилуватися архітектурними ансамблями. Ти тільки уяви площу Святого Петра з її бароковою помпезністю! Місто зберегло античний стиль, є ще місця, що дихають ренесансом… А скільки там фасадів неокласицизму та модернізму! – Зоряна промовляла й диригувала чайною ложечкою в такт музиці, що лунала в приміщенні.
– Так захоплено розповідаєш, наче переглядаєш яскраві поштові листівки Рима, – засміялася подруга. – А я їду в Париж, практикуватиму французьку.
– Сама? Чи з цим занудою П’єром? – не втрималася Зоряна.
На одній із вечірок у спільних знайомих Олеся зустріла нормандця. Відтоді вони стали парою, і Зоряна трохи заздрила їй, проте не показувала цього.
– Ой, Зорю, чого ти постійно його хейтиш? Так, він поліглот-всезнайка і надто любить говорити про політику, але не забувай, де я здобуваю освіту. Отже, мені і його товариство, і особливо спілкування з ним неабияк допомагають пізнавати світ.
Зоряна усміхнулася кутиками губ і вирішила не сперечатися. Їй не таланило з чоловіками, а останнє знайомство вона геть не хотіла згадувати. Олег займався боксом і був надто наполегливим у стосунках, тож після того, як вони із Зоряною розлучилися за її ініціативою, він певний час переслідував дівчину, аж допоки не втрутився той самий П’єр. Він пояснив Олегові, що його поведінкою зрештою може зацікавитися поліція.
– Ну, дітей з ним не хрестити, тож хай вам щастить! А мені час повертатися додому, – зрештою промовила Зоряна й підвелася.
Їй кортіло побути самій, розпланувати час, який пробуде в Римі, а щоб канікули мали смачний присмак, то вирішила сповна насолодитися місцевим джелато. Цей італійський десерт має зовсім іншу текстуру, ніж морозиво, і готують його за особливим рецептом. А ще дівчина хотіла сфотографуватися біля фонтанів, а їх там майже півтори тисячі…
Час минув швидко, напхана потрібними речами валіза, кілька авіарейсів – і ось Зоряна вже крокувала площею Навона з бароковими фонтанами, розглядаючи мольберти з малюнками вуличних художників.
– Пані, вітаю! Чи можна вас намалювати? – раптом почула вона.
– Ви не тутешній? Трохи дивно тут зустріти земляка, – здивувалася туристка, вивчаючи зовнішність молодика.
– Так уже вийшло, що я пів року в Італії. Чекаю на залагодження певних справ і згадую, як тримати пензля в руках, – усміхнувся той і відрекомендувався: – Я – Артур.
– Зоряна, туристка без хисту до малювання, – озвалася грайливо дівчина.
– То, може, дозволите почастувати вас джелато?
– Залюбки, ви наче читаєте мої думки. День спекотний, тож хочеться чогось прохолодного.
Того дня Зоряна й Артур обійшли пішки чимало, прогулюючись Віллою Боргезе – величезним парком з мальовничими краєвидами. Дівчина розповіла про своє захоплення архітектурою і про наміри працювати в архітектурному бюро після практики в ньому. Артур уважно слухав і час від часу стурбовано зазирав у мобільний телефон. І коли той нарешті затеревенив, молодик скинув дзвінок і запропонував зустрітися наступного дня, щоб відвідати район Трастевере. Цей спокійний богемний квартал зі старовинними траторіями і вузенькими вулицями мав неабияк сподобатися Зоряні. Дівчина погодилася і, розпитавши, як дістатися місцевим транспортом до району, де вона зупинилася, пообіцяла, що зустрінеться з Артуром.
Їй був до сподоби новий знайомий – у його спокійній манері говорити, у впевнених жестах відчувалася чоловіча сила, яка не скривдить. Але й було неприємно, що він занепокоєно стежив за мобільним телефоном під час їхнього спілкування.
Наступного дня Артур зустрів Зоряну і вручив їй червону троянду.
– Для настрою, – усміхнувся він ніяково й гукнув таксі.
Поки вони їхали, молодик показував цікаві місця, трохи розповідаючи про них.
– З вас чудовий екскурсовод, – доброзичливо зауважила Зоряна.
– Вгадали, я і є туристичний гід, тож маю вільний робочий графік, відповідно, час на розв’язання особистих питань.
Цієї митті забринів рингтон Артурового мобільного. Кілька хвилин з кимось поговоривши, молодик перепросив:
– Мушу вас залишити, маю термінові справи, тож перепрошую, що так сталося…
Зоряні було шкода, що побачення зірвалося, але вона вирішила в богемному кварталі погуляти сама. Тут дівчина надибала на траторію з вишуканим інтер’єром і поласувала там джелато. Дівчина вже покликала офіціанта, щоб розрахуватися, як раптом до неї підійшов молодий італієць:
– Добрий день! Я можу за вас заплатити?
Зоряна розуміла розмовну італійську, тож ввічливо відповіла:
– І вам добридень, так, буду вдячна.
Її скромний запас готівки на відпустку швидко вичерпувався, тому нехтувати таким доброзичливим жестом не хотілося.
– Мене звати Лоренцо, я – хазяїн закладу. Чи можу бути ще чимось корисним? – сказав молодик.
Зоряна знітилася. Хазяїн? Його зовнішність нагадувала кіноактора: високий брюнет із кучерявим волоссям, зі смарагдовими очима та з надто чуттєвими, пухкими губами. Дівчина згадала про Артура, але вона ж нічого йому не обіцяла… Тож, отямившись, навіть трохи зухвало попрохала, щоб Лоренцо показав їй докладніше район. Той охоче погодився і після прогулянки запросив на вечерю в іншу траторію. Щаслива Зоряна розглядала репродукції картин відомих італійських художників, які прикрашали тамтешні стіни. Але це не завадило їй помітити, що із закладу виходили дівчата й жінки, яких не було в залі для відвідувачів. «Певно, то зміна персоналу», – подумала Зоряна.
Однак Лоренцо темпераментно розповідав дівчині історію закладу й запитав, що вона хотіла б іще відвідати в Італії. Зоряна відверто відповіла, що мріє побувати у Ватикані та побачити Венецію. Новий знайомий трохи скривився, кажучи, що у Ватикані нема нічого цікавого. А от у Венецію можна було б гайнути… Проте він має на наступні кілька днів плани тут, а потім міг би відвезти красуню у Венецію. І запросив на ранок до замку Святого Янгола, де вони могли б побачитися знову.
Зранку на Зоряну чекало таксі, яке замовив вродливий італієць. Їй подобалася поведінка Лоренцо, адже він поводився достойно й навіть жодного разу не торкнувся її. Біля замку дівчина знайшла його в натовпі молодих жінок та кількох професійних фотографів.
– Мені треба побути тут певний час, мушу відвести увагу дівчаткам, – діловито повідомив Лоренцо і, наче читаючи думки Зоряни, повідомив: – Це на обкладинку модного місцевого журналу, де буде інтерв’ю про мій заклад. Ти могла б приєднатися, до речі.
Зоряна оглянула себе й запитально подивилася на італійця. Той засміявся і додав, що одяг для фотосесії – то не проблема. Тож Зоряна поміркувала, що в неї ще не скоро буде така нагода за кордоном, і погодилася на зйомки. Так промайнув непомітно день, а увечері після смачної вечері Лоренцо відвіз дівчину на таксі до її орендованої квартири. Молодик ввічливо запропонував побачитися через день і знову повечеряти разом.
А наступного дня нарешті зателефонував Артур. Зоряна зраділа, що не сама проведе час у місті, й погодилася зустрітися з ним. Вона радісно розповіла хлопцеві про нове знайомство, той відповів, що радий за неї, але краще бути обачною. Вдвох вони відвідали римський форум і знову поласували джелато.
– Чому ти тут? – раптом відверто поцікавилася Зоряна.
– Ох, Зорю, життя таке непередбачуване… Пів року тому захворів син моєї сестри, наші лікарі лише покращили трохи його стан. Тож ми шукали лікарню, яка зможе прийняти Ярика і мою сестру. Ось зрештою через знайомих потрапили сюди. Тут мені довелося шукати роботу, щоб бути поруч.
– Так усе серйозно? Вибач, що лізу не у свої справи… – Зоряна розгубилася і не знала, що казати.
– Лікарі обіцяють, що малий одужає, бо має міцний імунітет. Усе буде добре… – наче сам до себе промовив Артур.
Тієї ночі Зоряна довго не могла заснути, вона розмірковувала над тим, що життя поставило її перед вибором: чи довіритися Лоренцо, чи дати підтримку Артурові, адже в нього складна ситуація в родині. Проте коли вранці зателефонував Лоренцо й нагадав, що чекає на побачення, дівчина без вагань відповіла, що неодмінно зустрінеться.
Лоренцо призначив зустріч у тому ж ресторані, де вони були із Зоряною напередодні. Але цього разу він не зарезервував столик у головній залі, а повів дівчину на чорний вхід. Так вони потрапили в підвальне приміщення. Зоряна боязко озиралася, навколо гучно лунала музика, а біля чоловіків-відвідувачів на зручних диванах сиділи молоді жінки. Деяких Зоряна впізнала – вони брали участь у фотосесії біля замку.
– Що це за місце? – перекрикуючи музику, запитала Зоряна в Лоренцо.
– Тобі сподобається, люба, – відповів той.
Цієї миті вони зупинилися біля столика, за яким сидів італієць похилого віку. Перед чоловіком лежали світлини Зоряни з фотосесії.
Дівчині стало зле від здогадки, вона зметикувала, що треба тікати. Тож, присівши ненадовго та ковтнувши шампанського, сказала, що йде до вбиральні. Насправді швидко знайшла вихід і вже на вулиці відчула, як хтось схопив її за руку. Це був Лоренцо, він лютував:
– Куди? Куди ти йдеш?
– Відпусти і дай мені спокій! Я не бордельна дівка! – Зоряна висмикнула руку й помчала навмання.
«Добре, що сьогодні взула кросівки», – майнула думка. Скільки кварталів пробігла, не відчуваючи втоми, не знала, але Лоренцо вже не переслідував. Тож набрала номер Артура й попрохала забрати її. За пів години вони пили чай у квартирі, де зупинилася Зоряна. Артур мовчав, дівчина теж не знала, що казати. Вона подумки лаяла себе і була надто вдячна землякові, але почувалася виснаженою.
– Я піду, Зорю, – нарешті промовив Артур. – Бережи себе, усе буде добре.
– Зачекай, – дівчина обійняла його міцні плечі, довірливо притулившись до спини. – Не забувай мене, телефонуй.
Коли Зоряна нарешті повернулася додому, зателефонувала Олеся. Згодом під час зустрічі дівчата розповіли одна одній, як провели час у поїздках.
– Умієш знайти пригоди на свою дупцю, – Олеся була приголомшена розповіддю подруги.
– Хто ж знав, що зрештою Лоренцо затягне мене в царство розпусти?
А за декілька місяців на порозі перед Зоряною стояв Артур:
– Ми повернулися вчора. У Ярика стабільний стан, тож усе позаду. А це тобі!
Артур простягнув невеликий харчовий контейнер.
– Заходь! – Зоряна зняла кришку контейнера і скрикнула:
– Джелато?
– Ну так! У тебе ж мають бути якісь приємні спогади з Рима, – Артур обійняв дівчину. – І більше ніяких пригод без мене. Згода?
Зоряна довірливо притислася до чоловіка, щасливо усміхаючись.
Дякуємо за вашу передплату онлайн!
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
