ПОДАРУНОК

«Зеню, будеш їсти зупу з фрикадельками? Зварити?». Зенон Іванович милостиво киває головою на знак згоди.

«Зеню, я купила дешевих кабачків, зробити кабачкової ікри? Чи тушковані?» Зенон Іванович бурчить щось нерозбірливе, та мама чітко знає, що син хоче кабачкових дерунів.

«Зеню, цьоця Оля принесла нам з дачі трохи яблук… Та, певне, що квасні, хто ж солодкі яблука роздавати буде?.. Зварити компоту?» Тут Зенонові Івановичу навіть звуків видавати не треба, вираз його щокатого обличчя однозначно демонструє зневагу до компоту й натякає на пляцок з яблуками.

А зараз нічого нема. Й ніколи більше не буде. Зенон Іванович важко підвівся з табуретки, прихопив мамину торбу і пішов на закупи. Ні, він і раніше купував продукти. З ретельно складеним переліком, вказівками від мами, де саме купувати, а кого з продавців обов’язково оминати. Часом Зенон Іванович супроводжував на базар маму, аби як ґречний син нести додому важку торбу з овочами, пакет із бороном, велику пляшку олії, пять кіля «старої» бульби. От і зараз він прийшов на добре знайомий базар, поблукав між прилавками, попитав, скільки коштують огірки, в однієї перекупки, в іншої… А тоді раптом спи­нився, почав розгублено, майже розпачливо роззира­тися, наче очікував від знайомих з вигляду перекупок розради чи бодай поради. Та ніхто на Зенона Івановича, який уперше прийшов на базар без списку покупок, не зважав. Не знав Зенон Іванович, що купувати, бо не знав, що готувати. Власне, готувати він не вмів. Зовсім. Тому Зенон Іванович, розчавлений і принижений чи то усвідомленням власної нікчемності, чи то болісними відчуттями у шлунку, пішов додому. Пройти треба було якихось три сотні метрів, та на шляху тра­пився супермаркет із відділом кулінарії. Голод, малодушність і категоричне небажання повертатися додому без здобичі змусили Зенона Івановича до гріхопадіння, і він придбав дві котлети й двісті грамів вінегрету, прихопивши дорогою до каси батон. Удома похапцем жував пересолені жорсткі котлети, давився безсмаковним вінегретом із розм’яклими огірками й почувався запеклим грішником: «Пробачте, мамо…»

Та попри каяття, гріхопадіння Зенона Івановича продовжи­лося замороженими пельменями. Більшу частину він з’їв практично сирими: страшенно боявся, що розваряться, тож куштував недоварені один за одним. Наче трохи пристосувався, майже тиждень протримався на яєчні, найдешевших сардельках і переварених макаронах. Скромний аванс вахтера технологічного коледжу зник, наче корова язиком злизала. «Довго я так не протягну», – констатував Зенон Іванович. Так розпочався довгий шлях сходження до вершини кулінарії. Для цього йому довелося зганьбитися пошуком в інтернеті. Пошук «Як варити гречку» – що може бути принизливішим? Доб­ре, що хоч свідків морального занепаду не було… Свій перший банячок гречки Зенон Іванович ледь не спалив, бо не помітив, що вода википіла. Зазираючи до великого баняка, де варилася картопля, щоб пильнувати, чи не википить вода, Зенон Іванович влаштував у кухні парову лазню. Спроба посмажити картоплю перетвори­лася на двобій Зенона Івановича з пательнею, повною киплячої олії. Пательня влучно плювалася олією, цілячи в обличчя, картопля, нарізана надто великими шматками, смажилася ну дуже довго. А що Зенон Іванович готував «по пам’яті», отже ні духмяного, ні звичайного чорного перцю, ні часничку, ні лаврового листочка «для аромату» він не додав. Тому повна пательня напівсирої, вражаюче несмачної картоплі полетіла у смітник.

Зенон Іванович марив смачною їжею. Ні, не ресторанними витребеньками, звичайною домашньою. Зенону Івановичу якось навіть наснилися голубці. Красиві такі, не з рисом, а з картоплею, однаковісінькі, наче близнюки, политі сметаною. Зенон Іванович мріяв про заливну рибу, домашню кров’янку, мріяв хоч іще раз скуштувати зупу з фрикадельками. Уперше, за мить поглинувши повнісіньку мисочку власноруч звареного за рецептом з інтернету борщу, Зенон Іванович задоволено хекнув і вирішив, що варто налити собі ще одну порцію. Неквапливо доїдаючи другу мисочку, Зенон Іванович із не меншим задоволенням смакував свою кулінарну пригоду: цілісінький ранок він шукав в інтернеті вартий уваги та максимально докладний рецепт борщу, тоді складав на клаптику паперу список покупок. Далі, у кращих маминих традиціях, кілька разів обходив базар, запитував ціни, обирав. Це зайняло час аж до обіду й нагнало добряче апетиту. Голод Зенон Іванович приборкав двома канапками з магазинним салом, вгамував напад серцебиття внаслідок хвилювання і нарешті розпочав. Далі все було наче в тумані, наче під гіпнозом. Борщ, гарячий, немов вулканічна лава, видався Зенону Івановичу нечувано розкішним і водночас зовсім не схожим на мамин. Такий когнітивний дисонанс, присмачений ще й суперечливими почуттями, а може, просто наповнений борщем шлунок, змусив Зенона Івановича зручно сісти й зануритися в самоаналіз. Зенон Іванович пишався собою, як і належить людині, котра здійс­нила щось грандіозне, скажімо, написала геніальну оперу або відкрила невідому раніше бактерію. Та десь у темному куточку свідомості сидів маленький жучок жалю і гриз Зенона Івановича – йому видавалося, що ось цим своїм небаченим успіхом він зрадив маму.

Мама… Десь у неї був маленький записничок з рецептами… Точно був. Треба пошукати, тепер Зенону Івановичу багато до снаги. Голубці він, звісно, не наважиться, а от щось солоденьке… Зенон Іванович, наче навіжений, увесь вечір шукав мамин записник із рецептами, зазирнув у кожну шухляду на кухні, в шафу з маминим одягом, що й досі висів недоторканим, наче у музеї, в тумбу з маминими ліками. Марно. У спогадах виринали то цвібак, про який мама завжди казала «закалатала нашвидкуруч», то пляцок з румбамбаром, пампушки з маком і перетертою з цукром рожею, налисники із солодким сиром, навіть торт «Наполеон». Його на пам’яті Зенона Івановича мама пекла лише раз, на його уродини.

Хех, і справді, в нього ж завтра день народження! Про торішнє свято він зовсім забув і не згадав би, мабуть, якби не отримав у вайбері привітання від цьоці Олі – листівочку з блискітками.

Може, купити собі в кондитерській шматок «державного» торта? Усе, виготовлене поза межами домашньої кухні, мама чомусь називала «державним», натякаючи на сумнівні смакові якості та свіжість. «Значною мірою мама мала рацію…» – подумки погодився Зенон Іванович, дрімаючи. Тоді раптом схопився на рівні ноги – треба ж борщ у холодильник поставити!

«Мамо, хоч уві сні подаруйте мені щось добре. Манник з апельсиновою цедрою. Га, мамо?»

Зранку, збираючись на роботу, Зенону Івановичу впала в око стара сумка – торебка, як її називала мама. У передпокої сумка висіла завжди, споконвіку, коричнева, з облупленими дерматиновими ручками, металевим поламаним замочком. Під впливом миттєвого осяяння Зенон Іванович схопив торбу, зазирнув досере­дини. Звичайний набір пенсіонерки – старезний спраний, однак напрасований носовичок, блістер таблеток «від серця», футляр із запасними окулярами, до слова, зі зламаною дужкою. Зенона Івановича дряпнув миттєвий докір совісті: мама просила занести окуляри в ремонт. Утім, докір тривав вкрай недовго, адже в сумці лежав він, записничок. Відчувши втіху, схожу на ту, що переживає дитина, знайшовши в батьківській шафі за тиждень до Миколая бажаний подарунок, Зенон Іванович притулив до серця записник і помчав на роботу. Там, дочекавшись вільної хвилини та начепивши окуляри, Зенон Іванович обережно, двома пальцями гортав записничок, списаний маминим дитячим почерком. Чорнило, звісно, зблякло, та все ж… «Вергуни… Пампушки сирні… Сирник з родзинками… Ні, це надто складно. О, яблучні оладки! Це мені вдасться. І цьоця Оля знову віддала свої квасні яблука».