НОВЕЛА ПІД СОСНАМИ

– Зараз розшукаю… Я миттю! Зачекай!

За певний час дівчинка з’явилася без м’яча.

– Обнишпорила, здається, все. Ніде немає твого шкіряного. Постривай, заберу собак.

Невдовзі вхід у садибу був вільний. М’яч знайшовся посеред куща порічки. Застряг у ньому. Я ретельно справдив, чи, бува, не пробитий колючками. Переконавшись, що все гаразд, вдячно всміхнувся. На прощання дівчинка зовсім по-дорослому подала мені руку, – вузька засмагла долоня була приємно теплою.

Можливо, це сталося волею випадку, а радше ні: наступного дня ми знову зустрілися в Ліску. Довго каталися на моєму велосипеді по черзі, накручуючи кола вздовж периметру галявини.

Розмовляли про літні канікули, спортивну гімнастику, що до неї, як з’ясувалось, обоє були причетні. Перебирали можливості навчання в нашій школі. Відтоді я єдиний, хто товаришував із цією дещо дивною юнкою.

Промайнув певний час, і я почав наві­дуватися до «Вілли під соснами». Старий поволі призвичаївся до мене. Навіть частував то смарагдовим варенням, то медом з волоськими горіхами, то березовим соком.

Оселя Професора таки добряче різнилася від інших в околиці. Веранда, засклена шматками кольорового скла, створювала враження чаклунської вітражної скриньки.

Уздовж натягнутих попід стелею шнурів сушилися пучки запашного зілля. Ось такий варіант кухні.

На зчорнілих селянських мисниках – старовинний мідний та керамічний посуд; впадала в око велика кількість різноманітних ступок із товкачами…

Густий запах зела та настоїв дурманив і додавав до баченого живої екзотики.

Далі провадили затемнені сіни. Тут поскрипували широкі мостини підлоги. І кілька дубових креденсів, утиснутих вздовж стіни, були настатковані давніми керамічними та порцеляновими виробами.

У кімнаті, радше кабінеті Професора, що до нього двері завше були відчинені, у книжкових шафах і на полицях принишкли манускрипти та стародруки. І всюди розставлені свічки-світильники зі справжнім восковим наповненням.

Під вікнами – широченна лава, вмонтована у зруб хати, прикрита грубою селянською веретою.

Крісло-гойдалка: ледь помітне поколисування створювало враження, що на ньому хтось сидить, невидимий.

На потемнілих од часу малярських полотнах у важких бронзових рамах за такого освітлення неможливо було щось розгледіти.

І стоси зжовклих рукописів на широких немальованих підвіконнях та новітніх, мабуть Професорових, текстів.

Дивною мені здавалася й колекція годинників, що зачаїлася на стінах кабінету. Усі вони розгонисто йшли. Проте циферблати показували різний час. Цікаво…

Одного разу, щойно я з’явився у «Віл­лі під соснами», Ореста взяла мене за руку, по-змовницьки підморгнула й ледь помітним рухом показала на шафу з горіхового дерева, що малопомітно притулилася в закутку коридора. Я одразу, приймаючи своєрідну гру, рушив у той куток, бо змалечку не любив, коли мене, мов телепня, водили за руку. Ореста, очевидно, на якусь мить завагалася. Втім, наступної рішуче підійшла до шафи, відчинила дверцята… І я побачив щось на зразок тьмяної кабіни ліфта. Червонувате освітлення здавалося аж густим, і зовсім непомітним було його джерело. Без зайвих вмовлянь ступив до кабінки, чекаючи на продовження гри. Дівчинка м’яко торкнулася малопомітної клавіші, розташованої на рівні опущеної руки. Помітив, що обличчя моєї супутниці ще серйозніше, ніж це бувало. Вхід до ліфта наче самовільно розтанув. І ми, наддаючи швидкості, почали кудись провалюватись. Після цього – зупинка навдивовижу несподівана, але м’яка.

– Виходити не будемо, – глухим голосом попередила Ореста. – Можемо лише спостерігати звідси. А ні, то відразу повертаємося.

Червона клавіша одчинила двері. Перед нами був простір, що в ньому майже органічно зависло напруження агресії. Чомусь я насамперед побачив крайнебо. Тобто нависло-зловісну червоно-чорну заграву густого світла… І атмосферу повного знемовлення. Зненацька простір, повсюдно порепаний прижухлими каналами та застережений довгими насипними пагорбами з невідомої коричнево-лискучої породи, затрусило. Саме зараз десь у глибинах надр неквапливо, але потужно почав нуртувати гул. Неподалік загримів із брунатної скелі вогняний водоспад, зникаючи потроху в одному з каналів неподалік.

Серед усього сновигали якісь потвори. Одна з них, схожа на бика з розчерепленою головою, висолопленим язиком і клубком закривавлених, непокритих шкірою м’язів замість тулуба, сіпнулася до нас, вправно послуговуючись двома куксами замість ніг. Я рефлексійно відсахнувся та закрився руками… Монстр ось-ось
мав би сягнути нашого сховку.

– Вони сюди проникнути не можуть, – знітившись, мовила Ореста, – хоч і добре бачать нас.

І насправді, потвора перед самим ліф­том вдарилась у невидиму перепону, шкереберть полетіла назад.

…Якісь незугарні сіамські близнята силувались досягнути до горлянок одне одного, аби вчепитися іклами в шию та самознищитися. Злостивцям ніяк не вдавалося. Тож тривання цьому безконеччя!

Летючі мавпи безперестанно переслідували одна одну. А наздогнавши, люто вгризалися та пили кров.

Ґрунт кольору теракоти місцями від­усіль покривали черв’яки, які ненаситно пожирали все на своєму шляху, аби згодом перебратися далі.

Доокіл стугоніло, волало, вило. Бігло, переслідувало, наздоганяло. З’являлося. Конало. Зникало. І нікому ніякого порятунку. Мені, хоч як дивно за всього цього напруження, не було особливо жахко, напевно, тому, що сприймав дійство як голлівудський фільм жахів. Дівча, гадалось, натисне ще якусь штуковину – й усе вмить закінчиться. Проте нічого такого не ставалося. Навпаки, посеред сірчаного озера з’явилася велетенська гідра, тіло якої складалося лише з монстроподібної голови з вибалушеними очима.

– Оцей таки потрафить проникнути в нашу схованку й навіть нагору!.. – по-справжньому злякалася Ореста.

Чудовисько плазувало явно до нас. Дівчинка намагалася ще щось сказати, одначе раптовий спазм схопив їй горло. Втім, самими очима показала на червоний квадратик. Я миттєво второпав, що слід зробити. Але також заціпенів. Мерзенний «пуголовок» уже загрозливо навис над входом до кабіни, розмахуючи своїми вусами-мацаками достоту мало не над нашими головами. Саме цієї миті ліфт сіпнувся, двері безшумно матеріалізувались і ми рушили догори. Закляклість тіл минала…

Коли двері відчинилися, перше, що ми побачили, – дуже бліде обличчя Професора, рука якого тиснула на якусь темну кнопку на стіні поруч із шахтою ліфта. Ореста кинулася до діда, обійняла його та принишкла в нього на грудях. А я потроху виходив зі стану, що називається «сам не свій». Аби позбутися надокучливого обов’язку давати якісь пояснення старому й вислуховувати його докори, поквапливо вислизнув з оселі; до того ж ключ від брамки цього разу стирчав у замку.

У Ліску шуміла рясна злива. Я підкотив штани, взяв у руки свої сандалі та без поспіху побрів теплими каламутними калюжами. Великі бульбашки в них здавалися виряченими та відчайдушними очима примар підземелля. Бомбардовані дощовими краплями, вони існували якусь мить, як, зрештою, і самі химери, що їх задемонструвала Ореста. Запашний дух сосни й розпарені спекою та дощем вічні трави цілюще подіяли на мою збентежену уяву, надійно захищаючи мене від запаморочливо агресивних світів. Тут, у Ліску, я вештався, аж допоки не закінчилась негода.

Минуло декілька тижнів, упродовж яких я частенько кружляв довкола загадкової вілли на своєму півспортивному велосипеді. Пси не в’їдалися, як звично, на випадкових перехожих. Бігали садибою, сторожко поглядаючи на незворушну глибочінь віконних шиб. Нікого!

Уже ближче до осені випадково уздрів антикварне авто Професора, що мчало з незвичною для цього обережного водія швидкістю. На задньому сидінні за ледь заслоненою шторкою на якусь мить промайнуло знайоме дівоче обличчя. Отоді вперше й з’явилося відчуття, що я більше не побачу Орести. І це, на диво, заспокоїло мене. Бо, мабуть, не втікачкою її сприйняв, а мандрівницею світами разом із нерозпізнаним дідом-мольфаром. Очевидно, що так.

Надія лише ледь жевріла, поволі переходячи в юначі незабутності. І коли вже сосни стояли величезними білими примарами, приспівували у присмерку хурделиці, я, блукаючи Ліском, ще мимоволі приглядався до вікон вілли… Та навіть на мить не зморгнув вогник у їхніх засклених поглядах.

За декілька років для мене розпочався відлік нового часу – навчання в університеті. Я дедалі рідше навідувався в наше патріархальне містечко. Але й цього вистачало, аби дізнатися, що Професор зовсім відцурався свого маєтку та залишив його пусткою напризволяще.

А Ореста? Вона володіла рідкісною утаємниченою красою-талантом дівчинки-жінки. Це чарівливо витало над її моторошними секретами та дідовими заклятими світами. Тому мене так вабило до Орести. Однак це я збагнув лише з плином часу. І ще втямив, що для справжніх почуттів у цьому світі є лише миттєвості…

Гроза і післягроззя. Даровано мені оце уповільнене проживання юначих спогадів і більш дорослих візій. Розчахнуті можливості та не втілені досі співпереживання… І зустріч із дівчам, в існуванні якого я вже почав сумніватись…

Повештатись Ліском уже нині, розставляючи акценти, що їх бракувало тоді, – знаки мовчання і мітки своєї відсутності. Відчути силу здатності  опиратися темряві. Вималювати себе. Побувати в одночассі усіх цих подій, умовно вибудованих лише в одній площині.

Певен, що все відбулось і склалось (до того, нині, коли написано-зафіксовано)… Бо нічого в тому нема обов’язкового, що може здатися дещо дивним у наші немилосердні часи…

Насправді, незвідане неспівмірно ширше, ніж наші знання-незнання. Напевне, безмежно ширше...