Напишіть свій мейл, щоб створити акаунт

Використайте вісім малих або великих літер і додайте будь-який один символ

НЕДОЛАДНИЙ

ЖИТТЯ

30 грудня
98

Просити пробачення...

НЕДОЛАДНИЙ

Літо тікало крізь пальці, як вода у ставку. Ну, знаєте, коли на мокрих руках залишаються тільки шматки якогось жабуриння та трохи мулу. А вода – була і нема... Ледаче помаранчеве сонце котило вицвілим небом, десь високо над моєю головою пурхала крихітна пташка. Поважно гули товсті серпневі мухи – от на кого спека не впливає. 

А на мене впливає. І спека, і те, що так стрімко закінчується літо, а понад усе – нудьга. Липка, слизька нудьга, чистісінько як кисіль у нашій шкільній їдальні. І не лише на мене, ми нудьгували учотирьох: я, моя найкраща коліжанка Софійка, Дем’ян, що мешкав у сусідньому під’їзді і, на Софійчину думку, був у неї закоханий, та Марко, Дем’янів друг. 
Відтак наша нудьга була помножена на чотири. 
Спершу ми гуляли вулицею довкола кварталу. Дем’ян щось втирав Софії про модні тенденції у царині онлайн-ігор, Софія, звісно, вдавала, що уважно слухає, і час до часу підтакувала. Хоч я і бачила, що в усій цій балаканині вона нічогісінько не тямить, та й не цікаво їй це. Марко йшов попереду, копаючи поперед себе зіжмакану бляшанку з-під коли. 
Коло супермаркету строката компанія спинилася. Хлопці попорпалися у кишенях, повиймали купюри і монетки, полічили – вистачило на велику пачку чипсів. Придбали, завернули у найближчий двір на лавочку. 
Чипси закінчилися швидко, трохи хотілося пити, та то все дрібниці. Ми сиділи на дитячому майданчику і навіть теми пристойної для балачки не могли вигадати. Софія вийняла з кишені телефон і з діловим виглядом почала щось гортати. Дем’ян обережно зазирав через її плече.
– Пішли хоч на гаражі, – скривився Марко, – бо ж здохнемо від нудьги тут… 
– А на гаражах що? – Дем’ян відірвав погляд чи то від Софії, чи від її телефону. – Нестримні веселощі?
– Ну… У мене там петарди заховані, покидаємо. 
– Годиться, – це, вочевидь, було хоч щось, і ми попленталися на гаражі. 
На гаражі залізати неважко, треба просто знати, де саме це краще робити. Дахи гаражних блоків були розпеченими, чистісінько тобі пательня. Сонце добряче нагріло метал, гаряче повітря було щільним, вдихнути майже неможливо. Я бачила, як скривилася Софія. Кривилася, проте з гаражів не вступалася. Дивно, дивно… То, може, це не Дем’ян у неї закоханий, а вона сама в нього вклепалася? Бо я раніше за нею любові до гаражів не помічала. Та й не пасує в білій футболці, рожевих шортах та босоніжках гаражами тинятися. 
Тим часом Марко дістав з якоїсь щілини між станами гаражів невеликий згорточок. Там справді був з десяток петард і пачка сірників. 
– Так… Якось тупо кидати просто так. Потрібна якась мішень, – Марко діловито роззирався у пошуках чогось підхожого. 
Перша петарда полетіла за гаражі, в бік смітників. Вибух. За мить вусібіч розлетілася зграя переляканих голубів.
О, це справді весело! Як воно геп! А як вони фр-р-р! 
Дем’ян реготав, Софія щасливо усміхалася. Марко тим часом роззирався у пошуках нової цілі. І вона не забарилася. З-за рогу з’явився якийсь чоловік. Він неквапом ішов повз гаражі, страшенно недоладний. Із коміра сорочки стриміла лиса голова на довгій шиї, холоші штанів надто короткі, було видно кістляві щиколотки. Чоловік і йшов якось чудернацько, наче підстрибуючи, розмахував руками і щось говорив. У нього не було ні телефону, ні навушників. Тому говорив він, вочевидь, чи то сам зі собою, чи то з кимось невидимим. 
– О, я його знаю, – прошепотів Марко, пригинаючись. – Це божевільний один, він тут часто тиняється. Батя мій каже, що колись розумним був, та з великого розуму зійшов з розуму!
Марко реготнув, вочевидь, задоволений батьковою дотепністю. Я дотепу не оцінила, проте почала розуміти, що відбуватиметься далі. Марко наказав нам швидко пригнутися, підпалив петарду, шпурнув, одразу за першою полетіла друга.
Я бачила, куди летіли петарди, як вони вибухали. Як кумедно підстрибував недоладний чоловік, як він крутив головою, намагаючись втямити, що ж трапилося. Я бачила його вибалушені від жаху очі і розтулений рот. Я бачила, як зрештою безсило повисли вздовж тіла його довгі недоладні руки. 
Марко з Дем’яном реготали, качалися брудним дахом та аж заходилися від сміху. Софія сміялася, прикриваючи рота рукою. Мабуть, це справді було кумедно, доволі схоже на американські комедії, де емоції перебільшено. От цей чоловік – він злякався так... сильно-сильно. Так високо підстрибував на своїх цибатих ногах, так скажено розмахував руками. Так лячно витріщав очі, і на шиї у нього щось смикалося. Ми бачили, ми все бачили, він опинився зовсім близько до гаражів. 
– Ви недоумки, – я бовкнула це, навіть не дивлячись на них, і почала злізати з гаражів. 
– Ти чого? Куди? – до мене долинув здивований голос Софії. – Марку, це жесть!
Удома була лише мама, поралася в кухні.
– Ти що, вже нагулялася?
– Та... Спека там. Голова розболілася, – я пройшла повз кухню до своєї кімнати.
Виявилося, що я цілком збита з пантелику цією історією. Так, наче це в мене кидали петардами й оглушили. Не знала, до чого вчепитися – спершу читала, тоді побавилася трохи в телефоні. Увечері  дивилася з дорослими якийсь дурний старий фільм. 
А вночі мені снилися жахи. 
Довкола чоловіка без обличчя літали великі голуби, били його крильми. Чоловік тягнув до мене руки, намагався схопити за одяг, наче потопельник, що судомно хапається за рятівника. Я сахалася, здається, навіть відбивалася, нажахана, що він затягне мене у той голубиний вир...
Прокинулася серед ночі, налякана та заплакана. 
Витріщалася у стелю, розмазувала сльози. Не знаю, скільки часу минуло, мабуть, багато, бо за вікном почало сіріти. Тоді провалилася у важкий чорний сон.
– Мам... Як люди божеволіють? 
Мама саме пила ранкову каву, тому поглянула на мене поверх горнятка.
– Кожен на свій лад... А тебе раптом психіатрія зацікавила?
– Та ні... – я знизала плечима і почала обережно підбирати слова, аби не бовкнути мамі зайвого. – Ми гуляли вчора... І бачили дивного чоловіка. Він дивно виглядав, ну як безпритульний, одяг брудний, і наче якийсь випадковий. Цей чоловік йшов, розмахував руками, розмовляв сам із собою.
– Ти злякалася? Він щось до вас говорив?
– Ні, ми стояли на відстані від нього, він просто йшов. Але мені якось... було трохи страшно, трохи гидко і надзвичайно його шкода.
– Чого шкода? – мама досьорбала нарешті свою каву.
– Ну цього чоловіка. Бо він – отакий... Марко казав, що можна збожеволіти, якщо стати занадто розумним. Це правда?
– Ох... – зітхнула мама.
Я знала і оте її зітхання, і вираз обличчя, котрий зітхання супроводжував. Це означало, що ото прямісінько зараз мама добирає слова, аби просто пояснити мені щось дуже складне. 
– Мені було тоді стільки ж, скільки тобі зараз – одинадцять. І цю історію довго переповідали один одному сусіди, знайомі, просто любителі попліткувати. Вона обростала вигадками, подробицями – і зрештою перетворилася мало не на легенду.
Ні, він завжди був дивакуватим. Двадцять років тому цей перспективний аспірант філфаку був неймовірно захопленим наукою, розсіяним та недоладним. Довго звикав до того, що тепер його звуть Андрій Петрович, спершу не відгукувався. Вів на п’ятому курсі у філологів якісь практичні заняття, зазвичай спізнювався, довго копирсався у своїх конспектах. Зрештою починав розповідати щось, рясно пересипане термінами, неймовірно захоплювався власною розповіддю, входив у раж... Раптом різко зупинявся, пригадуючи, чого, власне, сюди прийшов. Починав роздавати аркушики з темами курсових, папірці падали, розліталися аудиторією. Він навприсядки довго їх збирав, опинявся десь під ногами у студенток, обов’язково вдарявся головою...
Та не цього разу. Вона сиділа на першій парті, маленька, кругленька, проте напрочуд швидка та зграбна. Зістрибнула зі свого місця і за декілька секунд позбирала всі його папери. Він був таким спантеличеним, що навіть не подякував. 
А за декілька днів вона перехопила його у викладацькій, попросила проконсультувати щодо курсової. Він радо погодився допомогти, почав пояснювати, як завжди, захопився розповіддю, а відтак сам не помітив, як вони прийшли до її гуртожитку. 
А далі воно якось закрутилося... Буяла весна, у неї була остання сесія, останній залік. Він сидів на місці екзаменатора, вона – навпроти. Звісно, вона щось говорила, відповідала на запитання, мабуть. Та він не чув, точніше, не слухав. Дивився на її ніжну шкіру, біляві кучерики коло вух, виразні блакитні очі... 
Студенти любили складати в нього заліки, це було нескладно. Зазвичай він страшенно вболівав за кожного, хто сидів перед ним, допомагав формулювати ключову думку відповіді, виправляв, уточнював і, звісно, знову входив у раж. Захоплювався, видавав сам розгорнуту відповідь, азартно, палко, на єдиному подиху. Тоді спинявся – видавалося, йому раптом бракнуло повітря. Мовчки вписував у залікову книжку оцінку, і втішений студент зникав, а на його місці з’являвся наступний.
Та все було по-іншому, коли надійшла її черга. Він мовчав і дивився на неї. Вона дивилася на нього, відверто «плавала» в темі, торочила щось, аби не мовчати, і не відводила від нього погляду. Десь за її спиною тихенько хихотіла та перешіптувалася група, смакуючи нову масну плітку.
– Мамо, тату... Це Любочка. Ми одружимося, а поки вона житиме у нас. Я допомагатиму їй писати дипломну роботу, бо в гуртожитку, знаєте, вельми несприятлива атмосфера... 
Він тримав її за руку, їхній геніальний син, єдина дитина. Тримав за руку маленьку кругленьку дівчину, котра безсоромно розглядала все, що їхня сім’я надбала за довгі роки. Просто мацала поглядом картини, численні вишукані дрібнички, меблі, аж поки її погляд не спіткнувся на потенційній свекрусі. 
– А де ми будемо жити? – спитала Любочка, намагаючись надати голосу якомога безтурботніших інтонацій. Замість відповіді він просто повів її до своєї кімнати. 
Ні, його мама, звісно, мріяла, що колись її талановитий та перспективний син одружиться. Та наречена, безумовно, мала б бути рівнею. Донька когось із друзів родини, наприклад... Але точно не нахабна провінціалка, мисливиця на прописку в обласному центрі, на квартиру, наповнену всіляким добром, та зарплатню майбутнього доктора наук. 
Горе-невістка, маючи, мабуть, гарну інтуїцію, зайвий раз на очі свекрусі не потрапляла. Зранку молоді прокидалися, снідали та зникали на цілий день. 
– Петре! Петре! Ти голова родини, зрештою... Ти можеш втрутитися?! – Анна Омелянівна марно намагалася розворушити Петра Миколайовича, аби долучити його до своїх лав борців за добробут єдиного сина. 
– Ти даремно хвилюєшся, – Петро Миколайович неохоче відірвав очі від монографії. – У хлопчика перше кохання, перший досвід. Це природно...
– Можливо, – Анна Омелянівна перестала контролювати гучність власного голосу. – Можливо! Але неприродно вести цей перший досвід додому і погрожувати одружитися!
– Зрештою, він повнолітній... – Петро Миколайович понад усе прагнув повернутися у затишний і зрозумілий світ візантійської культури, аби й надалі досліджувати його вплив на Київську Русь. Тут він прожив попередні двадцять п’ять років, зрідка виринаючи, аби долучитися до власного одруження та народження єдиного сина. 
Анна Омелянівна демонстративно вийшла з чоловікового кабінету, грюкнувши дверима. Вона прямувала в кухню, аби випити заспокійливих крапель. Та дорогою передумала і з задоволенням випила п’ятдесят грамів коньяку. Не заспокоїло. 
Наступного тижня Анна Омелянівна божеволіла, уявляючи собі гротескне весілля з купою сільських родичів з боку нареченої або ж зграю білявих внуків із витрішкуватими блакитними очима, що витиратимуть шмарклі рукавами. Андрійко покине науку, не захистить дисертації і змушений буде піти розвантажувати вагони, аби прогодувати цю юрбу! Апогеєм жахливих фантазій була огидна сцена – невістка в халаті та фартуху виганяє їх із квартири. Книги з професорської бібліотеки летять навздогін, усі сусіди виходять із власних квартир, адже галас стоїть неймовірний, виходять і з задоволенням спостерігають за її ганьбою. 
Ні-ні, вона мусить серйозно порозмовляти з Андрійком. Ну, зустрічаються – нехай, це вона потерпить, але ж одружуватися і насправді мешкати тут – неприпустимо. Йому от захищатися восени, нехай про це думає. Захиститься, стане кандидатом наук, отримає ставку доцента на кафедрі, а тоді вона сама підбере йому чудову дівчинку з гарної сім’ї. 
Наступного тижня Анна Омелянівна та Любочка перетиналися аж тричі – двічі в коридорі та одного разу в кухні. Анна Омелянівна навіть усміхнулася та промовила кілька ввічливих фраз до окупантки. Ні, це нестерпно, треба негайно щось вигадати!
І вона таки вигадала. Змусила чоловіка відірватися від редагування статті та спорядила їх із Андрійком удвох на дачу – покосити траву на ділянці, привезти яблук із саду та ще якихось дрібниць. Анна Омелянівна гарно все продумала, чоловік та син залишаться там ночувати і повернуться лише післязавтра увечері. У неї буде достатньо часу. 
Ніхто так ніколи й не дізнався, що Анна Омелянівна сказала Любочці. Проте того ж таки вечора дівчина зібрала свої нехитрі маєтки та чкурнула до мами у райцентр. Цілу добу Анна втішалася святим спокоєм та власною кмітливістю, а тоді розпочалася драма. Страшна драма у трьох актах.
Перший акт, власне, був не таким уже й потужним. Андрійко повернувся із дачі і побіг до своєї кімнати:
– Любочко, я тобі яблучок...
Він намагався, справді намагався влаштувати матері скандал, вимагати відповідей, пояснень. Та, звісно, отримавши безапеляційне «Не знаю, спакувала манатки й навіть не попрощалася», видавалося, капітулював. 
Другого акту Анна Омелянівна, правду кажучи, не сподівалася. Виявилося, що Андрій розшукав Любочку, прийшов до аудиторії, де її група захищала дипломи. Чесно намагався порозмовляти з нею, з’ясувати, що ж трапилося. Любочка відразу почала плакати, і Андрія атакував цілий гурт її коліжанок-одногрупниць:
– Не смійте її хвилювати, їй іще захищатися! А про те, що трапилося, попитайте у своєї матусі!
Андрій повернувся додому, і тут наступила кульмінація. У нього була справжня істерика, він щось горлав, розмахував руками, жбурляв речі. Анна Омелянівна не могла пригадати, чи поводився так Андрійко у дитинстві... Наче ні. І ось тут, у самісінький розпал веремії, Андрій, вигукуючи матері в обличчя щось малозрозуміле, якісь уривки слів, підійшов до неї впритул. Чи він її штовхнув... Чи просто надто активно жестикулював, а мати відсахнулася... Та сталося непоправне. Анна Омелянівна впала, вдарилася головою. 
Далі почалося гидке – «швидка», міліція, допитливі сусіди, що безсоромно визирали зі своїх дверей та радо всотували всі подробиці скандалу у зразково-показовій родині. Анну Омелянівну забрали до лікарні. Так розпочався третій акт драми... 
Виявилося, що Анну Омелянівну вразив інсульт, вона впала в кому, з якої так і не вийшла. Після похорону матері Андрієві стало зовсім кепсько, він намагався вкоротити собі віку, потрапив у поле зору психіатрів, лежав у клініці доволі довго. Повернувся додому, проте налагодити життя так і не зміг. Коли вживає ліки – більш-менш тямить, що відбувається, ходить до крамниці, піклується про батька. А коли припиняє приймати ліки – стає отаким... Він неагресивний. Понад усе на світі боїться когось зачепити. Просто ходить і розмовляє. 
– Сам із собою? – я нарешті змогла перервати мамин монолог.
– Ні... З матір’ю. Перепрошує. Пояснює, що не хотів завдати їй шкоди. Двадцять років просить пробачення, що не виправдав її сподівань. А вона все не пробачає. 

Автор: Олена ТАРАСЕНКО

Газета "Життя. Історії"

Прочитайте усі приховані історії за 1 грн.
Читати Storriss
Ви вже є предплатником?

Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter

Теги:

ЧИТАЙТЕ

«ВОНА – СОЛОДКА! А ТИ – НУДНА…»
ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»
«ВОНА – СОЛОДКА! А ТИ – НУДНА…»
13 лютого 23
«НАМАЛЮЙТЕ МОГО ТАТКА!»
ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»
«НАМАЛЮЙТЕ МОГО ТАТКА!»
13 лютого 25
Кеті Прайс закохалась у зірку MAFS UK Джона Джо
09 лютого 47