Напишіть свій мейл, щоб створити акаунт

Використайте вісім малих або великих літер і додайте будь-який один символ

НЕ СВАТАЙ У СУСІДІВ ДІВКУ

ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

17 січня
121

Долі людські незбагненні

НЕ СВАТАЙ У СУСІДІВ ДІВКУ

Галинка з Богданом виросли через паркан – сусіди. Хлопець на десяток років старший за дівчинку і на вісім – від її брата Романа. Хлопці як хлопці: то м'яча ганяти, то в шкоду лізти – завжди удвох, а малявка слідом за ними.

У Богдана є менші брати, однолітки Галинчині, а дівчинка до старших тягнеться. Ростуть собі. Хлопці вже до війська йдуть, а дівча лиш до школи, хлопці з дівчатами у верболозах цілуються, а Галя лялькам сукні шиє. Роман одружується, бере Богдана за дружбу, дарма що старший, зате ближчий за двоюрідного брата, якого бачив лише на фото – десь аж у Казахстані живе. На весіллі Богдан уперше глянув на сусідку не як на сестру друга, а як на дівчину – красуня! Одягнена в модну сукню, волосся розпущене, підкручене на бігуді, босоніжки на підборах, ого – вперше побачив у ній дівчину, а не цибатого підлітка з кісками, в кедах і старенькій спідничці. З дружкою, яка закохалася в красеня Богдана з першого погляду, був для годиться, все старався запросити Галинку до танцю. Дівчина й собі відкрила в буденному сусідові святкового кавалера – як йому личить до каштанового волосся темно-коричневий костюм, біла сорочка, модна краватка! Звикла бачити хлопця в простому одязі для сільської роботи, а тут ніби інша людина. Чи не вперше зашарілася лиш від думки про Богдана. Хлопець замилувався її рум'яним личком з милими ямочками, з танцю вивів на подвір'я, на вулицю – і в садок. Отоді й уперше поцілував зі словами: «Рости, вчися, а я чекатиму».

 Росла, вчилася, вдома чепурилася, бо ж Богдан щодня її бачить, не гоже бути неохайною. Роман поїхав з дружиною до тітки в той далекий Казахстан, пише, що й квартиру йому видали, додому не повернеться, нехай Галя зостається з батьками. Богдан іноді допомагає сусідам з чоловічою роботою, бо ж батьки дівчини немолоді, а село вимагає тяжкої праці. Лиш сліпий не бачив, що Богдан і Галя закохані одне в одного по самі вуха. Їхні батьки мило бесідують через паркан, хвалять одні одних і їхніх дітей, бо ж бачать, до чого то все йде.

 Восени й весілля відгуляли. Богдан пішов у зяті – Галя одна, а в нього ще є молодші. Живуть собі. Богданова мама все норовить подати синові щось з їжі. Кличе не раз: «Богданку, я вареників наліпила, які ти любиш, ось бери, ще гарячі». Передає миску через паркан. Батьки Галині на те мирно: «Свахо, та у вас є кому їсти, а ваш син у нас не голодний!». Так, усе життя було на ім'я, а тепер шанобливе «свахо» чи «свате».

– Та знаю, що у вас є все. Але й зайва ложка страви не зашкодить.

 Так було чи раз. Галинка тихцем шпетить: «Не бери в мами їсти, інша річ, коли в гості йдемо, але ж щовечора годує тебе».

Щоб не ображати дружину, не тягнеться по мамину миску. А мама ще більше його жаліє, перестріває біля хвіртки, коли йде увечері з роботи, та й затягне до хати: «Ходи, Богданку, поїж. Змарнів ти щось, знаю, як воно в тещі: їв би, та не смієш. Ось, вечеряй, щойно зготувала».

Повертається Богдан до тещиної хати, страва не лізе, бо ситий, а теща косо зиркає, мовляв, не сподобалось, як я готую?

Довго ходив до мами таємно, а правда таки спливла. Галя дорікає:

– Недобре так, Богдане.

– Та сам знаю, але мами не хочу ображати.

– Тоді я їхатиму з міста пізніше, тим автобусом, що й ти, разом прийдемо додому – і всі проблеми відпадуть.

 Так і зробили. Свекруха три вечори мовчала, як бачила, що йдуть у парі, а далі знову з-за хвіртки: «Ходіть до мене на вечерю, я, Богданку, якраз втушкувала капусту».

Галина не втерпіла:

– Богданку, ходи додому, я купила добру ковбасу.

Потягнула за рукав чоловіка, який уже робив крок до маминого подвір'я. Перезимували мирно, хоч образа засіла колючкою в обох родинах.

Почалася весна, а в селян робота на городі – садять, сіють, полють, сапають. Богдан з Галинкою працюють у місті, але живуть у селі, то й після однієї роботи відразу на город, до другої. Галинка приїжджає швидше, поїсть – і на город. Вона працює кравчинею, робота сидяча, а вже біля землі й розрухається. Богдан – будівельником, увесь день на ногах, приходить з роботи, їсть і хоче трішки відпочити. Свати через межу перегукуються гарними словами, а собі під ніс бурчать. Галинина мама аж кипить: «Відколи прийшов!.. Уже пора вийти на город, нема, напевне, ліг спати». Богданова мама чує, думає зі злості: «Бо ж змучився. Хіба то чоловіча справа з сапкою між бабами товктись? Його – коса, а ваша – сапа».

 Кипить у душі, але слова каже спокійні:

– Свахо, та я вам допоможу.

– Ви своє лиш почали і вже нам допомагати? Дякуємо, у вас більше роботи, ми вже самі, – відповідає з провиною, відчуваючи, що сваха вловила її невдоволення.

– То чого ремствуєте? – вже про себе Богданова мама.

Аж якось чує, як сваха комусь там нарікає на зятя:

– Ага, чекай на нього. Спершу по баняках понишпорить, з'їсть, що краще, ляже відпочити й аж тоді вийде на город. То лиш ми з Галею чи їли, чи не їли – сапку в руки і вперед. Старий з обіду корову пасе, а на нас обох город.

Прикро стало Богдановій мамі, каже якось синові:

– Не бери сам їсти, клич жінку, щоб тобі подала, коли приходиш додому.

– Чого, мамо? Що не так?

– Усе добре. Може, вона не їла, як прийшла з роботи, то ви вже разом.

– Вона ж у своїй хаті, то не мала би бути голодною.

– Однаково гукай її.

Наступного дня чоловік кличе дружину до хати, пішла Галя. Повернулася невдовзі.

– Що Богдан хотів? – цікавиться її мама.

– Щоб їсти загріла.

 Мовчать обидві – Богданова мама через межу, почує.

Недовго тягнулася ідилія. Коли Богдан укотре гукнув Галинку, теща руки в боки і до іншої сусідки:

– Добре живеться в мене зятеві – має собі прислужницю, яка мусить подати миску зупи під ніс, паном став у мене, сам не візьме.

Тут уже не витримала Богданова мама:

– Свахо, він брав сам, а тобі було зле, бо, мовляв, лиш переступив поріг і по баняках шастає, вже не лізе до тих баняків – і знову зле. Агій на вас.

– Це єдине, до чого він здатен – їсти і спати! – сваха аж скипіла.

– Та чи він не працює, чи грошей не заробляє, чи вам у господарці не допомагає? – мало не переходить на крик інша.

– Ага, а до другої роботи нездалий, пів року має жінку, яка й досі не вагітна, – парирує Галина мама, підійшовши впритул до свахи.

– Та дідько би тебе, Ганно (вже не свахо) вхопив. Ти чого не зачиниш двері своєї кімнати? Як мій Богдан зробить дитину, коли ви ніби в одній кімнаті спите?!

– Ади-ади, то він навіть це тобі розказує? Уявляю, що ще говориться у твоїй хаті, коли ти таке знаєш про мою. А я не зачиняла, щоб їм було тепліше, груба в них димить, а твій Богдан і не думає її почистити.

– Він хотів, а твій старий не дозволив розбирати кахлі.

Як зчепилися!!! І пішло-поїхало. Богдан грюкнув хвірткою, Галина заплакала.

Увечері радить мама Богданові:

– Ви ж працюєте в місті, винайміть собі квартиру та й живіть окремо!

– Я давно пропонував. Галина вперлася, що мама з татом потребують допомоги, їй совість не дозволить після роботи вилежувати боки в місті в той час, коли мама на городі мучиться, а тато з худобою. Та й мама її якось проговорилась, що то не годиться приїздити лиш раз на тиждень.

– Я б допомогла. Та й не треба їм дві корови, однієї би вистачило, на руки легше.

– Та чи ми не говорили?! І що? Вони знають своє.

 Свати побили горшки, а відбилося на дітях. Слово за слово, день за днем, вода камінь точить, а іржа залізо – розлучилися Галина з Богданом. Галина поїхала до брата в Казахстан – не могла бачитися щодня з Богданом і його рідними.

– Ну як, Ганю? На тиждень до міста не хотіла відпустити, а на край світу відпустила? Вони б у суботу приїздили, допомагали. А так не маєш ніякої допомоги.

– А тобі ніби груди маслом помастили, Олено. Радієш, що твій син ославив мою доньку? Такий старий, а полакомився на молоденьку. Безсоромник. Тьху.

– Собі плюй, на свою дурну голову. Занапастила моєму синові життя. Твоя поїхала, а мій щодня вдома, гляне у ваш двір й аж застогне. Очі б мої тебе не бачили!

 Виріс між сусідами чи не триметровий паркан. На городі паркана не поставили, зате щороку садили від межі кукурудзу, щоб не бачити одна одну бодай пів літа. Поки кукурудза не виросла, то на город ходили по черзі: якщо є Ганна, то не йде Олена і навпаки. Іноді по черзі обробляли город у дощ, чи в полудневу спеку, чи й мало не при місяці. Бо в добру погоду працювала на городі немила сваха, з якою не хотілося бачитись.

Їхні чоловіки спершу погнівались теж, кожного боліло за свою дитину, а згодом нема-нема, та й заговорять через отой частокіл. Бо ж усе життя росли поруч, то їхні дружини прийшли сюди за невісток, а чоловіки споконвіку разом – і холод, і голод, і війну перебули пліч-о-пліч.

Та недовго мирилися, дружини з обох сторін заборонили: «То він тобі ближче, ніж я і наша дитина? Щоб це мені було востаннє!».

Не хотіли чоловіки в хаті сварки, бо ж залишилися вдвох з дружинами, й одні, й інші.

Минули роки. Галина вдруге вийшла заміж у далекій країні, вже й дочку там видала заміж. Богдан жив не з однією жінкою, але ніяк не складалося. Виплачує на дитину аліменти, яку його мама бачила лічені рази – далеко жили. Повернувся до маминої хати, молодші брати розійшлись світом. Батько помер невдовзі після смерті Галининого тата, казали, що сват свата потягнув за собою. Тут, на землі, дружини не дозволяли їм і словом перекинутись, то вже на тому світі й наговоряться, бо ж відійшли один за одним з різницею в тиждень. Богданова мама ще трималася, а Галинина геть чисто охляла, та ще й зламала ногу, потребувала допомоги. Діти хотіли забрати до себе в Казахстан, навідріз відмовилась: «Мій вік недовгий, хочу у своїй хаті померти й у своїй землі лежати». Приїхала Галина доглядати маму. Паркан високий майже повністю зогнив, стоїть як пам'ятник дурощів колись близьких людей. Чує, що є Богдан за тими трухлявими дошками, і він її чує, але не бачить, бо мама, щоб заховати отой берлінський мур, як не раз кепкувала, вздовж густенько засадила бузком.

Аж якось чує: кличе його Галина. Здивувався, але пішов на розпачливий крик, тобто проліз попід гнилі дошки. Побачив сумну картину – Галинина мама лежить на землі, поряд перекинений візок, Галина намагається підняти непритомну маму. Жінка міцної статури, дарма що стара, худенькій Галині не до снаги. Удвох привели до тями, посадили у візочок. Не забилась, лиш з переляку втратила свідомість, що необережно з'їхала з доріжки.

– Галю, коли треба, ти поклич. Допоможу, – Богдан знітився. Галина теж. Її мама дивилася на обох без слів.

 А перед Різдвом прийшла до свахи сваха.

– Священник сказав, що нехай не йдуть до сповіді ті, які мають на когось зло. Я, Ганю, вже на прямій стежці. Будь-який день може бути останнім. Священника обману, Бога – ні. Прости мені за все, що було.

– Оленко, моя стежка ще коротша. Може, тому й прикута тепер до крісла, що колись не могла прикувати язика. Прости й ти мені.

Обійнялись, заплакали. Позаду них стояла Галина з Богданом. Чоловік не смів обійняти Галину, хоча так хотілося! Ну, досі рідна вона йому й близька. Боявся, що відштовхне. Та й заміжня вона, не те що він – вільний. Ганна трималася руками за Олену, а очима пасла доньку.

– Богдане, вибач і ти мені. І ти, доню. Я так переживала, що ти залишилась сама. А бачу, Бог дав тобі допомогу й пару.

– Але ж.... Галина має чоловіка, – Богдан не второпав.

– Мала. Три роки вже вдова.

Богдан глянув на Галину, яка чомусь зашарілась, як колись, багато років тому, і ямочки не зникли. Лиш у косах сивина. Зовсім трішки. Але це зовсім не перешкода, щоб почати життя з чистого аркуша.

Автор: Наталія Василів

Газета "Життя. Історії"

Прочитайте усі приховані історії за 1 грн.
Читати Storriss
Ви вже є предплатником?

Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter