ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»
3Життєві історії
ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ
Ранкову липневу тишу розбурхав крик півня. За першим почав виголошувати своє право на звання найкращого голосу другий. Потім третій, тоді четвертий… Перераховувати за номерами немає сенсу. Їх у фермерському господарстві було більш ніж тридцять (три місяці тому інкубатор «висидів» двісті курчат).
Разом з ранком прокинулося й сонце. Воно потягнулося своїми поки що тендітними рожевими промінчиками вгору, щоби стерти з неба зоряний малюнок і зацарювати на виголубленому небосхилі.
Прокинулися фермери – чоловік із дружиною років за шістдесят. Обоє вийшли на поріг будинку заспані, але звично цілеспрямовані. Жінка пішла доїти кіз, чоловік же попрямував до курника.
Після співів півні почали бійку замість вранішньої гімнастики. Надто голосистих і бойових очікує відбір і заклання. Завтрашній ранок вони вже зустрінуть обпатраними й обсмаленими на базарі. Звичайний сільський ранок, де всі разом прокидаються і всі, ледь продерши очі, починають працювати.
Фермер спіймав і відсадив обраних півнів і курочок в окремий закуток. Зібрав у кошик яйця. Насипав птаству зерна й наповнив їхні поїлки водою. Після курника зайшов до свиней. Налив у корито звечора запарене їдло. Перевірив справність поїлок.
Просто на подвір’ї під краном помив руки та вмився по пояс. Витерся чистеньким рушником, який дружина залишила на гілці бузини. Підняв кошик з яйцями та пішов у дім.
Краплі води на спині чоловіка швидко висохли під сонячними променями, що вже припікали. Він зупинився, приклав долоню над очима й спробував розгледіти в небі жовтогарячу кулю. Дивитися було вже несила. Заніс кошик з яйцями до комори, що пахла свіжовикопаним часником, і пішов до хати.
Кухня духмяніла смаженою кров’янкою і салом. На столі вже чекали нарізаний скибами хліб і миска заправленого ароматною олією салату зі свіжих огірків і помідорів, притрушених тільки-но зрізаними запашними петрушкою, кропом та зеленою цибулькою. Посеред столу панував дволітровий бутель, наповнений під вінця свіжоздоєним козячим молоком. На охороні сніданку, наче гренадери, височіли два гранчасті кухлі.
Дружина біля плити досмажувала яєчню. Починав насвистувати чайник. Чоловік тихенько, навшпиньках, підійшов до неї…
– Не підкрадайся! – наче маючи очі на потилиці, несподівано сказала жінка.
– Уф-ф-ф… Так і перелякати можна, – з усмішкою промовив чоловік і пестливо провів рукою по її спині. – Все ніяк не второпаю, як ти мене вираховуєш?
– Та отак. Досвід понад сорока років, внутрішнє відчуття і дедукція. Сідай до столу.
– Та яка там дедукція? Хто її бачив? – вмощуючись за стіл, пробурмотів фермер.
– А я про що… Чутливому жіночому серцю завжди допомагають… чисто вимиті вікна й люстерко на стіні, – сміючись, відповіла дружина.
Жінка поставила перед чоловіком тарілку зі смаженими яйцями разом із салом і кров’яною ковбасою. Налила в кухлі молока. І тільки потім узяла свою тарілку й сіла до столу.
– Тобі не здається дивним, що сьогодні не чути вибухів? – плямкаючи, звернувся чоловік до дружини.
– Та я якось за готуванням не прислухалася. Ти ще запитай, чому в нас на подвір’ї вже як тиждень жоден снаряд не розірвався.
Не встигла вона промовити останні слова, як крізь відчинені двері долинув звук віддаленого вибуху.
– Ну от, тільки скажи вголос – і одразу… – з сумом констатував фермер і впевнено додав: – Це Білозерка.
– От хто тебе за язика тягне? – роздратовано забубоніла жінка. – І доста вже плямкати. Їж швидше. Робота чекає.
– То так. Робота – вона не чекає. Вона, як і життя, не закінчується, – задумливо промовив чоловік. – Ще ГАЗон перевірити треба. Може, комбайн приїде з Надіївки. Пшениця аж стогне – коситися проситься. Вже і колос похнюпився, і стебло хилиться долу. Наших комбайнерів не допросишся – бояться нальотів дронів і обстрілів… Собаці насип їсти. Зараз віднесу.
Розмовляючи, чоловік витер начисто тарілку шматочком хліба. Кинув його до рота. Вже стоячи запив молоком («Так більше влізе», – батько казали). Взяв простягнуту миску з їжею для собаки.
– Зроби мені ще кави, – виходячи з кухні, попросив він дружину…
Пес радісно, вихляючи хвостом, зустрів хазяїна і пожадливо почав хапати свою вранішню порцію. Знову почувся звук вибуху, який уже долетів з боку Носреха. Вівчур підскочив до чоловіка й почав тиснутися до його ніг. Собака мало не перекинув людину на землю.
– Ну все, все. Заспокойся. Я поряд, – лагідно мовив чоловік. Сів долу й почав гладити чотирилапого по голові та чухати під шиєю. Вглядався в напрямку міста. Диму видно не було. Це добрий знак – пожежі немає. Зір несвідомо перемістився на ангар для техніки та зберігання зерна…
Будівля дивилася навколо порожніми чорними зіницями вікон. Залишки скла, що друзками застрягли у двохстах віконницях, гострим поглядом виблискували на сонці. Тепер в ангарі стояли напівзгорілий комбайн «Нива» та залишки причепа, у які влучило з касетного снаряда «Града». Трактор Т-150, навішений дисковою бороною, самоскид ГАЗ, плуг, два культиватори й інший скарб для обробляння землі нетерпляче стояли в очікуванні роботи. Крім того, там лежало двадцять тонн ячменю, за яким того року ще ніхто не захотів приїхати. Один водій зерновоза так і сказав: «Дурнів до вас їхати під обстріли та дрони немає». Поряд з ангаром чорніли залишки складу запчастин, що згорів торік під час чергового обстрілу. Пожежники приїхали години за три-чотири, коли майже все згоріло. Приїхали тільки після того, як обстріли припинилися вздовж усього маршруту слідування пожежної техніки (воно й зрозуміло – немає сенсу ризикувати людьми та технікою).
Сьогодні сюди не приїдуть ні пожежники, ні швидка. Тепер це червона зона на території активних бойових дій.
Пес заспокоївся і знову почав їсти. Чоловік обтрусив штани від собачої шерсті й почвалав до будинку.
Несподівано підошву лівої ноги пронизав тупий біль. «Щоб вас, падлюк, підняло та гепнуло… мабуть, знову осколок від снаряда…» – вилаявся фермер подумки. Присів навпочіпки й навпомацки став вишукувати в траві металевий уламок. Іржавий шматок залізяччя виявився уламком від розколотого навпіл кільця корпуса гранати з «градівської» касети. Про всяк випадок промацав шматок землі в радіусі метра. Більше нічого не знайшов. «Хай скільки збираємо, майже щодня, а вони все не закінчуються… Коли вже ця клята війна завершиться?» – скінчив свої пошуки подумки чоловік.
Ця невеличка подія примусила його звернути до звалища з металобрухтом. Знайдена залізяка полетіла в стару іржаву металеву 200-літрову бочку без кришки. За звичкою з цікавістю зазирнув усередину. За чотири з половиною роки війни осколків від снарядів і невеличких металевих уламків назбиралося більш ніж пів бочки. Раніше звалище було закидане різними зламаними запчастинами від сільгосптехніки, шматками іржавих труб і кутників. Усім тим, що в господарстві малоймовірно, чи вже згодиться, а викинути шкода.
Зараз тут впадали в очі алюмінієві корпуси касет від «Градів», заіржавілі металеві болванки та хвостовики від мінометних мін різного калібру. Виблискували на сонці алюмінієві стабілізатори від ракет ППО й розірвані та погнуті корпуси від РПГ та «Джмеля». Окремо, накриті жерстю, лежали латунні гільзи від кулемета та гармат різного калібру. Поруч громадилася, наїжачена крилами та хвостовиками, купа із залишками від різноманітних дронів. Заховані під брезентом лежать задні частини корпусів зарядів від «Града» і «Смерча». Отака колекція використаної зброї зібралася на показ і згадку про війну для молодшого покоління (якось приїздили молоді волонтери – наші й іноземці, допомагали завантажити зерно. Перемацали майже кожну залізяку, а коли побачили корпус від снаряда «Смерча» – захопленню не було меж. Фотографувалися з ним і стоячи, і сидячи, навіть обійнявшись). Посмішка від згаданого просвітлила неголене обличчя чоловіка… І одразу швидко зникла, коли очі надибали електричний трансформатор, який розстріляли кацапи (світла в господарстві немає з 2022 року).
Журливі спогади холодною зливою вихлюпнулися на чоловіка. Історії про кожен осколок, гільзу, шматок від дрона скалками сиділи в його серці. Він напам’ять знав усі місця, де і що з цього військового сміття було знайдено. Важко струснув посивілою головою, щоби скинути з себе навіяну журбу й тугу. Згадав, що на нього чекає дружина й гаряча кава. Обличчя враз прояснилося, очі заблищали, і він поспіхом пішов до них.
– Де прилетіло? – стурбовано запитала жінка, тільки-но став на порозі. – Чого так довго?
– Носрех… але пожежі не видно… Пес перелякався вибуху. Ледь не перекинув мене. Заспокоював його.
– Сідай. Кава холоне.
– О-о-о… це діло, – навмисно плямкаючи й сьорбаючи, промовив з усмішкою в очах, косинцем кидаючи грайливий погляд на дружину.
– Зараз отримаєш у мене! Рушником по…
Причинені двері самі собою розчахнулися, і з двору до кухні влетів гучний звук від пострілу з гармати. За ним, з проміжком у секунд 10–15, другий. Потім – третій… Далі четвертий… Тихенько задзеленчав посуд, складений у мийці.
– Кидай усе і за мною в укриття. Швидко! – закомандував фермер, і дружина, як справжній боєць, мовчки кинула рушник і подалася за благовірним без вагань. Уже звичною потоптаною стежкою підтюпцем добігли до льоху з бетонним перекриттям. Завчено – спочатку вона, а вже потім він – спустилися сходами у своє сховище.
– Це наші по лівому берегу вгатили. Найімовірніше, «Богдана», – всівшись на диван, констатував чоловік. – Схоже, кілометри за два від нас – десь біля летовища. Зараз…
Його промову перебив звук ще одного гарматного пострілу, а слідом за ним, з однаковим інтервалом, ще три. Звуки від пострілів долинали вже з іншого місця. Не встигла улягтися тиша, як забабахало з іншого краю. Все такі самі чотири гарматні постріли. Все через такі самі рівні проміжки для перезаряджання гармати.
– Оце наші сьогодні розійшлися! Зараз уже двісті відсотків буде відповідь із-за поребрика. А ми прямо на лінії вогню. – І додав: – Поки тихо, піду гляну, що там нагорі. А ти перевір тутешні запаси харчів і води, може, щось зіпсувалося. – І почав підніматися сходами до виходу на поверхню.
Минуло хвилин п’ятнадцять, і у відповідь летять снаряди з лівого берега. Вони вибухають приблизно там, звідки стріляли наші гармати (контрбатарейна боротьба, хоч би наші встигли покинути свої позиції). Кількість вибухів у відповідь значно більша, ніж пострілів з нашої сторони. Ще за десять хвилин з неба почулося дзижчання – летить «Герань» (шахед російського виробництва). Праворуч від фермерського господарства мобільна група ППО відкриває кулеметний вогонь. Жовті та червоні «джмелі» полетіли у блакить неба назустріч небажаному гостю. Перша зграя кусючих «комах» пролітає позаду «Герані». Друга – попереду, і тільки третя черга, розлетівшись віялом, влучає у ціль. У небі розпускається вогняна квітка від вибуху дрона. Його рештки, палаючи, падають на землю, наче згорілі пелюстки величезної квітки. Деякі з них падають на фермерське поле пшениці, що вже декілька тижнів терпляче очікує на комбайн, як жінка на дженджика, який, можливо, не приїде до неї зовсім.
Від падіння палаючих залишків дрона на поле пшениця спалахує (це вже третій підпал за останні два тижні).
– Пшениця горить! Я по трактор. Вилазь, підстрахуєш мене! – фермер кричить у глиб льоху.
Чоловік зі швидкістю спринтера біжить до ангару. Розсовує ворота. Заскакує до трактора Т-150, який тільки й чекає на роботу. Всі дії на автоматі: підкачування палива, запалювання, газ, зчеплення – і трактор повільно виповзає з будівлі. Мета одна – відрізати вогонь від пшениці, яку ще можна вберегти…
Південний сухий липневий вітер бездумно дме – таке його призначення. Він просто дме, наче бавиться. Йому так треба. Йому однаково, чи пестити спрагле тіло біля теплого моря, чи роздмухувати вогонь, який вбиває все живе. Допомагає він вогню без жодної на те потреби – просто так. Вони разом захоплюють у кільце висушену вщент пшеницю і спробують зжерти її усю…
Жінка біжить із двору. Зупиняється біля вогнегасника, що чоловік кинув про всяк випадок біля лісосмуги. Вона на безпечній відстані від охопленого вогнем поля і під захистом дерев (від можливих дронових атак). Ледь віддихавшись, фермерка з тривогою в очах спостерігає за смертельною боротьбою (і це вже не вперше) свого чоловіка з вогняною стихією. Боротьбою за життя… боротьбою за майбутнє…
Фермер, сидячи в кабіні сталевого монстра, тримає в руках кермо й важелі, що керують потугою в сотні кінських сил. Він не роздумуючи наїжджає колесами на вогонь і дим. Полум’я на мить принишкло. Потім воно підіймається вгору, разом із чорними клубами диму та попелу, майже на всю висоту трактора. Крізь усе це безумство стихії проглядається тільки задня батарея дисків від борони…
Споглядаючи збоку, може здатися, що жінка відпочиває в затінку дерева, насолоджуючись прохолодою. Та це не так. Її тіло сидить, обпершись на стовбур акації, а все її єство, її сила і її дух – у кабіні трактора, поруч із чоловіком. Вона відчуває, як її руки разом з його руками крутять кермо і тримають важелі керування сталевої машини. Як її ноги, що разом з його ногами тиснуть то на педаль газу, то на педаль зчеплення або гальма. (Усе майже так, як колись це було за її дівоцтва. Вона сідала йому на коліна, ставила свої ступні поверх його, що спиралися на педалі трактора. Він клав свої шорсткі, пропахлі мастилом руки поверх її тендітних долоньок, які невпевнено та мляво тримали кермо, і вчив її керувати цим сталевим звіром.) Ось і зараз вона подумки перевірила, чи зачинені двері трактора, і швидким рухом заблокувала люк на даху кабіни…
Вітер підштовхує вогняні мацаки та їдкі, скручені невидимими джгутами хмаристі кубла диму на дах трактора. Вони всі разом шукають хоч якусь шпаринку, щоб прослизнути до кабіни й змусити людину здатися, відмовитися від своїх намірів, зламати її дух, знищити її тіло і залізне тіло трактора…
Фермер швидким незвично легким рухом зачиняє люк на даху кабіни. Саме вчасно, бо невеличке кубельце чадного диму встигає прослизнути крізь щілину люка. У кабіні враз стає задушливо і темно… «Наче ненависну краватку затягнули на шиї… і очі зав’язали…» – чомусь спало на думку чоловікові. Дихати стає важко… Очі наповнюються гіркими сльозами… Водночас сталеві диски врізаються у висушену і підпалену вогнем багатостраждальну землю. У повітря підіймається руда пилюка… Кашель сушить горло… Язик, наче суха гілляка, шкрябає все в роті… Сукупна міць людини, сталевої машини та дискового культиватора перемелює все: вогонь, вітер, згорілі бур’яни, вигорілу пшеницю і рештки «Герані»… Вони залишають по собі чотириметрову смугу піддимленої ріллі, перебитої у спечену грудку і пил. Трактор своїм сталевим корпусом розсовує в’язку мішанину з вогню, земляного пилу, диму та попелу. До кабіни пробивається світло. Відразу розчахуються дверцята, і вже потім трактор зупиняється. Спочатку крізь пройму дверей назовні виходить димка, а слідом висовується з кахиканням голова, замотана по самі очі брудним рушником. Зірвавши з обличчя рушник, фермер відразу починає махати ним над головою. Він намагається розгледіти крізь проріділий дим дружину, яка чекає на заспокійливий знак від нього. Нашвидкуруч продихавшись і розмазавши сльози по закопченому обличчю, чоловік хряскає дверцятами, і трактор знову їде. Розвертаючись, він вимальовує на почорнілій землі половину петлі нескінченності та заходить на другу ділянку, витискаючи з машини всю міць і швидкість, на яку вона здатна. Двигун натужно гарчить. Дискова борона стогне й рипить підшипниками на крутому повороті. Земляна курява тягнеться довгим зміїним хвостом слідом за машинерією. Керує цим людина, думки якої зараз тільки про те, як вберегти збіжжя… і десь там позаду – як зберегти себе…
Головна загроза приборкана. Залишилися невеличкі ділянки поля, де ще жевріють язики вогню і тліють рештки колосу. Потрібно загорнути під землю все, що горить, і все, що димить… Бо шалапутний вітер вмить перетворить маленьку іскру на величезне полум’я. Він уже розкидав навколо на кілометри чорний попіл від згорілої пшениці та роздмухав гіркий, їдкий чад. І все це, щоб гонористо заявити про себе: «Подивіться! Я – такий! Я можу!»
Жінка уважно стежить за маневрами трактора. Скам’яніле обличчя не показує емоцій, тільки поривчасті рухи видають її хвилювання. Обличчя в неї враз пом’якшало. Одразу після того, як вона побачила над трактором брудний рушник, що пурхав, наче метелик. Очі розтанули й наповнилися життям…
Повітря знову заповнилося незрозумілими звуками. Жінка вийшла з лісосмуги та роздивляється навколо. Вона бачить, як ліворуч до неї наближається авто, більше схоже на брудну розкуйовджену хмару, що спустилася з неба й вирішила побешкетувати на землі. Десь за сто метрів машина зупиняється і повільно заїжджає в посадку…
Трактор зупинився. Фермер неспішно відчиняє дверцята. Спочатку неквапливо перелазить на капот трактора, а потім уже на кабіну. Розпрямляється на весь зріст, щоб із висоти оцінити наслідки пожежі та чи не залишилося де відкритого вогню. Переможно підіймає вгору руку із затиснутим у кулаці все тим же брудним рушником.
Рілля, що утворилася після дискування, пухкотить заслаблими, ледь живими димками. З останніх сил вони намагаються вивільнитися крізь товщу перемеленої дисками землі. Вітер силиться витягнути їх, щоб роздмухати, вдихнути в них нове життя та розпочати свою гру наново. Тільки марно.
Серед зчорнілої землі жовтіє острівець вцілілого збіжжя. Тут вітер лагідно обдуває кожне вціліле стебло і колос, що шемрають між собою, радіючи своєму дивовижному спасінню. Ковзаючи серед похнюплених колосків, вітрисько вимальовує дивні мережива візерунків серед них, які можна побачити тільки з висоти.
Вогню не видно. Обгорілий край поля обведений чудними ієрогліфами, що вибілюються на чорному тлі. Уся ця картинка – наче чорно-біла світлина, яку тільки-но проявили та зафіксували. Усе наче добре, але…
Зверху знову падає шум від торохтіння шахеда… Вони ще не бачать дрона… Вони тільки чують, як праворуч застукав кулемет… Потім ще раз постріли розсипалися горохом…
– Капітане, сусідня група його не дістане, – з лісосмуги почувся знайомий чоловічий голос. – Так. Нехай наші висуваються на другу позицію. І ми його звідти дістанемо. Відбій… Здрастуйте, тітонько. Не налякав?
– Привіт, привіт, – радо всміхається військовому жінка. – Скільки ж вас – небожів від невідомих сестер і братів – у мене «народилося» під час війни? Та нехай, аби були всі живі та здорові.
– Нумо швиденько під дерева повертайтеся! Чуєте, ще один шахед летить!? – наполегливо запропонував воїн і додав: – Чоловік ваш довго стирчатиме посеред поля, як чиряк на дупі? Він взагалі чим думав, коли виїздив у поле!? Зателефонуйте йому. Хай їде в посадку.
– Бачиш, руку підняв угору. Значить, усе добре. Зараз їхатиме, – відповіла фермерка і зайшла під захист дерев. Вона витягла мобільний і почала телефонувати чоловікові, водночас розглядаючи безхмарне небо, яке, втім, дихає небезпекою…
Фермер побачив, як червоні трасери розсипалися піднебессям поруч із летючим трикутником.
«Не дотягнулися до нього хлопці, – подумки із жалем констатував побачене. – Треба їхати». Зліз із даху і відчув, як у кишені завібрував мобільник. Водночас чоловік бачив, як росте в розмірах чорний трикутник дрона. Усе навколо відбувалося чомусь повільно, наче у старому німому кіно. Вмостився у крісло трактора і тоді вже витягнув з кишені телефон. На дисплеї висвічувалося «Мила». Натиснув зелену кнопку. Голосно видихнув у мікрофон: «Їду!» – одразу вимкнувся і водночас повернув ключ запалювання. «Здається, пролетить краєм. Може, не помітить?» – майнуло в голові. Трактор не завівся…
– Він їде, – гучно сказала жінка. – І дрон наче стороною пройде.
– Може, й стороною, а може, й ні, якщо йому в мізки ШІ всунули, – напружено відповів військовий. – Головне, щоб наші розвернутися на позиції встигли.
– Продюсере, ми на позиції, – прорипіло в рації. – Схоже, він розвертається.
– Встигли, – з полегшенням сказав військовий, витираючи долонею краплі поту з обличчя, і кинув наказ у рацію: – Діду, чуєш? Дійте за обставинами. Збийте його. Тут на полі наш дядько з трактором застряг…
– Плюс, – вилетіла з рації коротка відповідь…
Трактор уперто не заводився. «Може, форсунки залило?» – подумки шукав причини рознервований фермер. Торохкотіння з піднебесся наче затухало. Чоловік відчинив дверцята і висунувся назовні, щоб краще роздивитися ситуацію. Він зітхнув із полегшенням, коли збагнув, що дрон забирає праворуч від нього. Зістрибнув на землю й підняв капот, щоб подивитися на паливно-підкачувальний насос. Почулося, як глухо, з паузами зачмокав великокаліберний кулемет другої групи ППО. Чоловік рвучко обернувся і побачив, як дрон закладає віраж, націлюючись на трактор. «Із мізками, падло, – пробігло в думках. – Треба кидати трактор і бігти до посадки. До тієї, що ближче!» Ноги чомусь набралися важкості. Було зрозуміло: треба бігти. Але з цією технікою стільки перероблено…
– Що він там вовтузиться? Він що, не бачить? Дідько його… – не втримав емоцій військовий. – Що він собі думає?..
– Думає те, що й ти… – стримано відповіла жінка. – Як уберегти себе… і техніку. Чи не так? – промовчала трохи й видала: – Може, скомандуєш щось хлопцям…
– Вони знають, що робити…
Дрон уже явно націлився на нерухомий трактор. Три пари очей вдивлялися в чорний трикутник шахеда, що захопив ціль та збирався впасти й розірвати її на клапті. Три думки поряд летіли, сплітаючись разом, назустріч дрону. Три слова єднали їх. Три звичайні слова: «Ну… давай… стріляй…»
І їх почули. Вдумливо й упевнено забурмотів кулемет. Жовта, зелена й червона кулі розмірено полетіли разом із трьома простими словами віялом до безпілотника. І знову: жовта, зелена, червона… Бур-бур-бур… Жовта, зелена, червона…
Саме в той момент, коли від трактора відділилася чоловіча фігура, яка підтюпцем бігла в бік лісосмуги, у височині стався вибух. І знову жовто-рожева вогняна квітка прикрасила блакить неба…
Було видно, як чоловік зупинився, упав на землю та накрив голову руками. І знову палаючі рештки дрона падають на фермерське поле. Тільки цього разу вони падають не на пшеницю, а на вже випалену землю за тридцять метрів від завмерлого трактора…
– Дякую, синку, за життя… – зі сльозами на очах звернулася фермерка до військового. – Дай Боже вам здоров’я і дожити нам усім до Перемоги.
– Ми ж тут задля цього і стоїмо – оберігати й захищати всіх, – стримано відповів воїн, киваючи головою у бік фермера. – Головне – всі живі!
Фермер повертався до трактора й на ходу струшував зі свого одягу чорний пил та попіл. Зупинився і витягнув з кабіни вогнегасник, поклав його на плече і попрямував роздивитися рештки «Герані», які ще диміли. «Один, два, три… – подумки рахував кроками відстань чоловік від трактора до залишків дрона. – …тридцять чотири, тридцять п’ять. Тридцять п’ять кроків… від смерті…» Навколо залишків, які вже тліли, усе, що могло горіти, давно вже вигоріло. Небезпеки пожежі немає. «На сьогодні досить. Тільки потрібно зробити кілька знімків для архіву… на пам’ять», – подумав і витягнув смартфон. Увімкнув камеру і, розвертаючись повільно навколо себе, зафіксував на відео панораму лиха, яке вже минуло.
Лиха, з яким упоралися гуртом. Лиха, якого потрібно боятися, але водночас і боротися проти нього. Кожен, як може. Тільки не ховатися від нього… Бо від нього не сховаєшся… Воно знайде тебе усюди… Упоралися з цим лихом – упораємося й з іншим. Тільки разом.
Закинувши вогнегасник до кабіни, фермер всівся у крісло, витиснув зчеплення, заплющив очі й повернув ключ запалювання… Двигун натужно загуркотів, закахикав, викидаючи з вихлопної труби клубки чорного диму, і… замуркотів, як старий чорний кіт, що любить спати на його грудях. «Що ж ти… старий… Ледь нас не вбив… – подумки, з осудом, звернувся до трактора фермер і, вмикаючи передачу, додав: – Хоч додому довези без вихилясів».
Трактор швидко, навпростець через вигорілі та забур’янені поля, дістається лісосмуги. Він зупиняється біля жінки й військового.
– Усе добре, – каже, дурнувато усміхаючись, фермер, що зійшов з трактора на витоптану колію польової дороги. З його інтонації незрозуміло, це запитання чи ствердження. Він ніяково пригорнув до себе жінку.
– Дядьку! Ви, фермери, сракою, мабуть, думаєте, коли у вогонь лізете!? – крутячи пальцем біля скроні, звертається до чоловіка військовий.
Виморений, знесилений фермер із закопченим від диму обличчям сумно всміхається. Знімає капелюх військового зразка, який подарував йому син (він 22-го потайки від них пішов до війська і зараз воює поблизу Харкова). Його сиве спітніле волосся майже за кілька секунд висушує гарячий вітер. Тужливі вицвілі очі спокійно, по-батьківськи дивляться на воїна.
– Хлопче, ти стоїш тут, поруч із мною та моєю дружиною, щоб допомогти нам. Захистити нас, – тихо промовляє чоловік.
– Так, – військовий киває головою.
– Я не запитую, навіщо ти це робиш. Я знаю: це твій обов’язок – захищати й допомагати. – Розвернувшись обличчям до поля, він рукою вказує на врятоване збіжжя і додає: – А це мій обов’язок: захищати й допомагати. Разом ми захистимо все.
Фермер і військовий уважно дивляться один одному в очі.
– Така сьогодні наша доля, – відказує чоловік. – Тобі – захищати мене. Мені – вирощувати й берегти хліб.
Чоловіки кивнули один одному на знак згоди головами та міцно потиснули руки.
– Тітонько, бувайте здорові. Бережіть себе, – промовляє військовий до жінки, махає наостанок рукою, розвертається і прямує до своєї машини.
Чоловік підіймає вогнегасник. Чіпляє його збоку кабіни.
– Я так зморився. Поїхали додому. Ти на трактор полізеш? Я підсоблю, – звертається він до дружини, через силу всміхаючись.
– Їдь уже. Я потихеньку дійду, – відповідає вона, лагідно гладить чоловіка по спині та легенько підштовхує.
Він важко піднявся сходинками до кабіни. Трактор загуркотів, і вони рушили дорогою.
Жінка стоїть і уважно дивиться вицвілими, як випалене липневим сонцем небо, очима їм услід. Військовому, який за віком такий самий, як і її старший син, і так само любить її пироги з яблуками й сливами. Чоловікові, з яким прожила понад сорок років (більшу частину свого життя) і з яким проживе ще стільки, скільки буде потрібно…
Трактор наздогнав вояка і зупинився. Хлопець щось каже й відмахується руками, але з трактора висовується нетерпляча до суперечок рука, яка змушує його вхопитися за неї і залізти до кабіни. Трактор неспішно рушає дорогою, залишаючи по собі легку куряву.
«Чоловіки, – подумки промовляє жінка, – їм би тільки посперечатися та показати свою силу й незалежність». Вона поправляє просту біленьку з блакитним візерунком хустку, що зсунулася набік. Роззирнулася навколо, чи часом чогось не забули…
Трактор знову зупинився. Військовий вистрибнув із кабіни. Він зайшов у лісосмугу. За мить зелений джип обережно вибрався з посадки та, впевнено набираючи швидкість, помчав до місця своєї дислокації. Трактор трошки постояв в очікуванні, поки вляжеться нагла пилюка, і впевнено покотився до місця… своєї дислокації…
Жінка раптом заквапилася й зачимчикувала слідом за трактором, який повільно їхав додому. Де на неї чекав її обов’язок: насипати курям, качкам та індикам; видоїти кіз; зварити обід чи, може, вже вечерю. Ще треба наказати чоловікові нарвати яблук та слив. Замісити тісто і спекти пиріг з яблуками… Ні, два пироги, ще один зі сливами. Хлопці два дрони збили, то й пирогів два потрібно – порівну.
«Така сьогодні моя доля – своєю любов’ю захищати й оберігати своїх чоловіків від усяких негараздів, – подумки промовила жінка. – А ще панькатися з ними та балувати смаколиками. Тоді точно: разом захистимо все!»
Дякуємо за вашу передплату на ексклюзивні історії онлайн!
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
