МРІЯ

– Павлику, шукай собі роботу в місті, бо вимирає село наше. А ти одружишся і онуків привозитимеш мені на канікули. Ти про свою долю думай, а я вже в цій хатині вік доживатиму.

– Мамусю, а ми тебе до себе заберемо. Будемо жити однією великою і дружною сім’єю. Зведу великий будинок на березі річки, сад посаджу, дитячий майданчик споруджу. І щоб ліс був неподалік. Після дощу по гриби ходитимемо. У лісі так гарно дихається після дощу.

Павлик натхненно розповідає про свої мрії, а Наталка тільки усміхається й молиться щоночі. Почув Господь її молитви і все дав Павлусеві: кохану дружину, красуню донечку, улюблену роботу.

Ранок 24 лютого розколов усе життя на «до» і «після». Розколов світ, розколов країни, розколов планету, але об’єднав націю. Павлик, коли має змогу, телефонує або надсилає коротке повідомлення: «Мамусю, я живий. Люблю тебе».

Декілька днів не було звістки від сина. Наталка ходила як у воду опущена, ставила свічечку за здравіє і знову просила Господа оберегти сина. Зателефонувала невістка Лариса:

– Мамо, Павлусь живий, але у важкому стані. В госпіталі зараз.

До кінця недослухала, зібралася швиденько і чайкою полетіла до сина.

Довго смерть не відпускала Павлуся зі своїх холодних лап, лікарі не вірили в диво. Мати вірила, і диво сталося. Тільки декілька осколків назавжди залишилося під самим серцем хлопця.

– Мене врятувало моє жіноче царство, – жартував Павло, переводячи погляд то на матусю, то на дружину, то на маленьку Міланку.

Наталка продала будинок у селі й переїхала жити до міста, щоб доглядати сина і щоб невістці легше було. Правду кажучи, то й коштів на лікування не вистачало.

Тільки казки закінчуються щасливо, а реалії життя більш жорсто­кіші. Ні молитви, ні турбота, ні лікарі не врятували Павла. Той гострий осколок у грудях постійно нагадував про себе і все-таки прорізав велике любляче серце.

Наталка похорону майже не пам’ятає. Для неї світ згаснув, наста­ла пітьма, і сонце навіки зайшло. Нічого у світі не було милим. Міланка – і та не могла вплинути на бабусю. Невістка теж змінилася, похолоділо її ставлення до мами, майже не розмовляють. Одна весь час на роботі, інша біля сина на кладовищі. Наталка розуміла, що так довго тривати не може, і чекала наступного удару від долі.

Якось за вечерею Лариса сказала:

– Мамо, завтра зберіть свої речі. Їдьмо, я покажу вам одне напрочуд гарне місце. Вам там сподобається.

– Гаразд, доню. Тільки до Павлуся сходжу. Попрощаюся.

Лише цвинтарний сторож чув голосіння матері, але він звик. Останнім часом і не таке побачиш.

Їхали гарною трасою через красиві краєвиди, але Наталка того нічого не помічала. Вона змирилася з тим, що нікому не потрібна, що її, як собаку, відвозять із дому. Будинок для самотніх людей похилого віку? Хай буде так! У пам’яті зринали щасливі дні життя в селі, радісний Павлусь і власний будиночок. Щоб сина врятувати, мати була готова продати не лише будинок, а й душу.

Автомобіль зупинився біля воріт гарного великого будинку з молодим садом, з городом до річки. А неподалік виднівся ліс. Наталка немов прокинулася від довгого сну:

– Доню, а де це ми?

– Павлусь мріяв увесь час звести або купити будинок у такому райському куточку, щоб ми могли разом жити. Перед смертю просив здійснити його мрію. Я продала міську квартиру, і відтепер ми житимемо тут. Я частину речей перевезла, а за тиждень і сама з Міланкою переїду. Павлусеві тут сподобалося б.

Наталка мовчала, сльози просто котилися її щоками. Гілочка бузку торкнулася її волосся, неначе Павлусь у дитинстві. І ще жінка відчула його погляд десь із-за хмар.