МОВЧУН

Чалапав по холодній багнюці до села. Останній місяць осені то лякав морозом і легким сніжком, то поливав холодним дощем. Вологе студене повітря пробиралось за комір, у рукава, холодило до дрижаків. Але на серці в Сашка було тепло. Він був упевнений, що Тамара пристане на його пропозицію. Чоловік довго не наважувався їй сказати. Але сьогодні саме час.

– Дівчата, добридень! – привітався весело, ледь ступивши на поріг. – Швиденько збирайте свої речі. Лише найпотрібніше. Одягайтесь. Незабаром по нас приїде авто. Відвезе нас до залізниці. Ми їдемо до мене. Мені надали відпустку на десять днів.

– Сашку, але... – розгублено промовила Тома.

– Ніяких «але». Мій будинок стоїть пусткою. Двоюрідна сестра за ним наглядає. Мої кури, кролики, кізка та папужка теж у неї. Не хотіла вона того клопоту, та іншого виходу не було. Сестра дбатимете про мою живність. І ви будете в безпеці, і мені на душі стане спокійніше. 

– А якщо лихо докотиться аж туди? – запитала жінка.

– Не докотиться, – впевнено відповів Сашко. Пильно поглянув Тамарі у вічі й твердо повторив: – Не докотиться. Ми не дозволимо. – Якусь мить чоловік та жінка мовчки дивились одне одному у вічі.

– Томо, не стій стовпом. Збирайся! – поквапив її Сашко. Жінка почала пакувати валізи. 

Крокуючи вулицею рідного села, Сашко хвилювався до щему в серці. За пів року відсутності дуже засумував за рідним краєм. Тут нічогісінько не змінилося. Але він змінився. Раніше навіть не уявляв, що кожен кущик, кожен камінчик при дорозі такі дорогі його серцю. І люди, яких раніше уникав, здавались близькими, рідними. Дуже хотів зустріти бодай когось із них. Але година була рання. Вулиці – порожні. Тамара й Катруся йшли поруч, принишклі, насторожені.

– Мамусю, а тут не стріляють? – тихо запитала дівчинка.

– Ні, Катрусю. Не стріляють. Не бійся нічого, – заспокоїв дитину Сашко. Серце його стискалось від співчуття. Дитина була така налякана тими обстрілами, що скрикувала ночами і ні на крок не відходила від мами вдень. Щоб відновити дитячу психіку, потрібен час. І спокій, і батьківська любов, і мир.

– Так тихо, затишно. Зовсім інше життя. Мирне. Без війни, – прошепотіла Тома.

– Вам тут буде добре, – усміхнувся до неї Сашко. – Зайдімо до моєї двоюрідної сестри Зіни. Ключ від хати в неї візьмемо. А потім – додому.

Врешті дістались Зіниного обійстя. Жінка саме годувала курей. Побачивши несподіваних гостей, вклякла посеред двору.

– Доброго ранку, сестро, – привітався чоловік.

– Сашку, то це ти!? Не впізнала тебе відразу! – радо скрикнула Зіна. Підбігла, обійняла брата. – Вояче ти наш дорогий! Слава Господові, повернувся живий, здоровий. Чи надовго? А це хто з тобою? – засипала запитаннями.

– Це Тамара та Катруся. Вони житимуть у моєму будинку. Я приїхав у відпустку. Незабаром маю повернутись на позицію. Ти нам ключ дай, будь ласка. І папужку. Ми трішки облаштуємось, то потім заберу все інше.

– Звісно, все віддам. Але наразі ходіть до хати. Сніданком вас нагодую. Ви з дороги зголодніли, мабуть, – запросила Зіна. 

Після сніданку гості, подякувавши, пішли, а жінка довго дивилась їм услід. Сашко впевнено крокував вулицею, несучи валізи. Поруч дріботіла Тома, тримаючи за руку Катрусю. Дівчинка несла клітку з папужкою, раз у раз підіймаючи її до рівня очей. Милувалась яскравим птахом. На блідому личку світилась усмішка. Ця трійця здавалася щасливою родиною. Зіна подумки молила Бога, аби так і сталось. Навіть перехрестила їх. Вона помітила, як перемінився Сашко. Більше не супить брів, не мовчить. Усміхається привітно, розмовляє весело. Ніби не з війни прийшов. А як лагідно дивиться на Тому та Катрусю! Це ж треба! Сорок років прожив у рідному селі й не знайшов собі дружини. Пішов воювати – й ось доля! Зіна ще раз перехрестила їх і повернулась до своїх справ. 

Декілька годин Сашко з Тамарою прибирали в будинку. Катруся бавилася з папугою. Дівчинка ніби забула про всі страхи, які їй довелось пережити. І Сашка це дуже тішило. Дивився на неї – і від серця відлягало.

– Дядьку Сашку, а кішка у вас є? – поцікавилась дівчинка.

– Була, та, мабуть, утекла до сусіда. Там і мій песик Рябчик. Сьогодні ж заберу, – відповів чоловік.

– А школа тут є? – не вгавала мала.

– Звісно ж, є. Завтра тебе влаштую, – усміхнувся до неї Сашко.

– Ура! Я знову ходитиму до школи! – заплескала в долоні дівчинка. Тома усміхнулась. Чоловік засміявся і подумав, що має зробити все, щоб ці двоє більше ніколи не плакали. Тільки раділи. Його роздуми перервав голос Зіни, який лунав із вулиці. Вийшовши з будинку, Сашко побачив сестру та її чоловіка Петра. У дворі стояв мотоцикл з коляскою. А в ній – наповнені мішки.

– Здоров будь, вояче, – привітав Сашка Петро. – Ми ось привезли картоплі та всіляких овочів. На твоєму городі те все виростили. То маєш отримати свою частку врожаю.

Сашко хотів заперечити, та не встиг і рота розтулити.

– Ніяких заперечень! – рішуче промовила Зіна. – І тепер вам потрібно щось їсти. А коли ти знову на війну повернешся, як твої дівчата житимуть? Окрім цього, я отримала твої дивіденди із землі. Зерно, борошно, олію. Оце викладемо, то привеземо все інше. Також привеземо сіна та січки для кози. Козу та курей забереш сам. Твоя Тома вміє козу доїти?

– Умію, – почув Сашко голос Томи з-за своєї спини. Здивовано озирнувся. Навіть не чув, як підійшла.

– Ну то й добре, – не вгавала Зіна. – Будуть у вас своє молоко, яйця. А якщо чогось не буде, то я принесу. Ми тебе, Тамарочко, у біді не залишимо. Допоможемо тобі, чим зможемо.

– Дякую, – крізь сльози прошепотіла Тома. Сашко сам незчувся, як обійняв її за плечі та пригорнув до себе, щоб заспокоїти. Побачивши це, Зіна вдоволено усміхнулась. Таки ці двоє не байдужі одне одному. 

До вечора двір ожив. Кудахкали кури, мекала коза, гавкав песик. Повітка наповнилась тюками січки та сіна, а погріб – картоплею, морквою, буряком та капустою. На полицях комори стали рядочком банки з консервованими овочами, салатами, компотами та варенням.

– Сашко завжди має щедрі врожаї зі свого городу та саду. Сам і консервує, і варення варить. Він добрий господар. Але цьогоріч іще навесні пішов добровольцем. Отож я город його садила та прибирала. І фрукти законсервувала. Знала, що повернеться, – казала Зіна Тамарі, ставлячи банки з компотами на полиці. – Взагалі, він гарна людина. Хлопцем був таким веселуном! Але після всіх негараздів, що випали на його долю, ніби кригою  покрився. Мабуть, зневірився чи самотність так на нього вплинула. У селі Сашка прозвали Відлюдьком. У нього ж рідні близької не залишилось. Тільки я є. А оце тепер дивлюся на Сашка і не можу натішитись ним. Сміється, гомонить приязно. Змінився на краще. І то все завдяки тобі. Запала ти йому в серце. Дякую тобі за це, Томочко.

– Та що ви, Зіно? Ви помиляєтесь. Сашко запросив нас до себе пожити зі співчуття. А ще – щоб за хатою наглядали, бо вам важко. Я тут лише квартирантка, – збентежилась Тамара.

– Я знаю, що кажу, бо бачу те, чого ти не помічаєш. Ти не соромся виявляти почуття, бо Сашкові потрібні тепер саме ти і твоя підтримка, – усміхалась по-змовницькому Зіна. Тома задумалась над її словами. Сашко був їй небайдужим. Дуже подобався, але... Тих «але» було надто багато. Та все ж Тамарине серце схвильовано билось у грудях, коли вона ловила його теплі, сповнені ніжності погляди.

Після вечері пішли в окремі кімнати, кожен зі своїми думками. Томі не йшли з голови Зінині слова. Сашко, вже вкотре, дивувався сам собі. Не знав до цього, що піклування про сторонніх людей може бути таким приємним. Але чому сторонніх? Віднедавна Тома з Катрусею стали йому неймовірно близькими. Найближчими. Чоловік мав забезпечити їх усім потрібним, улаштувати дівчинку до школи, знайти Тамарі роботу. Бо без грошей жінці буде дуже важко. Звичайно, Сашко переказуватиме їй якісь кошти з того, що виплатять йому. Але то копійки. Та й сподіватись на них – марна справа. З тими думками й заснув.

Уранці наступного дня пішов до школи, директором якої була його колишня однокласниця. Вона надзвичайно тепло зустріла Сашка, теж помітила, що чоловік змінився на краще. Звісно, Катрусю зарахували до четвертого класу. Трішки ніяковіючи, Сашко запитав, чи є в школі якась робота для Тамари.

– Ой друже, – зітхнула директорка. – Ти ж знаєш, як у селі з роботою. – На хвилинку задумалась і додала: – За два тижні одна з працівниць шкільної їдальні йде у декретну відпустку. На її місце стільки охочих, що не знаю, кого й узяти. Та в усіх тих жінок чоловіки вдома відсиджуються. А ти – на війні. Я пишаюся тобою. Тому візьму на роботу твою Тамару. Хай лиш медогляд пройде.

Коли сповістив дівчинці та жінці ці новини, то обидві неймовірно зраділи.

– То я матиму роботу, та ще й у школі, де зможу наглядати за донечкою!? Сашку, дякую тобі! – несподівано для чоловіка і для себе самої молодиця рвучко обійняла його.

– Я ходитиму до школи разом із мамою? Як добре! Ура! – вигукнула Катруся й обійняла обох за ноги. Чоловік обійняв Тому однією рукою, дівчинку – другою і поринув у море ніжності цих двох людей. Аж очі заплющив від задоволення. Отак тримав би їх в обіймах і не відпускав би довіку. Катруся побігла до папуги, а ці двоє все стояли обій­нявшись. Сашкові руки дедалі міцніше притискали Тамару до грудей. Урешті молодиця оговталась і відсторонилась.

– Вибач, – прошепотіла знічено.

– Не проси вибачення, а обійми мене ще, ще і ще, – теж пошепки промовив Сашко. Тамара пирхнула від сміху, потім грайливо поглянула на нього спідлоба.

– Іншим разом, – сказала жартома і вибігла з кімнати.

– Кокетка, – задоволено промовив Сашко, проводжаючи її постать закоханим поглядом.

(Далі буде)