ГАЗЕТА «НАЙКРАЩІ ЖІНОЧІ ІСТОРІЇ»
3Історії з життя
Передплата онлайн: https://peredplata.ukrposhta.ua/
Річка не відпускає пам’ять того,
кого напоїла ніччю й заколисала зорями.
Так було.
Так є…
(Не знаю хто, але сказав слушно)
– Скільки можна, мамо?! Ваші розмови зі світу зживуть! Вам потрібно – ви й сватайтеся! І живіть! Я не хочу! – по глиняній підлозі покотилася залізна кварта, зачеплена рукавом сорочки статного парубка, який прожогом вискочив із дверей і помчав до брички.
– Вйо-о-о, Гнідий! – батіг хльоснув у повітрі, і бричка вилетіла крізь незачинені ворота.
Молодий коваль Микола, син старого коваля Миколи, онук кирпатого коваля Миколи, гнав коня, виміщаючи на ньому всю ту злість, що накипіла на душі. Бо ж мати з батьком не давали продихнути – усе наречену підшукували.
А де вони в їхніх Головеньках, ті наречені? Сама безгруда малеча залишилася. Парубки, що спритніші, дівок на виданні завчасно підмічали й із їхніми батьками домовлялися.
А йому коли було тих дівок роздивлятися? У нього кузня, молоти, міхи – у тій гарячій справі й кохався. Незчувся, як третій десяток до кінця добіг. А тепер що? Вдовиць – і тих у селі немає.
Та чого це він?! Нехай дядьки собі живуть!
Запал минув.
Гнідий тихо брів понад берегом річки Мирки, сіпаючи вухами, проганяючи надокучливих зелених мух.
Чарівниця осінь барвила листя розмаїттям фарб. Усе частіше мережила небо закудланими хмарами. Річкові килими, не так давно вцяцьковані квітами білого латаття, фарбувала в зелене, де-не-де залишивши кілька розкішних білих бутонів, які пишалися незайманою цнотою.
Микола, плечистий парубок із широкими вилицями, квадратним підборіддям, гарно підстриженими вусиками та волошковими очима, господар дужих рук, що вправно володіли і басистим молотом, і дзвінкоголосими молоточками, сидів насупившись на бричці й час від часу задумливо зітхав.
Мовчки перебирав імена дівчат, родини яких жили в рідних Головеньках.
І в Язвинках – у селі, що з Головеньками межує.
І в Бобліві, де бере початок мальовнича річка Мирка, яка тече через його Головеньки і впадає в норовливу Устю неподалік від волосного містечка Немирова.
Оце туди він зараз їхав, у Немирів.
Віз ковані пристосування із заліза на замовлення майстрів, що старий палац княгині Марії Щербатової перебудовували.
Минулого разу сивий каменяр Опришко розповідав, що будівництво те затіяла княгиня Марія, дочка власника Немирівських земель графа Григорія Строганова, яку народ знав як поважну меценатку і доброчесну пані. Сама княгиня вийшла заміж за князя Олексія Щербатова – писаного красеня й гуляку. І ходили чутки, що був той Щербатов особою неординарною, жорстокою та недоброю.
А ще графська прислуга розповідала, що для проєктування диво-палацу запросили архітектора аж із Чехії, пана Іржи Стибрала. І що садибу мають оточити дивовижним парком. І озеро зробити – із джерела…
Та навіщо їм те озеро здалося, коли така красуня річка неподалік маєтку протікає?
Микола тріпнув неслухняним хвилястим чубом, окинув зором річкову гладь, позеленену лататтям, перевів погляд на темний дубовий гай, що вимальовувався неподалік, натягнув віжки і спрямував Гнідого в прохолодний лісовий зів, створений столітніми дубами.
Малу-помалу бричка виїхала на галявину, пронизану сонячним промінням, яке, немов розвіяне золотаве волосся, розсипалося поміж розлогих гілок.
Притишивши Гнідого, парубок споглядав цю лісову казку. Аж тут потік золотих променів порушив легкий рух. Осяяний снопами сонячних волокон, вималювався примарний силует. Який кликав невідомістю. Манив загадковістю. Вабив непізнанністю.
Микола зліз із брички й, крадучись, мов недолуге хлопченя, почав наближатися до сонячного видіння.
Квіткове поле впало на синє безхмарне небо, закрутилося багатоярусними шлярами та й залишилося красуватися на розкішних дівочих стегнах, викликаючи нестерпне бажання зірвати ті квіти разом із тканиною.
Барвиста сорочка намагалася вмістити наливні принади, які колихали тонкі тканини звабою і жаданням.
Поверх всієї тієї розкоші покоїлися важкі коралі, що вигравали яскравим розмаїттям упереміш із пластинами сяйливого намиста.
В обіймах сонця посеред галявини стояла… циганка. І годувала білку. З рук.
Микола закляк. Для нього тієї миті перестали існувати і звуки, і запахи. Не існувало дубового гаю. Ані ріки. Ані латаття. Була лише казка. А в ній – Мавка. Красуня циганка.
Гнідий сторожко повів вухами, переступив із ноги на ногу й тихенько заіржав, закликаючи рушати далі. Білка насторожилася, метнулась угору й миттю зникла в розлогій кроні дуба.
Циганка крутнулася на босих п’ятах. Обпекла парубка очима кольору лохини. Приклала долоню до пружних грудей. Задзвеніла важким золотавим намистом. Стулила руку в кулак, розтисла і жбурнула в Миколу. З розтуленої долоні полинув іскристий зоряний пил. Який засліпив очі, запаморочив голову, зупинив лік часу.
Коли в очах розвиднилося, дівчини вже не було. Лише сонячні відблиски танцювали на кронах і було чути дзвін у голові, немов рій ґедзів, що кружляв навколо в передчутті добротного обіду.
– Та цур йому! Привидиться ж таке! – парубок скочив на бричку і труснув віжками.
Гнідий із розумінням поглянув на господаря, чомусь зітхнув і підтюпцем погарцював у напрямку Немирова.
***
Табір циганського барона Мито вже третій день як розмістився на землях, що входили до володінь княгині Щербатової. Для цього їм було відведено місце в яру, яке дозволяли займати в будь-який
час.
Табір складався з дванадцяти сімей, що жили дружною громадою і мандрували містами та селами. Кому ворожили, у кого просили. А бувало, що й крали.
Одні сім’ї до табору приставали, інші – відокремлювалися. Ніхто нікого не примушував і не тримав. Для тих, хто жив у циганській громаді, існував один закон – слово барона. А той понад усе забороняв красти там, де зупинялися.
За які заслуги мав табір від княгині Марії привілеї – того не знав ніхто. Ходили чутки, що колись вона зверталася до барона Мито з якимось важливим запитанням. І що одна з його старих циганок повідала, ніби після завершення будівництва княгиня помре. І що чоловік її зраджує, за що й покине цей світ передчасно (і що про це стара ворожка подбає сама…)
Про таке шепталася графська прислуга, а значить, і жителі навколишніх сіл.
Двічі на рік, навесні і восени, цигани кочували землями Поділля та Волині.
Шкоди не робили, курей не крали. Діти просили милостиню. Старші – ворожили за хліб і яйця.
А ще в пору міжсезоння роми святкували весілля й хрестини.
Оце й тепер циган Мірча, старший син барона Мито, що мав успадкувати батьківське звання барона, почав відкрито залицятися до красуні Рахель, дочки покійного Шаркана, який минулої осені, як і його дружина, помер від тифу.
Але на його залицяння горда Рахель ніяк не реагувала.
Мірча був парубком азартним і наполегливим. Якщо чогось захоче – так тому і бути. Хвалився, що й Рахель у дружини візьме, нехай ніхто не сумнівається.
Взимку він до іншої циганки, голосистої Сіндіки, залицявся. Ой і співала ж та! А танцювала як!
Але немає Сіндіки. Втопилася. Пішла до річки по воду й не повернулася, лише відра біля ополонки стояти залишилися. І хустка квітчаста, одним кінцем у воду вмочена…
Тоді молодий циган Савел два дні не своїм голосом за утопленицею голосив, а потім із табору пішов.
Чому пішов – хто ж його знає…
Усі ці чутки старий каменяр Опришко переповів Миколі, розраховуючись за привезені ковані пристосування й замовляючи нові.
***
Парубок лежав на бричці, відпустивши віжки, і дивився на вечірнє небо.
Прохолодний вітерець несміло залітав під комір просторої полотняної сорочини, лоскотав шию, зачіпаючи на грудях рідке покручене волосся, та вискакував назовні, злегка надуваючи поділ сорочки, як опущене вітрило на човні, який дрейфує водами.
Кінь ступав неспішно, посопуючи носом, відганяючи ґедзів розкішним хвостом, із тугою спостерігаючи за річковою гладдю, з глибин якої час від часу виринали, немов дражнилися, лускаті риби.
Миколу те не обходило.
Ні докучливі ґедзі на крупі коня, ні дражливі рибини в глибинах річки, ані поодинокі бліді зірки, які ніч бралася засвічувати на синіх просторах неба. Неба кольору лохини. Як очі тієї циганки, що поглядом випалила дірки в його пораненому серці.
Наступний день парубок провів у кузні. Без обіду, без передиху. Лише пив воду і ходив до вітру – оце й усе, що дозволяв собі як відпочинок. І собі, і батькові.
– Ну й навіщо це тобі? Такої роботи я раніше й за тиждень не виконував, – буркотів Микола старший, перевертаючи кліщами розпечене залізне полотно, підставляючи під молот, яким працював Микола молодший.
– Ти, батьку, що, не розумієш? Поки йде те будівництво, є змога грошей заробити. Бо, як одружуся, хату будуватиму, – парубок із силою опустив молот на розпечену залізяку.
Від несподіванки старший Микола мало не впустив здоровенні кліщі з вогняною головешкою.
– Кажеш, женишся? – старий випростався і витер піт із чола. – Невже вирішив, до кого сватів засилатимемо?
– Звичайно, женюся. Ось тільки коли – ще не знаю. Запитував у зозулі – вона промовчала. Тож, мабуть, скоро, – засміявся хлопець і влупив по головешці, здіймаючи стовпи вогняних іскор.
По обіді наступного дня вони закінчили роботу, і Гнідий потягнув воза до палацу княгині.
Парубок втоми ніби й не відчував. Їхав стоячи, уважно вдивлявся в гущавину дубового гаю. Але ні казкового сонячного сяйва, ні омріяних контурів циганки природа являти йому не бажала.
Отримавши гроші за роботу, Микола відчув, що втомився. Насилу добрів до воза, випростався на зім’ятому сіні, наказав Гнідому рушати додому, заплющив очі й задрімав.
***
І снив він ніч. Синю і зоряну.
У місячному сяйві танцювали риби. Річка відсвічувала переливчастим блиском: спочатку іскрила жовтим, потім – білим і враз блакитним сяйвом миготіти починала.
Раптом із чорноти водних глибин виринула дівчина – чорнявка з очима кольору лохини. Простягнула руку, розкрила долоню, а на ній – горіх.
Микола потягнувся до неї, хотів узяти горіха, та вода почала синіти, темніти, чорніти…
Дівчина розчинялася в тій чорноті. Він вихопив її з пітьми, притиснув до себе. Горіх упав у воду. Дівчина вислизнула з обіймів, обернулася пташкою – та й полинула в чорну далечінь…
Микола біг їй услід. Кричав: «Повернися!».
І прокинувся.
Обливаючись потом, перевів подих. Здавалося, що втома стала ще відчутнішою, ніж перед відпочинком.
Навколо лежала ніч.
З одного боку темним відсвічувала річка. З іншого – чорною стіною стояв мовчазний гай.
Гнідий мірно тягнув віз знайомою дорогою.
Парубок прислухався. Почув чоловічий голос. І те слово: «Повернися!». Але голос не благав – він наказував.
Микола притишив хід Гнідого. Потім зупинився. Зіскочив із воза.
Навіщо так зробив – пояснити не міг.
Та й думати про це в нього часу не було.
– Відпусти, не будь сволотою! – пролунав надривний дівочий голос.
– Я сказав! Або будеш моєю, або тебе не буде. Вибирай! – гнівний чоловічий.
Далі – вовтузіння.
Тріск подертої тканини.
Дівчина скрикнула. Чоловік лайнувся. Микола пішов на голос.
Під вербою щось борсалося. Велике й в’юнке. Здавалося, ніби одне тіло з двома головами.
Микола перехрестився.
Вовтузіння пришвидшилося. Почулися часте дихання й дівочий окрик:
– Ні, ти не зробиш цього! Якщо обезчестиш, накладу на себе руки!
Чоловік зареготав:
– А не поступишся – тобі кінець. Втоплю. Як оту дурепу Сіндіку. Кажу: або моя, або тебе нема! А так – женюся. Вибирай!
Микола зрозумів, що має діяти.
– Хто тут!? – прокричав, вслухаючись у відлуння над поверхнею річкової гладі.
– Чоловіче, йди своєю дорогою! – почулося гнівне у відповідь.
– Допомо… ой! – голос дівчини обірвався, перетворюючись на стогін.
Більше Микола не вагався. Він заскочив під вербу.
Однією рукою схопив верхню постать за відворот сорочки, іншою – за матню штанів. Почув, як щось у тому, що він схопив, тріщить і рветься.
Розмахнувся – і зашпурнув в’юнке тіло в проточні води нічної річки. Почулося важке «бу-бух!».
Мокра постать підвелася, випльовуючи з рота водорості, вишмаркуючи з носа пісок, і гнівно прокричала:
– Рахель! Тобі не жити! Таке моє останнє слово! – і попливла вздовж берега.
Микола повернувся до дівчини, яка знесилено лежала під вербою і прикривала рукою дірку на розірваній до пояса сорочці.
У цей час природа вирішила випустити місяць. Він викотився з-за хмарини й освітив усе навколо.
Микола глянув в обличчя дівчині – й обімлів.
Його пронизували очі кольору лохини.
***
Стара Мотря поралася біля печі.
У чавунці млів борщ. На столі парували пампушки, присмачені смальцем із часником. У кутку сидів старий Микола, опустивши не лише плечі, а й вуса – щойно чоловік дрімав у повітці на соломі. Після отого синового «викаблучування» в кузні ні рук, ні ніг не відчував – усе ламало й боліло.
То він шклянку оковитої перекинув і – в повітку відпочити.
Аж тут Мотря розбудила: йди, каже, до хати, скоро Микола прийде, вечерятимемо. Тоді можна буде ще одну шкляночку в себе вкинути. Мотря не сваритиметься – Микола ж гроші привезе.
Але як син з ним зранку пустував! З отим сватанням своїм. І зозулею, що не кувала.
Старий Микола усміхнувся, почухав потилицю, пригладив вуса й смачно відригнув, випускаючи на волю залишки неперетравленої шлунком браги. Аж тут двері відчинилися.
Пригнувши голову, до хати зайшов Микола. Але дверей не зачинив.
– Зачиняй, не напускай мух, – гримнула мати. – Йди вмивайся і до столу. Голодні всі, тебе чекали.
– Мамо, тату, справа є. Я не сам, – відказав Микола, повернувся до дверей і втягнув за руку… молоду циганку. У замурзаній спідниці й розідраній на грудях тонкій сорочині.
Батьки мовчки дивилися то на Миколу, то на босоногу обідрану дівчину.
– Не мовчіть. Знаю, що подумали. Ні, це не я її пошматував. Я захистив. Тепер вона мені сестра. Іти їй нікуди, бо сирота. І як піде, то буде вбита…
Микола сів на лаву. Циганка стала поряд, стискаючи на грудях розідрану сорочину.
– З дитинства недолугим був – усе приблудних котів додому тягнув. А мені – виносити та топити, – зітхнула мати, витираючи фартухом ураз спітнілі руки.
– Мамо, знаєте, як я вас поважаю. Але якщо прогоните її – піду і я, – неспішно проказав Микола. – Вирішувати вам.
– То це вона тобі ким буде? – перепитав старий, обмацуючи поглядом ладну постать дівчини й роблячи для себе свої, «чоловічі» висновки.
– Я вже сказав: буде сестрою, – ствердив Микола. – Якщо не проти, мамо, насипайте їсти.
***
Вкотре Микола ночував у повітці.
Осінні дні були ще теплими. Але то дні, на відміну від холодних ночей. Хоча і їх він переносив стійко – боявся, щоб плітки селом не пішли.
Для Рахель мати стелила на лаві, де раніше спав Микола. Пропонував ще одну лаву змайструвати, але батько заперечував, казав, що місяць-другий можна й почекати. Поки зима остаточно до двору не завітає.
Микола погоджувався. І за те був батькам вдячний.
Мати навчала циганку своїх господарських премудростей: палити піч, пекти хліб, доїти корову, прати на річці.
І хата, і кузня ковалів стояли на березі Мирки. Тож ні очей сторонніх, ані посмішок зневажливих ніхто з них на собі не ловив. Хоча в селі баби і теревенили, і кістки перемивали, і підгледіти за життям ковалів намагалися, щоб потім щось із власних побрехеньок додати й околицею плітки пустити. Але не дуже в тому поспівали, бо садиба ковалів у самому кінці села
була.
Рахель напрочуд швидко опановувала Мотрину науку. Уже й рушники вишивати могла, і сорочки шити вміла.
Та час від часу Мотря помічала, як у жилах дівчини біснується циганська кров.
Вбиралася та на свій ромський манер. Шила розкішні, зі шлярами, спідниці, що гарно підкреслювали покаті стегна.
Сорочки одягала з рюшами й на запах, прикрашені широкими призбираними рукавами.
Микола накупив браслетів та намиста, які золотом сяяли і в променях сонця, і у відблиску церковних свічок, коли всією сім’єю відвідували святе місце очищення – і від лихих скоєних дій, і від недобрих, ще не втілених у життя думок.
Та не це найбільше турбувало стару Мотрю.
Підгледіла вона якось, як Рахель вийшла на подвір’я, озирнулася навколо, підкралася до здоровенної курки й накрила ту своїми розкішними шлярами. Курка металася під спідницею, плуталася в широких складках, намагалася вивільнитися з матерчатого ув’язнення. Але Рахель міцно стискала її колінами, аж поки птаха не затихла. Потім витягнула з-під спідниці й понесла поливати водою, повертати до життя. І що найдивніше – повернула.
Хоча чи був з тієї курки зиск як від несучки, так і залишилося питанням.
А якось Мотря бачила, як Рахель на призьбі окраєць хліба поклала, а потім сама в себе його вкрала, до хати принесла, на столі розділила – всім домашнім порівну – і усміхаючись, щось сама собі під ніс шепотіла.
Стара Мотря дивилася на ті циганські чудасії і витирала сльози.
***
Крім повітки із сіном, хліва з худобою і добротної хати, була у ковалів дерев’яна лазня.
Увечері суботи, перед відвідуванням церкви, родина там топила, розігрівала біле каміння і по черзі – чоловіки з чоловіками, а жінки з жінками – домочадці розпарювали себе, намагаючись очистити від бруду не лише тіло, а й душу.
Першими парилися чоловіки.
Два Миколи хлюпали воду на розпечене каміння, впускаючи в груди гарячий пар. Вижарювали міцні тіла, загартовані в жерлах кузні. Шмагали один одного гарно вимоченими березовими віниками і з чистою душею, несамовито горлаючи, бігли до річки, щоб пірнути в прохолодну воду.
Після того натягали штани і всідалися на березі, щоб випити по кварті квасу й поговорити про несправедливості, що творилися на білім світі.
Цього разу чоловіки поступилися місцем у лазні жінкам аж увечері, коли зірки вийшли на варту, й місяць вигулькнув з-за хмари.
Старий Микола випив квасу (а може, квасом бражку запив), викурив належну вечірню люльку та й пішов до хати. Коліно крутило – мабуть, до дощу.
Молодий Микола у свою повітку йти не поспішав. Сидів на березі під глодом, курив самокрутку, милувався, як зорі в річці купалися, а місяць їм допомагав – воду підсвічував.
Враз двері лазні заскрипіли – і стрункий дівочий силует попростував до річки.
У Миколи перехопило подих, а коли отямився, пізно було попереджати про свою присутність.
Парубок перестав дихати, розчинився в темряві, злився з кущем глоду.
Дівчина пройшла за кілька кроків від нього. Наблизилася до води. Підняла догори руки і… почала розплітати волосся. Чорні пасма спадали на високі груди, вкривали точені плечі, обіймали граційну спину, творили магію переродження, від чого Миколу охопив озноб.
Стрункі дівочі ноги зробили крок до води. Потім ще і ще.
Гаптована зоряними нитками купіль прикрила коліна, стегна, вдягнула дівоче тіло в спідницю, розшиту небесними візерунками, дісталася грудей.
Микола вже бачив не дівчину. Він бачив Мавку – казкове створіння, сповите зоряними пелюшками. Яке вивільнило руки й попливло.
Парубок заплющив очі й затамував подих. Його чоловіче нутро потребувало бути почутим. Воно відмовлялося миритися з безправністю і вимагало до себе уваги.
Нутро жадало дії! До тями повернули сплески води. Зовсім поряд. Біля берега.
Микола розплющив очі – і неподалік побачив дівчину, яка зігнулася, зриваючи квітку латаття, останню, яку зберегла річка.
Наступної ночі парубок спостерігав, як опівночі Рахель щось варила в залізній кварті на розпаленому на березі багатті. Помішувала курячою лапкою. Притрушувала якимось зіллям. Рвала на голові волосся і щось бубоніла. Ногами розсовувала мурашник, нахилялася й підбирала щось біле, схоже на мурашині яйця, кидала зібране до рота, жувала й випльовувала у кварту, що булькала.
Миколі здавалося, що з кварти вискакували зорі і… впліталися у її розтріпане волосся.
***
Зранку Микола повіз готові замовлення до палацу княгині. Від старого каменяра дізнався, що Мірчу, сина барона, охоронець маєтку на ранок забив. Випадково. Той ліз у садибу, щоб викрасти ножа з якоїсь старовинної колекції. Сторож махнув ціпком і влучив Мірчі у скроню.
Циганський табір хутко зібрався та й пішов. А з ним і Рахель. Мавка з очима кольору лохини…
Дякуємо вам за передплату газети онлайн
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
