Напишіть свій мейл, щоб створити акаунт

Використайте вісім малих або великих літер і додайте будь-який один символ

Передплатити

ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

30 грудня
157

Життєві долі непередбачувані

МАЛЕНЬКІ РОЗМОВИ

Я вже хвилин п’ятнадцять сидів нерухомо у своєму авто. Машина невідворотно холонула, я відчував, як крижаніють пальці на ногах. Так, варто змінити демісезонні туфлі на щось надійніше. Може, ще й рукавиці собі придбати? Ні, мабуть, то вже занадто. Зрештою я зачинив автівку, увімкнув сигналізацію та повільно покрокував до під’їзду. Карбуючи кожну сходинку, піднявся на третій поверх. У світлі скупої жеківської лампи, котра, вочевидь, робила мені послугу тим, що бодай тьмяно жевріла, почав колупатися у замку. Постійно забуваю дати лад цьому дивовижному спадку радянських часів. Ні, якщо чесно, його взагалі пасувало б змінити на новий. Новий принаймні не заїдатиме...


Світла я не вмикав. Нема тут чого розглядати. Роззувся у крихітному передпокої, розім’яв закляклі пальці. Автоматично вийняв із кишень гаманець, телефон, цигарки та ключі від автівки, виклав на столик. Куртку завченим рухом шпурнув на м’яке крісло. Знесилено сів на диван. Ні, краще лягти. І заплющити очі. Зараз полежу кілька хвилин, бо ж доведеться турбуватися ще й про вечерю. Та очі не заплющувалися. Зрештою, темрява під повіками і темрява в кімнаті майже ідентичні.
Майже.
Очі швидко звикли до темряви. За вікном, котре я ніколи не затуляв шторами, вимальовувалася дивовижна геометрія осяйних прямокутників – вікон будинку навпроти. Знічев’я я переводив погляд від одного вікна до іншого. Звісно, з такої відстані я не міг бачити деталей інтер’єру чи мешканців, отож мав простір для фантазії. Ось синє мерехтіння у темній кімнаті – хтось дивиться телевізор. Ось ледь пробивається світло крізь важкі вишневі портьєри. Ось кухня, м’яко освітлена лампами, вбудованими у меблі, і на вікні делікатні мереживні фіраночки.
Колись і в мене була схожа кухня, і колишня дружина ретельно планувала її, підбирала колір меблів, декор. Врешті почепила мереживні фіраночки, такі делікатні та невагомі… Ідилічна картинка. Ми й справді почувалися тоді наче закохані з романтичного фільму – молоді, вродливі, успішні. Чого ще бракує? Насолоджуватися життям та одне одним – до знемоги.
Спершу вдавалося. А далі на декоративній плитці з’явилися плямки, на дверцятах шафки тріснуло покриття, перегоріла одна лампочка. На улюблених горнятках утворювалися тріщини, а на тарелях сколювалися шматки поливи. Снідали ми дедалі частіше окремо.
Дріб’язкові сварки, намагання кожного, аби було «по-моєму», відстоювання надуманих принципів… Скільки ми прожили разом? Вічність. Дванадцять років. Ти змінювала зачіски та гардероб. «Поглянь, це унікальний дизайн!»
Я придбав собі нове авто. Сам не помітив, як почав подумки називати машину «моя маленька». І погоджувався на всі відрядження, навіть на ті, що були мені не цікаві або не потребували моєї неодмінної присутності.
А далі все було так банально, наче в кепському анекдоті. Я повернувся з відрядження швидше, замість потяга о шістнадцятій купив квиток на автобус о дванадцятій і приблизно о восьмій вечора відчиняв двері квартири.
Вони спершу не помітили, що в оселі є третій. Так, звісно, коханці зазвичай настільки захоплені процесом, що мало зважають на оточення. Я стояв у дверях нашої подружньої спальні і спіймав себе на тому, що секунд десять спостерігаю за ритмічними рухами, котрі здійснює зад незнайомого чоловіка...
Що я відчував тієї миті? Мені було смішно, справді. Ну погодьтеся, що ця ситуація була вельми комічною. А ще – трохи гидко від думки, що ці двоє злягаються прямісінько на нашому подружньому ложі. Так, я вмію вдало підбирати слова. Як іще я маю назвати секс моєї дружини зі стороннім чоловіком?
А далі почалося щось неймовірне. Двоє оголених людей металися кімнатою: він – у пошуках свого одягу, вона – у пошуках виправдань. Розлучення теж принесло мені багато несподіваних відкриттів: я чимало дізнався і про жінку, з котрою прожив багато не найгірших років, і про себе. Розлучалися важко. Дружина, тепер уже колишня, відчайдушно боролася за кожен шматок спільного майна. Зрештою ледь не дійшло до суду, і ми зупинилися на тому, що трикімнатна квартира з усім умеблюванням та технікою залишається їй, собі я забрав авто, комп’ютер та невеликий рахунок у банку. Винайняв перше-ліпше помешкання, навіть не оглядаючи її. Головною принадою визнав місце – цей район був у протилежному кінці міста. Звичайні сірі багатоповерхівки, поганий асфальт, переповнені сміттєві баки, алкоголіки о восьмій ранку похмеляються прямісінько на дитячому майданчику. Ідилічно, справді, та головне – тут шанс зустріти знайомих близький до нуля.
Я був наче у стані заціпеніння. Останні роки сімейного життя, певне, виснажили мої емоції, а розлучення несамовито втомило. Уже місяців шість я жив скований невидимими крижаними обладунками. Вони надійно приглушували будь-які емоції та почуття, наче давали змогу моїй душі регенерувати під час летаргійного сну. На щастя, моя робота зараз не вимагає контактів зі значною кількістю людей. Супермаркети із самообслуговуванням та власне авто зменшують випадкові контакти із сторонніми, відлюдькуватість та байдужість досі успішно захищали від потреби спілкування з сусідами.
Квартира контрастувала з моїм попереднім житлом, відтак радше нагадувала мені нору. Ремонт тут робили років із десять тому, і власники, мабуть, дуже ним пишалися. Стеля колись була блідо-бежевою, стіни – на тон чи два темніші. Зараз стеля була радше брудно-жовтою, а забарвлення стін уперто прямувало до коричневого. Умеблювання – популярна колись «чеська стінка», диван та єдине м’яке крісло. І, на моє щастя, комп’ютерний стіл. Крісла тут не знайшлося, тож доводиться сидіти на табуретці.
Якщо кімната маленька, то кухня – просто крихітна, та ще й щільно заставлена – вбудовані меблі, мийка, плита, пральна машинка. Ну і мікрохвильовка, куди ж без неї холостяку? А от скуштувати приготовану в ній страву чи бодай попити кави тут ніде: під неоковирний столик мої ноги не вміщуються. Отож беру те, що сам наготував, та йду до кімнати... А от каву я п’ю на балконі, бо зазвичай кавую з цигаркою.
Власне, зараз саме час приготувати собі бодай щось попоїсти, та я не ворушився, споглядаючи, як втома бореться із відчуттям голоду. Якщо мій зір у цю мить полишив чужі вікна і зосередився на шматочку неба над дахом, то слух загострився у пошуках бодай якихось звуків. З вулиці завдяки пластиковим вікнам (та й четвертий поверх усе-таки) майже нічого не долинало. Зате тонкі стіни змушували мене чути надто... надто особисте. Надто неприємне. Надто дратівливе.
Я кілька разів на тиждень слухав ритмічне стукання, певне, бильця ліжка. Це сусіди за стіною праворуч, подружня пара, втішаються регулярним сексом. Часом долинають крики: це сусідка згори лається або з чоловіком, або з сином-підлітком. У мене створюється враження, що вони ще й меблями одне в одного шпурляють, бо щось гучно гепає на долівку. Та найбільше мене лякають звуки, що долинають з квартири ліворуч. Справді важко переповісти те, що мені доводилося чути. Часом хтось бубонить, слів, звісно, не розберу, та інтонації жалібні. Часом долинає стогін, а рідко плаксивий жіночий голос щось виказує, звинувачує, вимагає... Я можу розібрати окремі слова.
Власне, я чую цей голос і зараз. Він волає: «Допоможіть!»
Лежи, лежи спокійно на дивані, чого ти смикаєшся? Тебе це ніяк не стосується. Ну от, знову волає... За стіною ліворуч.
Де ті кляті тапки? Відчиняю свої двері і ось так, із власного порога, натискаю на дзвоник поруч із сусідськими дверима. Ніхто не відчиняє. Натискаю ще раз. За хвилину чую кроки і тихий жіночий голос:
– Хто там?
– Сусід. Ви кричали: «Допоможіть!» – я не запитую, а стверджую, вимагаючи цим пояснення.
Двері прочиняються, і я бачу розкуйовджену голову худенької літньої жінки.
– Ви розумієте... То я з розпачу... Але... Якщо ви мене почули... Може, справді...
– Що трапилося? – я різкувато перериваю її белькотіння. Сусідка жестом запрошує мене вглиб квартири.
– Ви пробачте, у нас тут не прибрано...
Далеко йти не довелося: мене ведуть до кімнати поруч із вхідними дверима. Крихітне приміщення заповнене мотлохом, тут якісь комодики, тапчанчики, крісла, на меблях височіють кривобокі стоси чи то одягу, чи тканин. Он у куті на верхівці піраміди – стара чорна шуба зі штучного хутра...
Я стояв у дверях, не розуміючи, яку допомогу можу надати. Повиносити мотлох?
Нарешті мій погляд ковзнув підлогою, і я помітив її. Крихітну бабусю, таку древню та зморшкувату, що скидалася радше на мумію. Якоїсь миті я й справді вирішив, що то покійниця, та бабуся раптом поглянула мені прямісінько у вічі.
– Ви розумієте, мама впала, ну, якось скотилася з тапчана... А я сама її підняти не можу, вона кричить.
– То, може, варто викликати «швидку»? Може, ваша мама зламала щось? – я шкодував, що почув це волання, що вийшов із квартири, що натиснув на кнопку дверного дзвінка. Я хочу назад у свою шкаралупу.
– Ні, я перевірила, усе гаразд. І тапчанчик низький... Але я, мабуть, смикнула її за руки... Та й сил самотужки її підняти я не маю...
Я гарячково намагався вигадати, як піти з цієї квартири.
– Ніно Іванівно! – дзвінкий голос долинав із загального коридору. Я ж залишив відчиненими двері не лише сусідчині, а й власні!
– Тетянко, це ти? Я тут! – гукнула мені прямісінько у вухо сусідка. Я озирнувся.
Так, я зустрічав цю дівчину кілька разів коло під’їзду та на сходах, проте не розглядав пильно. А зараз, коли вона опинилася перед моїм носом, отримав таку нагоду. Дівчина як дівчина, звичайнісінька. Колишня дружина була ефектною, яскравою. Власне, чому була?.. І є, мабуть. А ця – така пастельна, м’яка. Плавні лінії, стримані кольори, жодних особливих прикмет.
– Ніно Іванівно. Ви на допомогу кликали... – ох уже ці жіночки з їхніми непевними інтонаціями!
– Та ось цей юнак зараз мені допоможе, і все буде гаразд... 
Що ж, відступати нікуди. І я зробив рішучий крок у напрямку бабусі-мумії. Старенька, як і передбачалося, виявилася майже невагомою. Ми з Ніною Іванівною легко поклали бабусю на тапчан. Поки сусідка вкривала маму та балакала із незнайомкою, я пішов.
Тепер доведеться вітатися.
Кілька днів мені вдавалося жити у звичному режимі, я навіть призабув про маленьку пригоду. Ось і нині вийшов зранку з під’їзду, втішився, що примусив себе таки завернути вчора з роботи до торгівельного центру та придбати зимові чоботи. Можна постояти кілька хвилин на снігу, викурити цигарку та ще відчувати пальці на ногах.
Раптом двері під’їзду відчинилася, я мусив зробити крок уперед, аби мене не зачепило.
– Доброго ранку! – радісно прощебетала невиразна незнайомка.
– Доброго ранку, – стримано відповів я. 
Запала незручна пауза, адже дівчина не минула мене після привітання, а зупинилася, вочевидь, у надії розпочати розмову. Не терплю маленьких розмов ні про що, та й підтримувати їх не вмію.
– Ви на роботу? – зрештою знайшла що запитати вона.
– Так, звісно... 
Ну це ж очевидно. Кому спаде на думку вилізати січневого ранку з теплого ліжка без крайньої потреби? Чого вона чекає? Запропонувати її підвезти? Тільки цього мені не вистачало...
– Я їду в напрямку центру... Може, вас підвести?
– Ні, дякую, я тут поруч працюю, у школі.
– Зараз же канікули... – бовкнув я.
– То у школярів канікули, а у вчителів робота, – засміялася незнайомка. Приємний сміх, мелодійний. – Нарада в нас сьогодні!
Ось і все, ввічливий ритуал завершився, вона йде. Я пригадав. Її звуть Таня.
Тиждень добігав кінця, попереду були вихідні. Я вирішив після роботи добряче запастися не лише продуктами, а й пивом. Посмажу собі стейк, посмакую пивом і подивлюся кілька класних фільмів, давно планував. Несподівано покупок виявилося багато, я ледве вмістив усе у два великих пакети. Нічого, залишається останній рубіж – шлях від автівки до під’їзду. Дідько, як же незручно! Виклав пакети з багажника прямо на сніг, замкнув машину, увімкнув сигналізацію, марш-кидок до під’їзду, а тут знову пакети на землю, бо ж треба попорпатися у кишенях, шукаючи ключі.
– Я вам допоможу! – пролунав за спиною знайомий голос.
Таня спритно підбігла, торкнулася ключем до домофона і широко відчинила мені двері.
– Дякую, – мовив я, а от скористатися люб’язністю не встиг. З під’їзду саме виходив літній чоловік із песиком, мені довелося його пропустити.
– Доброго вечора, – широко всміхнулася до сусіда Таня. 
Але щира, дитяча усмішка миттю згасла, бо сусід поглянув на неї з таким докором, таким невимовним жалем... А тоді перевів погляд на мене.
Звичайний літній чоловік, років шістдесяти, нижчий за мене, лисуватий, у старенькій сірій курточці. Песик – звичайна дворняжка, чорненький, он хвостом виляє... То чому цей чоловік пропалює мене нищівним поглядом? На мене вихлюпнули таку чисту, кристалізовану, а головне – безпідставну ненависть, що я забув і про стейк, і про пиво, і про Таню. Цей чоловік живе, здається, на другому поверсі? Чим я міг йому дошкулити? Я нікого не затоплював, не шумів, паркуюся завжди на тому самому місці, наче нікого не «підпер»...
На привітання сусід так і не відповів.
Мабуть, я не надав би значення цьому епізоду, та відтепер зустрічав того чоловіка зі сповненим ненависті поглядом ледь не щодня! На сходах, коло під’їзду, поруч із автомобільною стоянкою, на вулиці коло крамниць... Мабуть, я б не здогадався, у чім річ, якби не зустрів знову Таню.
Я побачив її випадково, у крамниці з іграшками та канцтоварами, коли минав вітрину на шляху до кіоску з цигарками. Вона придбала велику упаковку паперу і цілий оберемок якогось барвистого дріб’язку. А я чомусь зрадів, що маю нагоду віддячити їй за люб’язність – дочекався. Коли вона виходитиме, широко відчинив та притримав для неї двері.
– О, щиро вдячна! – вона справді була рада мене бачити. Що ж, приємно, нічого приховувати.
– Серйозна у вас закупівля, – я ніс папір, залишивши їй строкатий пакетик.
– Так, планую після канікул наукове свято для моїх другокласників... Це реквізит.
Знову маленька розмова ні про що? Кумедно: мені важко її підтримувати, я щоразу витискаю з себе якісь недоладні запитання, але водночас товариство цієї милої вчительки мені до вподоби. Я намагався роздивитися її ретельно, хоча, мабуть, не пасує так нахабно розглядати малознайому людину...
Я констатував, що Таня насправді не така уже й юна. Їй, вочевидь, значно більше ніж двадцять п’ять... Двадцять вісім? Двадцять дев’ять? І вона цурається косметики. Русяве пряме волосся сягає лопаток, опадає обабіч обличчя з-під блакитної шапочки. Їй пасує блакитний. Вона незаміжня, це точно, і я майже впевнений, що й ні з ким не зустрічається.
Ми дочекалися зеленого сигналу світлофора, перетнули дорогу і попрямували у напрямку під’їзду. Кого ми там зустріли? Звісно, сусіда з песиком. Він дивився на нас, не відводячи погляду, здавалося, навіть не кліпав. Погляд був таким гучним та різноголосим... Я бачив і звинувачення, і благання, і ненависть... і ще дещо. Ревнощі. Зрештою старий повернувся і пішов геть.
Раптом мене осяяло. І цей здогад вразив мене. Я відпровадив Таню до самісіньких дверей її квартири і лише на порозі віддав важкий пакунок з папером. Ми люб’язно попрощалися, і я залишився у порожній квартирі наодинці з власними думками.
Кумедно, та я, видається, став свідком справжньої драми. Таня, звісно, цього не помічала, їй би й на гадку не спало, що літній сусід у неї закоханий. Відчайдушно і безнадійно, наче хлопчисько. Чи міг я уявити, які пристрасті палали у його серці? Мабуть, лише уявити... Чи сподівався він на взаємність? Чи думав про освідчення? Чи мав на меті залишити все у таємниці? Навіщо тоді виказав себе? Це не був випадковий спалах емоцій, старий, вочевидь, вирішив, що я його суперник, і зумисне демонстрував своє ставлення...
Ні-ні, це фарс, карикатура, жалюгідна та неприродна, я не хочу за цим спостерігати. Спостерігати? Чи брати участь? Зрештою, я будь-якої миті можу вийти з гри. Проте не хочу, ні, певне, що не хочу. Сьогодні вперше за пів року я почуваюся живим. Я відчуваю якісь емоції, до мене повернувся азарт. Азарт до життя.
Я дочекався наступної випадкової зустрічі з Танею. Це було неважко, адже канікули закінчилися, і вона щодня о восьмій ранку виходила з під’їзду. Таня погодилась на мою пропозицію випити кави у гарній затишній місцині. Здається, вона навіть очікувала від мене чогось такого.
Я уже й забув, як залицятися. Справді, усі дванадцять років шлюбу я залишався вірним своїй дружині. Щодо флірту, котрий вимагає неабиякого мистецтва коротких розмов, то тут я ніколи не був віртуозом...
Купувати їй квіти? Ні, то буде занадто, не варто окреслювати, що це побачення. Посиденьки двох приятелів, не більше. І місце треба обрати не надто романтичне. Затишне, атмосферне, не пафосне...
– Перейдемо на «ти»? 
Погоджується.
– Вина? 
Відмовляється. Зрештою зупиняємося на крихітному келишку лікеру.
– Тут роблять чудові десерти? Ти полюбляєш солодке?
Я й незчувся, як минуло дві години. Дві години доволі невимушеної розмови, трохи – про мене, трохи – про неї. Чудова молода жінка, справді. Про таких кажуть, «для життя». Приємна, люб’язна, добра і страшенно прагне нарешті... Ні, не те щоб заміж. Але якоїсь певності, влаштованості у царині особистого життя. Вона щиро намагалася мені сподобатися, зацікавити. І я, звісно, констатував подумки всі її чесноти, проте тяжіння, славнозвісної «іскри», «метеликів у животі» чи інших передвісників закоханості не було.
Поміж тим, я дізнався кілька подробиць про інших дійових осіб. Ніна Іванівна, моя сусідка зліва, самотужки доглядала маму. Старенькій було добряче за дев’яносто, а Ніні Іванівні – близько сімдесяти. Дочка та внуки сусідки мешкали за кордоном, у Німеччині, кликали її до себе. Проте стару перевозити було небезпечно, а покидати маму тут Ніна відмовилася.
Закоханого сусіда звали Василь, по батькові його Таня не знала.
– Років зо три тому померла його дружина, син живе окремо. Звісно, навідує пана Василя, навіть песика йому подарував, аби було не так самотньо.
Аби було не так самотньо...
Мене не обтяжує самотність. Я цілком самодостатній, умію сам себе розрадити та розважити. Найкраще товариство для мене – це я. Я не маю гострої потреби провадити активне особисте життя, моя фізіологія цілком підвладна розуму, якщо ви тямите, про що я.
Тоді чому я запросив її на наступне побачення? Азарт? Спроба чоловіка у розквіті сил дошкулити самотньому старому? Чи щось таке у цій жінці є? Щось, що не вдасться викрити ось так просто, за келишком лікеру?
У нас із Тетянкою справді виникли дещо дивні стосунки. Певний час ми жили наче подвійним життям. Якщо випадково перетиналися на сходах або коло під’їзду, просто віталися, обмінювалися ввічливими фразами. А коли зустрічалися, то поводилися як звичайна пара на початку стосунків. От тільки я щоразу прагнув, аби нам не зустрілися допитливі сусіди. Якось коло кінотеатру Таня перетнулася зі співробітницею, та привіталася і вельми двозначно всміхнулася.
– Все, тепер уся школа знатиме...
– Ти хотіла б приховати?
– Ні... Нам нема чого соромитися, – вона запитально поглянула на мене. 
А я? Я готовий був публічно визнати її своєю парою? Ми наче й не таїлися, не ховалися, проте й не афішували... А воно мені зараз треба – знайомитися з її друзями, співробітниками, мамою, зрештою? Зносити оцінювальні погляди, незручні запитання? «Ну то коли ви одружуєтеся?» Як важко про все це міркувати. Наче виконуєш якусь марудну роботу.
У суботу ми ходили до пабу, я розпинався, викладаючи Тані свої знання у царині пивоваріння та розмаїтті крафтового пива. Спіймав, було, себе на думці, що тепер уже я намагаюся справити на неї враження... Та ми відволіклися, бо саме розпочався виступ напіваматорського рок-гурту.
Домовилися, що в неділю поїдемо разом до супермаркету. І мені час запастися продуктами, і Таня не тягатиме важкі пакети. Закупи вдалися, я експромтом придбав чудовий шматок м’яса та безліч спецій і запросив Таню у гості на вечерю... Вона погодилася.
Відтак ми, цілком задоволені, йшли до під’їзду. Я ніс пакети, Таня мала у руках лише маленьку коробочку з тістечками для мами. Вона хотіла вже відчинити нам двері, аж раптом, наче з-під землі, коло під’їзду виріс старий із незмінним цуциком на повідці.
– Доброго дня, – звично привіталася Таня, втім, без сподівань на привітання у відповідь.
– І тобі доброго дня, – відповів сусід Тані, проте дивився на мене. У його очах я більше не бачив ненависті, там, десь на самісінькому дні, хлюпалася тільки втома...
– Ви... хотіли щось... сказати мені? – запитав зрештою я. Та старий заперечливо похитав головою і пішов геть.
Кілька тижнів минуло у звичному ритмі. Робота в мене напружена, та й стосунки із Танею, звісно, набирали обертів. Мене невдовзі чекало неабияке випробування – день народження Тані. Отже, доведеться виходити з підпілля...
З дверей ліворуч визирнула розкошлана голова Ніни Іванівни. Гадаю, вона чула, як я відчиняю двері.
– Валерію, ви чули? Василь Семенович помер.
Отже, Семенович...
– Ні, не чув. Співчуваю.
Та Ніна Іванівна не надто зважала і продовжила монолог.
– Він так сумував за покійною дружиною... Казав, що хоче слідом за нею... На кладовище все їздив... Добра була жіночка, Світланою звали. Василь усе на Тетяну нашу дивися, казав, викапана Світланка в молодості...

Автор: Олена ТАРАСЕНКО

Газета "Життя. Історії"

Читайте усі приховані історії за 1 грн.
Читати Storriss
Ви вже є предплатником?

Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter