ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»
552
Ольга Петрівна Погоріла (Гейко) – це також моя родичка. У нас спільний прапрадід – Гулий Назарій Несторович. Наші прабаби Оксана і Меланія – рідні сестри. Мою, Оксану зі Станіславчика, забрав гейсинський парубок Розуменко Гаврило Степанович. Так-так, той самий – перший власник збереженого вітряка в селі, який мусив силою повертати кохану, що втекла до батьків.
Її, Меланію, станіславчицьку також, узяв за дружину тамтешній хлопець Погорілий Євтух.
Можливо, хтось і скаже, що це вже дуже далекі родичі, але я так не думаю.
Ольга Петрівна – мені сестра в третіх. Так українці величають цю спорідненість. А це кров рідна, яка не водиця.
Вона народилася 1946 року після Другої світової війни, тієї страшної, що забрала життя мільйонів українців. Брати Павло і Віктор за декілька років після неї на світ з’являться.
Батько їхній, наш учитель військової підготовки Петро Маркіянович, усю війну пройшов і повернувся додому живим з дружиною Марією Ільківною, яка була на тій війні медсестрою.
Він вижив, а його молодший брат Григорій, якого, молодюсінького, забрали відразу після випуску в червні 1941 року на війну, загинув. Не повернувся з війни і їхній батько Погорілий Маркіян Євтухович. 19 Погорілих з-поміж 146 загиблих – лише з одного українського села, мого рідного села Станіславчик! Яка страшна цифра!
А ще ж деякі з тих, що повернулися, бо забрали 226 чоловіків, померли відразу після війни від ран і контузій. Як два рідненькі братики моєї незабутньої бабусі Марини Марківни. Вони також Погорілі, бо бабуся з цього славного роду. Погорілий Григорій Маркович та Погорілий Андрій Маркович.
А ще ж забрали в ненаситну тодішню Германію сестричку Петра Маркіяновича Клаву Погорілу. Вашу тіточку, Ольго Петрівно. Повернулася, хвалити Бога, і я її добре пам’ятаю.
Чи ж міг хоч на хвилину уявити Петро Маркіянович, мій дорогий учитель і родич, що на нас нападуть нащадки тих, які пліч-о-пліч воювали з українцями проти фашистів німецьких?!
Чи ж могло б йому і в найстрашнішому сні наснитися, що внук його дочечки Олі, внук Сергійко (Краснов Сергій Васильович) загине біля українського Бахмута влітку 2022 року, захищаючи свою землю?! Загине молодим, тридцятип’ятирічним, залишивши сирітками синочка та дочечку.
І ви, Ольго Петрівно, моя люба сестро, ваша дочка й невістка оплакуватимете безутішно свого Героя.
А баба Клава, Погоріла Клавдія Маркіянівна, яка певний час працювала в яслах на Кобзарівці, опікувалася онучком Сашком, що в Станіславчику і школу закінчив, чи могла б вона заглянути в наше українське страшне майбутнє, коли її дорогий онучок (Гуцало Олександр Васильович) зазнає тяжкого поранення біля того багатостраждального Бахмута і помре від ран у шпиталі?!
А їх везуть і везуть звідусіль з того сходу. Везуть із Соледара і Бахмута, з Курдюмівки і Вугледара, везуть уже до рідних домівок, до батьків, діток, дружин, до рідних везуть, щоб провести як слід в останню дорогу, щоб скласти шану воїнам, їхній мужності та патріотизму.
Ви плачете, Ольго Петрівно, як ви плачете! І я не можу Вам нічим допомогти. Я можу тільки заплакати разом із вами про ваше і наше горе.
І я плачу, телефонуючи вам, я плачу, коли ми сидимо у вашій затишній хатинці, і плачу тепер, коли пишу ці слова.
А ще я низько кланяюся Вашій родині, Вашим і нашим Погорілим та їхнім гілочкам, кланяюся всім нашим Героям і Краснову Сергієві Васильовичу, вашому внукові, який загинув уже в цій війні, що її розв’язали нові фашисти з кремля, і Гуцалу Олександрові Васильовичу, теж вашому і нашому родичеві.
Я не встигаю писати епітафій. Я не можу більше писати їх. Я пишу цей лист, чи то вже спогад, про наші вічні українські страждання і боротьбу за право бути вільними й незалежними.
Слава Героям!
Слава захисникам України!
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
207
