Болить душа

КАМІНЧИК 

Пече.

Так пече, наче в душу хлюпнули гарячої олії. Боляче від кожного поруху, навіть від думки, найбезневиннішої. Ятриться, вкривається огидними пухирями. Репається щойно затягнута рожевою шкіркою велетенська рана, сочиться кров’ю та юшкою, і нема тому ні кінця, ні краю...

Це туга.

А ще приходив холод. Колючий. Судомило душу від глибокої мерзлоти. І не було від того холоду порятунку, навіть у найспекотніший день, навіть під найтеплішою ковдрою. 

Це біль. 

Коли ставало зовсім нестерпно, вона виходила з дому, сідала в автобус і їхала у ліс. Щоразу той самий маршрут. Коли їй ото вперше хлюпнуло гарячою олією і вона декілька діб вила на стіни, а очі спухли від сліз, вона вийшла з дому й пішла – куди очі бачили. Коло аптеки – кінцева якогось автобуса, стоїть вервечка пасажирів. Вона й зайшла в салон разом із ними. А коли автобус виїхав за місто, почалося поле, а тоді лісосмуга, вона просто попросила водія зупинитися. Той глипнув на дивну пасажирку й вирішив не сперечатися. Вийшла на дорогу, за десять метрів натрапила на стежку і пішла вглиб. Так знайшла свою галявину.
Вона приходила сюди, коли ставало зовсім зле. Сідала на трухляву колоду і просто дивилася. На все довкола. Видавалося, що знає тут кожну билинку. Он у тому куті з’явилася ожина, а тут під деревом виросли опеньки. Там мурашник, а ось там – стежечка, ледь помітна. Мабуть, тут мешкає якась тварина, ось і залишила слід у високій траві.
Тут вона забувалася. Так, наче душу знечулили. А коли біль перестав докучати, наче пелена спадала. Не лише з очей – з неї всієї. Усе довкола вона починала сприймати так виразно, так яскраво. Спів птахів, сюрчання коників, сонячне проміння, що пронизувало ніжно-зелене листя. Шорстка кора поваленого дерева, колючі батоги ожини і найделікатніше у світі – крильця метелика, що якось сів перепочити прямісінько на її кросівок. Вона навіть не дихала, видавалося, що й серце припинило битися на кілька митей… Може, то він, її Богданчик, прилетів привітатися з мамою?
Та про це краще не думати зайвий раз. Боляче так, що жодне знечулення не рятує.
Усе добре рано чи пізно закінчується, чи не так? Їй час повертатися. І вона приречено підводиться, довго стріпує невидимий бруд із джинсів і повільно бреде стежкою у напрямку траси. Там долає два кілометри і сидить на поламаній лавці на зупинці, знесилено спершись до брудної, розмальованої написами стіни, очікує на автобус до міста. Трясеться пів години розбитою дорогою і відчуває, як біль повертається.
А колись… Коли її життя було таким прісним і безбарвним, що ладна була віддати все, аби хоч щось відбувалося. Відчувати яскраві емоції, щоби перехоплювало подих, а вир пристрастей кружляв, кружляв, і світ мінився барвами… 
Вона була такою чемною дитиною. Кажуть, добре дитя засмучує батьків тільки своєю хворобою. От і вона – добре навчалася, гульками не цікавилася, сама вступила до вишу на бюджетне відділення, та ще й на престижний – економічний – факультет. Закінчила добре, одразу почала шукати роботу. Усе як у всіх – резюме, співбесіди, тривожне очікування результатів. І за два місяці вона… офіціантка у кафе. У кафе, навіть не в ресторані! Амбіції у неї були кволі, проте й тих вистачило, щоб за вісім місяців змінити роботу. Помічниця адміністратора готелю – то вже краще. А життя таке – аж вилиці зводило. Робота – дім – робота. І неймовірна, всепоглинальна самотність. Вона вже потім зауважила оцю свою здатність – дозволяти єдиному відчуттю поглинати її з головою… 
Їй же тільки двадцять чотири, а життя йде повз. Хіба зізнаєшся комусь, що досі й хлопця не мала? Що цілувалася лише двічі, коли з доброго дива вирішила піти із групою в клуб на святкування «екватора» – середини навчання? Запальна атмосфера і два коктейлі зробили своє, вона трошки розслабилася. Цілуватися з таким же нетверезим одногрупником, який до цього вечора навіть не дивився у її бік, було незвично і, чого гріха таїти, приємно. Її збуджувало усвідомлення того, що вийшла за власноруч окреслені межі, видавалася собі тієї миті ледь не розпусницею. А от на продовження духу забракло. А той хлопчина так чудово її вмовляв… Слабачка. Навіть у цю незначну пригоду злякалася зануритись. Хлопець, звісно, скривився і пішов «опрацьовувати» більш вдячний об’єкт. А вона втекла додому. 
Більше таких нагод їй не траплялося. Точніше, вона й сама їх не допускала. Пам’ятала, що наступного дня одногрупник, як і раніше, вдавав, що вона – просто елемент інтер’єру, який мігрує з однієї аудиторії в іншу. 
Ось їй майже двадцять п’ять, вона помічник адміністратора та бухгалтер у невеликому готелі, і весь її час забирає робота. Ось тільки неприємні симптоми змусили взяти такий недоречний відгул і звернутися до гінеколога. 
– Розумієте, люба, – літня лікарка звикло зверталася так до всіх пацієнток, – усі органи і системи в організмі повинні функціонувати. А ви, пробачте, якщо не почнете жити статевим життям, то дістанете цілу купу проблем, і гормональних, і психологічних…
І що їй тепер, оголошення на себе почепити? Чи стрибнути у ліжко до першого зустрічного чоловіка? І тут, наче зумисне, вона й познайомилася. З ним. Банально, як і все у її житті, – він просто був новим експедитором і привіз у їхню кухню продукти. Перекинулися кількома словами, і вона сама собі дивувалася, як важко, невправно намагається кокетувати. Знала, коли він приїде наступного разу, зумисне одягнулася якомога жіночніше, потрапила йому на очі. Наприкінці третьої зустрічі він таки попросив отой сакраментальний «телефончик». 
А далі – все як у всіх. Звісно, він їй подобався, але про кохання мови не було. «Дурепо, у твоїй ситуації “харчами” не перебирають… Будь розумничкою», – так казала сама собі. І була. 
Андрій страшенно здивувався, дізнавшись про її незайманість.
– Я гадав, такого вже нема… – пробелькотів приголомшено. – Олю, а ти…
Далі був справжній допит. Андрій щиро підозрював, що, залишаючись формально незайманою, вона таки має сексуальний досвід. Та Ольга випробування витримала. Доволі швидко він і сам переконався, що дівчина правду каже. А вона почала із цікавістю занурюватися у світ сексу...
Невже він такий солодкий, такий жаданий, як стверджують? Невже вона дарма згаяла стільки часу?.. Але запал згасав. Їй подобалися пестощі, а те, що було далі, – не надто. Але для Андрія то було дуже важливо, чи не так? Окрім того, стосунки ж без цього неможливі, усі так роблять. Та й гормональний фон, дивись, нормалізується, і настрій поліпшиться, колір обличчя покращиться... Так же всі кажуть.
Так минув рік, і Ольга помітила, що перші пристрасті почали вщухати. Вони дедалі частіше вечори проводили вдома, секс став не таким палким і частим. З’являлося відчуття вичерпаності, легка нудьга, коли вони були поруч. Пора або розходитися, або... Андрій запропонував одружитися.
Вона розуміла, що зовсім його не кохає. Ні, він добрий, працьовитий, хазяйновитий, про таких кажуть: «Усе в дім». Квіти дарує, звісно, здебільшого на свята, і кудись ходять вони тепер вкрай рідко. Життя і так нагадує сімейне, весілля нічого особливо не змінить. А от думка про те, аби шукати когось іншого, її відверто лякала. А якщо воно, оте кохання, так їй і не трапиться? Залишиться на все життя самотньою. А тут Андрій, до котрого вона принаймні вже звикла... Такий теплий, іноді зворушливий, а часом дратує неймовірно. Звиклі стосунки, як у всіх.

Відгуляли весілля. 

І який дурень сказав, що весілля – то романтично й урочисто? Це нескінченні витрати, здебільшого грошей та нервів, усіх, задіяних в організації процесу. Всі ці пошуки ресторану, музик, декораторів, весільної сукні, костюма для Андрія та ще незліченної кількості дрібниць. 
Якось, за день чи два до весілля, вона сиділа в кухні коло вікна. Світла не вмикала, дивилася на ліхтар і пила чай. Раптом пригадала оте своє палке бажання яскравих емоцій, вражень. Вона виходить заміж, а нічого, крім утоми, не відчуває. Швидше б то все закінчилося...
Весілля вона потім пригадувала так, наче була увесь час у тумані. Пам’ятає, як плакала після церемонії у РАЦСі мама. Як гарно у напівтемряві церкви мерехтіли свічки, як заколисував приємний, хоч і дещо монотонний, спів священника. Як перешіптувалися за їхніми спинами дружба з дружкою. Як дратувала музика у «Мерседесі», який віз їх до ресторану. Як довго і нудно говорила щось банальне свекруха з короваєм. Перший танець у синтетичному тумані. Пам’ятає, як жадібно пила шампанське і не п’яніла. Як поверталися додому о п’ятій ранку...
А далі... А що далі? Зажили, як звикло. От тільки дедалі частіше то мама, то свекруха зазирали Ользі в очі, спершу з німим запитанням «Ну коли вже нарешті?», а за пів року після весілля почали заводити розмови відверто. Про внуків, звісно.
А вона... Вона не знала, чи хоче дитину. Як можна хотіти те, про що не маєш уявлення? Заплющувала очі, намагалася уявити себе матусею гарненького малюка. Перед очима поставала нудотна статична картинка, як із реклами дитячого харчування. Андрій наче теж особливого ентузіазму не проявляв, та, не змовляючись, вони просто відмовилися від контрацептивів... Відтоді Ольга щомісяця жила тривожним очікуванням. Оця гострота трохи нагадувала їй ходіння по лезу. Вагітна – не вагітна. Вона знала, що життя її зміниться безповоротно, лиш не мала уявлення, у який бік. Водночас насолоджувалася крихтами уваги, якось розслабилася, теми вагітності більше її не дратували. І від початку їхніх спроб четверті за рахунком місячні не настали. Тест позитивний. Не повірила спершу, придбала ще один, найдорожчий із тих, що були в аптеці. Знову дві смужки. Короткий тріумф миттю змінився проваллям страху. Знаєте, як ото на гойдалці – розгойдаєшся з усіх сил, і тремтить щось унизу живота, коли летиш униз та здіймаєшся вгору... Спокійно, це нормально. Вона просто перехвилювалася. 
Загалом вагітність минала без особливих проблем. Хоч і тут Ольга констатувала, що нема у ній жодної радості чи піднесення у передчутті материнства. Спершу нескінченні аналізи, УЗД, планові візити до лікаря і знову аналізи. Нудота, біль у спині, набряклі ноги і неймовірна печія. Думка одна – швидше би все закінчилося.
Пологи минули як у тумані – тринадцять годин болю. А тоді їй під бік тицьнули згорток у ковдрі і наказали годувати грудьми. Ольга дивилася на зморшкувате личко, роззявлений рожевий ротик і все чекала, коли ж… Коли її огорне ота хвиля ніжності до крихітної безпомічної людинки, котра ось щойно була її частинкою? Де той славнозвісний материнський інстинкт? 
Та було тихо. Крізь дику втому вона намагалася запам’ятовувати і виконувати вказівки педіатра-неонатолога, доглядала за малюком. Нарешті їх виписують. Як за три дні їй осточортіли лікарняні стіни, незручний і єдиний на поверх душ, а про туалет вона намагалася забути, наче про страшний сон. Тільки щербата плитка на підлозі і потерта клейонка, котрою були встелені чи не всі поверхні, чомусь іще довго стояли перед очима. 
Зараз, зараз вона буде вдома, у рідних стінах, відпочине, може, трохи відіспиться – і нарешті почнеться оте материнство, оспіване, піднесене, наповнене…

Депресія. 

Ольга увесь час несамовито хотіла спати. Ледве примушувала себе підводитися, коли мокра чи голодна дитина пронизливим вереском вимагала негайної уваги. Нікого більше не існувало на світі, тільки нещасна Ольга і крихітне ненаситне чудовисько.
Вона чесно старалася любити свою новонароджену доньку. Час було давати дитині ім’я, а їй чомусь жодне не видавалося особливим. Ні, не так. Їй просто було байдуже, як зватимуть осоружне дитя. Чоловік запропонував пафосне та претензійне – Злата. Вона пхикнула, але погодилася.
А якоїсь миті Ольга зрозуміла, що марно намагатися ґвалтувати душу постійним відчуттям провини за те, що не здатна любити. Просто ретельно доглядала доньку, ну просто як за підручником. Дівчинка розвивалася добре, зрідка хворіла. Й ось уже на горизонті замайорів дитячий садок. Ольга збадьорилася, уже міряла, як піде на роботу і заживе бодай трохи схожим на колишнє життям. Обов’язок перед родиною вона виконала, і нехай тільки спробують запитати, коли вона народить другу дитину!
Златі минуло два з половиною роки, і вона покрокувала в ясла. А Ольга почала азартно шукати вакансії та розсилати резюме, навіть ходила на одну співбесіду. А якось недільного ранку прокинулася і стрімголов полетіла до туалету. Знудило, потім ще раз. Гарячково перебирала, чим могла отруїтися. І розуміла, що увесь простір заполонила одна думка, страшна, просто жахлива. Кинуло в холодний піт.

Знову вагітна. 

Пам’ятала тільки, що наступні два місяці страшенно плакала, від відчаю, безнадії, від усвідомлення, що ґрати її в’язниці знову гучно зачинилися, прямісінько перед носом. Потай сподівалася, що трапиться викидень, якось сам собою, але щось зумисне робити, шкодити дитині не сміла. 
Незчулася, як настав час народжувати. 
Дитя її не мучило. Дві години переймів, пів години на пологовому кріслі.
– Матусю, ви молодець! Так швидко і без розривів! Погляньте, який хлопчик ладненький, – приповідала літня акушерка.
Їй на груди ляпнули рожеве тремтливе жабеня. Ольга рефлекторно пригорнула малюка, трохи змінила його положення… Величезні сині очі, оточені пухнастими чорними віями, сконцентрувалися на ній, розглядали, вивчали… За мить дитя, ніби схвалюючи все побачене, усміхнулося Ользі крихітними вустами.
Жінка заплакала.
– Ну-ну, матусю… От як пробрало, – усміхнулася й собі акушерка. – Нічого, то сльози щастя, поплач.
А вона ледь не вмерла, коли малюка забрали, щоби закінчити вимірювання, зважування, одягання. Вона більше ніколи не випустить з рук свій найбільший скарб.
Назвала сина Богданом. Безапеляційно, безкомпромісно. Добре, що Злата здебільшого була у дитсадку, Ольгу нічого не відволікало від сина. Родичі помічали контраст у ставленні до дітей, жартували, що Ольга перетворюється на типову фанатичну матусю-квочку. А їй було байдуже. Вона нарешті втямила, навіщо воно було, оце все: отой секс, одруження із чоловіком, до якого практично не мала почуттів, народження першої дитини, що скидалося на тренування, на пробу, на щось несправжнє… Ось для цього. Неймовірного, всепоглинаючого щастя. 
На роботу вона більше не хотіла. 
Якось непомітно, несвідомо відмежовувала чоловіка з донькою від себе та сина. Злата і справді все виразніше скидалася на батька. І зовнішньо, і за вдачею – невисока, темнокоса, дивилася спідлоба. Мовчазна, звиклого дитячого щебету не дочекаєшся, добре, що взагалі говорить. З дітьми на подвір’ї бавитися теж не хоче, колупається сама десь у кутку. 
А Богданчик – наче ясне сонечко. Усміхнений, привітний, усі йому цікаві, з дітками бавитися – перший іде знайомитися, іграшками ділиться, печивом почастує. А допитливий який! Усе йому кортить дізнатися, до всього доторкнутися, все спробувати! Побігав, знайде щось цікавеньке і несе мамі:
– Подарунок! Тобі.
Квітка, строкатий осінній листочок, каштан. Камінчик позавчора приніс, чорний, блискучий, формою нагадував сердечко. Вона усміхнулася й опустила дарунок у кишеню куртки. 
Три роки Ольга провела у світі, де царював Богданчик. Фото ледь не щодня, пуповина і перший зістрижений кучерик – в окремому пуделку, відбиток долоньки Богданчика, відбиток ніжки Богданчика, перші каляки-маляки Богданчика… А ще Ольга з насолодою порівнювала свої дитячі фото із синовими. Одне обличчя. 
Видавалося, що ідилії не буде кінця. Що над головою завжди сяятиме сонце у безхмарному небі, вітер приноситиме пахощі квітів, а Богданчик зростатиме і тішитиме маму. 

Але усьому настає кінець…

Вона запланувала сімейний пікнік, ретельно все підготувала, спакувала продукти. Обрала для дітей джинси і зручні светри, кросівки. Богданчик від нетерплячки почав капризувати, і вона дозволила дітям вийти на кілька хвилин самим на подвір’я, аби не крутилися під ногами. 
– Тільки від під’їзду – ані кроку! – наказала суворо. – Злато, наглядай за братиком!
Злата, якій було уже шість із половиною, у відповідь просто кивнула. 
За п’ять хвилин нічого не трапиться, машини не їздять, собак нема… Андрій от-от мав пригнати зі стоянки сімейну автівку. 
Вона вже зачиняла двері, дві спаковані торби стояли коло ніг, коли почула той несамовитий вереск. Не замислюючись, злетіла з другого поверху на перший, гримнулася з розбігу об металеві двері під’їзду, в темряві намацуючи кнопку. Видавалося. Минули не секунди, а вічність.
Верещала якась зовсім стороння жінка. Посеред подвір’я. Просто стояла й репетувала щось незв’язне над тілом її сина. 
Він просто не побачив гойдалки…

***

– Забери її з-перед моїх очей.
Тиждень після похорону.
Вона не хотіла чути жодних пояснень, вмовлянь, аргументів. Це Злата у всьому винна. Це вона вбила Богданчика. Так, не власноруч. Але ж вона не послухалася, не догледіла, не затримала!
Плакала свекруха, щось белькотіла. Приїжджала мама, термосила за плечі, кричала в обличчя.
Чоловік просто сидів у кутку на краєчку фотеля, затиснувши руки між колінами, втупившись у підлогу. А за тиждень так само мовчки покидав у торбу речі, свої і Златині, й поїхав до свекрухи.

А вона згубила лік дням.

Як пече. Як роздирає щомиті на шматки невидимими пазурами. Як болить усе тіло, кожнісінька кісточка. І нема порятунку, і ради нема. У неї був цілий світ, а зараз є тільки опік і крихітна могилка на нескінченному міському цвинтарі.
Треба знайти у куртці той камінчик.