ГРІХИ ВІЛЬНІ Й НЕВІЛЬНІ

– У понеділок. Я вам ключі залишу, добре? Вони зайдуть, візь­муть...

– Ти б зайшла до хати наостанок... Може, ще щось забереш.

Зайду, звісно, зайду. Забирати там нічого, особливих скарбів ніколи й не було. Я давно вже забрала і бабині вишивані рушники, і дідову Біблію, яку він урочисто читав щонеділі крізь збільшувальне скло, і два альбоми, з яких висипалися недбало поскладані старі світлини. Не по маєтки зайду, а попрощатися. І попросити пробачення.

Хвіртка й ворота іржавіють, блакитна фарба облущилася. Заросло все довкола густою травою і всюдисущим рум’янком. Дерев’яні штахети лежать на землі, бо хтось «добрий» повисмикував із землі металеві стовпці. Шибка у правому вікні розбита – не знаю, чи випадково гілка, чи зумисне чиясь рука. У кутку подвір’я, коло пивниці – кілька порожніх пляшок: до порожньої хати вчащають непрохані гості.

Стара хата і справді почувалася кепсько. Наче безпритульна кішка, яку час від часу годують, а от забрати собі назовсім, любити та піклуватися – нікому. І вона миршавіє, повільно та неухильно, без тепла й любові, без людської присутності.

Он малинник, колись густий, наче джунглі. Ті кущі вже років із тридцять чаїли в собі велику таємницю. У кутку коло сіти ми з Ромком, моїм двоюрідним братом, тобто ріднесеньким сином тітки та дядька, влаштували колись невелике кладовище. Почалося все драматично: сорока намагалася поцупити тітчине каченя простісінько з подвір’я. Чи то каченя було надто дебелим, заважким для сороки, чи то хижачку сполохали, та мертве каченя вона покинула посеред двору. Ми з Ромком облишили гатити палицями кропиву і прибігли подиви­тися на жертву.

Чому дітей так ваблять мертві тварини? Ми не могли відвести очей від маленького тільця, вкритого жовтим пушком. Крихітні оченята були напівзаплющеними, дзьобик розтуленим, видавалося, що каченя зараз видасть жалібний писк. Маленька подряпина на голові була єдиним свідченням того, як саме каченя прийняло раптову смерть.

– Як шкода... – я намагалася дібрати належні слова.

– Вкинь отам, кіт увечері прийде, то, може, з’їсть, – тітка зав­жди вирізнялася прагматизмом, і нагода нагодувати кота, «бо вже й так пропало», видавалася раціональним рішенням.

Ромко знайшов паличку й обережно тицьнув каченя. Тоді перевернув на інший бік, і тепер ми бачили спинку з маленькими недолугими крильцями, надмірно витягнуту шийку і потилицю з подряпиною. Ромко, який у нашому дуеті був беззаперечним лідером, раптом запропонував:

– А нумо його поховаємо!

Тож кіт залишився без сумнівної вечері, а ми мали розвагу на цілий день. Спершу вибирали місце, потаємне, щоб ніхто з дорослих не завадив нашому ритуалу. Тоді рили яму, спершу паличками та руками, а тоді кмітливий Ромко приніс два великі уламки розбитої тарілки, і пішло бадьоріше. Нарешті ямка відповідного розміру була готова, і ми з Ромком завмерли, наче не наважуючись покласти в могилку каченя, над яким, до слова, вже літала перша муха. Нарешті рішучіший Ромко взяв каченя однією рукою і майже вкинув до ямки. Вийшло досить брутально, та й каченя лежало погано, шийка геть вивернулася, і голова опинилася десь під тільцем.

– Негарно так... – я все ж наважилася й обережно, двома пальчиками, надала тільцю природного положення.

Ромко знизав плачами, а тоді заходився поволі засипати каченя землею. Я спостерігала, як чорні грудки вкривають жовтеньке тільце, й раптом відчула, що то якийсь неправильний похорон, чогось бракує. Мабуть, Ромко відчув те саме, бо несподівано для мене, та й для самого себе, тоненьким голосом завів:

– Зі святими упокій, Христе, душу раба твого...

Я теж знала таке співання, та співати не наважувалася. Тижнів два тому померла бабця, що жила за три хати від Ромкових батьків. Звісно, дорослі пішли на похорон, та й ми, дітлахи, попленталися за ними: цікаво ж. Там над дрібною чужою бабцею в занадто великій домовині отаке виводив басом огрядний священник, якого слід було називати «отцем».

У Ромка добре виходило, майже як у справжнього отця, от тільки запам’ятав він той єдиний рядок, тому повторював його по колу. Коли каченя вже геть було засипане землею, а Ромкові співання почали набридати, ми зосередилися на тому, щоб гарно прикрасити могилку. Ромко сказав, що «прикрашання – то дівчача справа», я й не заперечувала. Тож могилка була рясно обкладена рум’янком і листям малини. Ромко теж часу не гаяв і примудрився з двох паличок та кількох травинок змайструвати хрестик.

– А баба казала, що хрестик ставлять, тільки як людина була хрещена... А каченя ж нехрещене. Тому то гріх.

Моя мама, коли переїхала з батьківського дому до міста, моїм релігійним вихованням не надто переймалася. І баба, якій мене регулярно віддавали на канікули, щиро намагалася той ґандж виправити. Тож мені належалося щонеділі ходити до церкви й час до часу – з бабою на цвинтар, блукати лабіринтами в пошуках могилок невідомих мені людей, чиїх імен та родинних зв’язків я так і не запам’ятала. Тепер я навідую там могилки баби й діда.

– Хай буде, – коротко заперечив Ромко. Чи то щирий жаль за невинною качиною душею, чи замилування власною майстерністю змушували його наполягати на своєму, тож хрестик ми залишили.

Після цього дійства ми заходилися шукати й урочисто хоронити в малиннику всіх: дохлих бджіл та жуків, жабу, яку перетворив на млинець колгоспний трактор, знайдений на пасовиську кістяк невідомої пташки, який добряче об’їли мурахи... Розподілені обов’язки ми виконували чітко: Ромко тоненько співав незмінне «Зі святими упокій...» і в’язав хрестики, я прикрашала крихітні могилки квіточками та зітхала над «усопшими». А тоді мене забрали до міста, і наступного року ми вже мали інші забавки.

Я нарешті зібралася з духом та наважилася відчинити двері. Тхнуло хіба трохи сирістю, бо в хаті кілька років не палили. Рами зсередини рясно заросли павутинням, на підві­коннях пилюка. Меблі теж укриті пилом – і стара шафа на ніжках, і ліжко, де я спала, коли гостювала на канікулах, бабин тапчан, дідів диван, креденс, за склом он досі кілька старих щербатих горнят. Це вже нові господарі лад наводитимуть... Дідова нічна лампа, що не вмикається. Стосик пожовклих газет. Дідові окуляри заберу, мабуть, не пасує їх тут залишати, однаково викинуть. Стара хлібниця, дерев’яна сільничка, важка скляна ваза, в якій стримлять засохлі вербові галузочки.

Не пригадую, щоб у цій вазі були колись живі квіти. Баба квіти любила. Іноді, як мала час, вела мене далеко за межі села, на поле, і терпляче чекала, поки я назбираю волошок та ромашок. Часом траплялися і маки, та вони виявлялися суцільним розчаруванням: зірвані квіти норовили миттю скинути ніжні пелюстки, тож краще було їх зовсім не чіпати. Великий оберемок я гордо несла до хати, баба давала мені трилітрову банку, наливала туди холодної води з криниці, і букет урочисто ставили на лавку під хатою. А от ваза завжди залишалася в хаті й квітів, певне, ніколи не знала.

Що ще? Стара металева хлібниця, стосик брошурок із рецептами народної медицини, старий бабин гаманець, усередині – самотня монетка, двадцять п’ять копійок. Теж заберу, покладу до окулярів. Ось іще кумедна посудина з товстого коричневого скла – тарілка на високій ніжці, тобто кльош. Мене в дитинстві смішило це слово, не знаю чому. Ця посудина знавала кращі часи, бували дні, коли вона пишалася справжнісінькими пірамідами андрутів, завиванців та вигадливих багатошарових пляцків. А що тут тепер? Кілька ґудзиків, наперсток і... Та ну, не може бути.

То, мабуть, прощальний подарунок від цієї сердешної хати сердешній мені. У старому кльоші поміж ґудзиків лежала крихітна дерев’яна лялечка – ганебний сувенір.

Не знаю, яким дивом наприкінці вісімдесятих дядька відправили в туристичну поїздку, та не абикуди, а за кордон, у Народну Республіку Болгарію. Приїхав дядько за два тижні, вся родина зібралася на гостину – послухати про мандрівку. І ми, дітлахи, крутилися поміж дорослих. Розповіді про екскурсії нас не надто цікавили, пригадую хіба що епізод, коли тітка на запитання моєї мами, який дядько привіз дефіцит, махнула рукою:

– Ой, та що з нього візьмеш... Купив собі мешти, а мені – кохту, таку куцу, що хіба на пів цицьки...

– А духи? Я духи тобі привіз!

«Кохту на пів цицьки» тітка потім продала якійсь дрібнішій сусідці. Туфлі дядько носив, певне, ще років із двадцять, і я пам’ятаю, як вони деградували – із парадних, які взували хіба що на весілля, до щоденних, а тоді стали такими, що лиш на город вийти... А от ті «духи» – дерев’яна лялечка в болгарському костюмі, та ще й з трояндою в намальованому волоссі, – не давали моїй дитячій душі спокою. Ромко якось дозволив мені розкрити й понюхати ті «духи». Пляшечка вже була майже порожньою, проте запаморочливо пахла трояндами.

Як же мені кортіло мати таку лялечку! Таку чорнооку, запашну та ошатну... Це муляло мене більш ніж рік. Я шукала її очима у сутінках тітчиного серванта щоразу, як потрапляла до їхньої хати, наче віталася з тією красунечкою, а одного разу не знайшла. Тільки притулившись чолом до шибки, я побачила, що лялька впала й лежить тепер безпорадно поміж горняток парадного тітчиного сервізу.

Тоді я наважилася. Озирнулася, чи не йде хто до кімнати. Скло серванта ковзало погано, видавалося, що його давно не відсували, та мені вдалося, вдалося підчепити неслухняними пальчиками ту шибку й визволити нарешті лялечку із полону забуття. Я швидко її розкрила, парфумів уже не було, хіба слабкий трояндовий запах. Заховала в кишеньку і прожогом кинулася на бабине подвір’я.

Я мордувалася цілісіньке літо. Спершу намагалася насолодитися своєю здобиччю – ховалася за хатою, в малиннику, виймала ляльку і негайно ховала, бо найменше шарудіння видавалося мені загрозливим. Тоді я просто шукала для лялечки надійний сховок, щоб її не знайшли, а мій злочин не викрили. Зважувала, чи не варто потайки повернути її на місце. А одного разу лялечка зник­ла. Чи то її хтось забрав, чи я не змогла знайти власного сховку – не знаю. А нині ось – з’явилася.

Та нехай залишаються. Нехай усі залишаються тут: і лялечка, і могилка безіменного каченяти, і оберемок волошок у банці, і дов­ге спекотне літо. Намистинки спогадів на нескінченній вервечці.

Я знесилено вийшла з хати, замкнула двері й пішла геть, не озираючись.

Господи, прости мені гріхи мої, вільні й невільні…