ГОСПОДЬ ПОЧУЄ ТЕБЕ, ЛИШЕ ПОКЛИЧ…

Десь близько другої години двома автівками вся компанія поїхала за місто. Відпочили і справді дуже добре. Смажили шашлики, бавилися в ігри, розповідали анекдоти... «Як у добрі шкільні часи, – подумала Христя, – коли всі жили в одному місті й отак зустрічались, мабуть, чи не щовихідних». Ніхто з друзів Христини й Олега спиртним не зловживав, тому з випивки була лише пляшка вина для дівчат, яку, до слова, навіть не допили.

Повертались додому близько восьмої. Осінні дні короткі. І хоча година не пізня, але надворі, як кажуть, глибока ніч. Усе сталось в одну мить. Христя пам’ятає лише разюче світло від фар і удар. Ніби крізь сон пригадує якісь людські голоси, крики... Отямилась у лікарні. Біля ліжка стояли заплакана мама, розгублений тато та зніяковілий Олег. Вони й розповіли Христині, що п’яний водій вилетів на зустрічну смугу і наїхав на їхнє авто. Серйозно не постраждав ніхто, та й у неї, Христі, теж, найімовірніше, незначні травми. Потрібно лише провести докладне обстеження. Тоді, мабуть, ні батьки, ні Олег, ні тим паче сама Христина не знали, що травми є доволі важкими…

За декілька днів Христину повезли на обстеження до Києва. Прогнози лікарів були невтішні. Дівчину двічі прооперували, але результату не було. Руки опускались. Зневіра і розпач – ось що було в її душі. Не раз Христя зводила очі до неба і самим поглядом запитувала: «За що?». Це вже згодом вона навчилася сидіти, а за якийсь час почала відчувати ноги. Це була справжня перемога. І того відчуття радості, яке переповнювало її душу в ці миті, словами не передати. Що було до того, навіть згадувати не хоче. Біда лиш, що ті болючі навіть не до сліз, а до крику спогади пережитого вриваються у свідомість. Нині Христя не може навіть сказати, як пройшла через усе це...

Перший час після трагедії не могла повірити в те, що трапилось. «У двадцять років – і каліка?» – із жахом запитувала сама себе…

Короткі зимові дні здавались одвічними ночами, але без сну. Христя не могла дивитись на спухлі від сліз мамині очі. Не любила, коли хтось заходив у гості:  не хотіла чути слів співчуття і жалю. Хіба що Олег... Коли приїздив на вихідні, він завжди заходив до Христі. Іноді телефонував. Спершу якось не в’язалась між ними розмова. Особливо ніяково почувалась Христина, але згодом усе, як кажуть, стало на свої місця. Олег годинами сидів у Христі. Як і раніше, їм було про що поговорити. Хлопець був чи не єдиною її розрадою. Відвідини Олега Христю зовсім не дивували. Адже він її хлопець, ба більше, наречений, отже, так і має бути. Мабуть, тоді Христя ще не цілком усвідомлювала серйозність своєї хвороби. Їй навіть на думку не спадало поговорити з Олегом про плани на майбутнє. А сам хлопець, певне, не наважувався це зробити. Можливо, саме тому таким важким ударом для Христі була звістка про те, що Олег незабаром одружується. Лише згодом, коли минув якийсь час і Христина проаналізувала все, дійшла висновку, що по-іншому й бути не могло. Адже тепер вона каліка. Але все ж змиритись із цим не змогла. Була впевнена, якби щось подібне трапилось з Олегом, вона б точно його не зрадила. А ще якось почула, як Олегова мама, тітка Віра, зверталась до теперішньої невістки: «Доню моя». Жили вони з Христею в сусідстві, тож не раз крізь відчинене вікно до дівчини долітали ці слова. Спершу Христя навіть здригалась від тітчиних слів. Адже саме так, до того ж
зовсім нещодавно, тітка Віра кликала її, Христю...

Нині все це лише спогади. Здається, із дуже далекого минулого. Христі навіть соромно згадувати, що тоді не раз їй на думку спадало вкоротити собі віку. І якби не отець Михайло...

Якось напередодні Великодня старенького священника до їхнього дому привіз батько Христі. Сім’я дівчини, як і, зрештою, більшість, була в міру побожною. Іноді ходили до церкви, щороку, перед Великоднем, – до сповіді. Так було й цього разу, тільки Христя піти з батьками не змогла, тож отця Михайла запросили додому. Христина знала, що прийде священник, але ніяк не могла зосередитись на тому, що має казати. У душі була порожнеча, і одна лиш думка свердлила розум: «Я так жити не зумію...».

Дівчина й незчулась, як за декілька хвилин після знайомства розповіла цьому чоловікові геть усе. Христя наче прокинулась зі сну. Вона все говорила й говорила. Це не була сповідь, бо не було в ній каяття. Вся її довга розповідь зводилась до єдиного: «За що Господь так покарав мене? Як маю жити далі?». Щойно закінчила, дала волю сльозам... Коли трохи заспокоїлась, старенький священник, прихилившись до ліжка, майже пошепки мовив: «Не знаємо ми, доню, що є кара Божа. Як і не знаємо, з любові своєї чи з гніву посилає нам Господь у житті радості чи випробування. А біда твоя в тому, що не можеш прийняти і нести свій хрест. Так, це непросто. Бо, ставши калікою в такому молодому віці, важко змиритись із цим. Віддай, дитино, себе в руки Божі: свій розум, волю, душу, тіло. І молися. Це єдиний лік твій. І за інших молись. Навіть за тих, кого вважаєш недругами. І завжди знай, що Господь любить тебе. Ніколи не сумнівайся в цьому...». Отець Михайло ще довго говорив. Розповідав багато життєвих історій. Христя вже й пригадати всього не може. Але саме тоді відчула в собі великі зміни…

З цієї миті все, хоч що б робила, як і вчив отець Михайло, жертвувала на славу Божу. Що не день пустка в її серці заповнювалась любов’ю – до життя, до людей. Після багатьох місяців старань (вправ, масажів і різних нетрадиційних методів лікування) Христина зуміла сісти. Господи, яким невимовним щастям це було для неї! За якийсь час почала відчувати ноги...

Знову склала руки в молитві. Сльози самі покотились з очей. Христя не промовляла слів молитви. Просто розмовляла з Богом. Тепер вона знала напевне, що він, Господь, чує кожне її слово. Бо Він живе в її душі, у її серці. І єдине, чого тепер боялась, – втратити Божу присутність...