ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»
614З поштової скриньки
Пані Люба заледве розплющила очі. За стільки часу чи не вперше трохи поспала. Надворі вже розвиднилось, і перші сонячні промінчики лоскотали шибку.
– Ой, Петре, Петре, і на кого ж ти мене саму та й покинув?.. – промовила волос. – Отак минув Великдень, а ніби й не було в нашій хаті свята…
Пані Люба часто так розмовляє з чоловіком. Не минуло ще й року, як відійшов він у засвіти. Аж не віриться, що залишилась тепер жінка сама-самісінька. У чужому місті, та й, зрештою, і в домі чужому.
Люба Дмитрівна та Петро Михайлович були шановані у своєму селі люди. Пані Люба все життя пропрацювала вчителькою у школі, чоловік її, пан Петро, був столяром, і то не яким-будь, а справжнім майстром. Клієнтів мав навіть із сусідніх районів, тому й роботи завжди вистачало.
Мало подружжя одну доньку. Пізно пані Люба народила свою Іринку – майже в сорок. Уже й надію втратила, що таки колихатиме власне дитятко. Не раз навіть із чоловіком подумували, щоби взяти на виховання маля з дитячого будинку. Але Господь послав рідне. Скільки ж то радості було! Та й дівчинка росла на втіху батькам. Слухняна, невибаглива, працьовита, вчилася дуже добре.
Іринка ще від дитинства мріяла стати лікарем. Тому після закінчення школи із вибором професії проблем не виникло. Хоча й часи були нелегкі – розпад Союзу, невиплата зарплат, але пані Люба з чоловіком тягнулись з останнього, щоб дати доньці освіту.
У виші Іра й зустріла свою долю. Андрій був добрим хлопцем. Хоча й народився і виріс у місті, виявився простим, відвертим. Іриним батькам сподобався одразу.
– Саме такий нашій Іринці й потрібен, – казала пані Люба чоловікові. – Вона в нас уже аж надто спокійна, а Андрійко хлопчина шустрий, пробивний…
Весілля великого молодим не влаштовували. А з чого ж його було робити те весілля? В Андрія батька немає – помер уже давніше, а в матері, крім нього, ще двоє менших підростає, взагалі дивно, як жінка ще дає собі раду… Та й Іринині батьки не були заможними. У той час (зрештою, як і тепер) і багатих не було. Усі, як кажуть, однаково виживали.
На останньому курсі Іра народила донечку. Жила молода сім’я спершу в Іриних батьків, а згодом переїхала до міста: вдалося «вибити» невеличку кімнатку в гуртожитку. Іра доглядала дитину, Андрій влаштуватися за фахом не міг і заробляв на будовах. Продуктами допомагали Іринині батьки. Мати Андрія невдовзі, як і багато українок, від безвиході поїхала за кордон і теж допомагала молодій сім’ї, чим могла…
Так минав час. А одного дня Іра з Андрієм, приїхавши в село, почали з батьками розмову, мовляв, жити в гуртожитку – не вихід, а заробити на квартиру тут нереально. От якби батьки погодилися продати свою хату в селі й докласти їм грошей, можна було б купити гарну квартиру в місті, а батьків вони забрали б жити до себе. Трохи грошей уже наскладали й вони, а решту обіцяла передати Андрієва мама…
Для немолодих уже людей така пропозиція була несподіваною. Звичайно, своїм дітям вони хотіли лише добра. Не мали й сумніву, що не дійдуть згоди чи виникатимуть якісь значні непорозуміння із зятем чи, тим паче, із донькою. Однак враз переїхати жити до міста було лячно. Але й відмовити дітям негоже. Сваха, он, сама і всім трьом допомагає, а вони, виходить, єдиній дитині не хочуть піти назустріч… Так і дали дітям свою згоду.
Покупці на хату знайшлися швидко – люди зі свого ж села. Усі знали, що зроблено в домі все, як кажуть, на совість. І город, і садок, і подвір’я – все до ладу. Тому й гроші за маєток вдалося взяти немалі…
Коли вибиралися пані Віра і пан Петро із рідного дому, серце обом стискалося – словами не передати. Нові господарі запрошували, і то щиро запрошували приїздити в гості. Тоді здавалося, що навідуватимуться чи не щовихідних. Та де там…
Ні, в дітей їм не було погано. Квартира велика, простора… Пані Люба і їсти готувала, і з онучкою домашнє завдання виконувала. Пан Петро, щоправда, спершу дуже сумував – не звик же без роботи сидіти, але згодом якось втягнувся.
Село таки є село. Там люди інші. Хоча і плещуть багато язиками, і всі про всіх усе знають, але чи в кого забава якась, чи весілля, або ж, борони Боже, біда якась, усі приходять, усі допомагають. А тут, у місті, всім байдуже. Дивно якось це, не по-людськи… Але є вже, як є, тут нічого не зміниш.
– Нічого, – не раз говорили між собою старенькі, – аби в дітей усе було добре. Та й ми їм, чим зможемо, допоможемо… Лиш би здоров’я…
Одного разу Андрій не забіг, а просто влетів у квартиру.
– Ірусенько, їдемо в Америку! Я виграв зелену карту! – вигукнув з порога.
Ірина спершу й не повірила в почуте. Пані Люба і пан Петро теж спантеличено переглянулися між собою. Не раз чули, що зять, як то кажуть, марив тією Америкою і вже декілька років поспіль брав участь у розіграші зеленої карти. І от, нарешті.
– Та нехай їдуть, лиш би добре їм там було… – знову перемовились між собою старенькі.
І більше як за пів року Ірина з донькою та чоловіком поїхали до Америки. Залишилися Люба Дмитрівна та Петро Михайлович самі. Діти телефонували ледь не щодня. І гроші переказували.
– Мамо, ні в чому собі не відмовляйте, купуйте все, що хочете, – говорила донька.
А якось, коли пані Люба занедужала, Ірина наполягла, щоб батьки взяли жінку, яка б допомагала їм: ходила до магазину, готувала їсти, прибирала… Старенькі ж вважали, що немає в цьому потреби. Усе життя провели ж у селі. І господарку мали, і город, і ніхто не допомагав, а тут їсти зварити чи прибрати – хіба ж то робота? Але Іра таки наполягала.
– Це добре, що діти так дбають про вас, – сказала якось та сама жіночка, яка приходила допомагати, – кожен мріяв би про таку старість…
Пані Люба на знак згоди кивнула головою. Так, вона й сама знає: і донька, і зять дуже добрі, дбають про них…
Одного вечора сиділи разом із чоловіком у кухні. Мовчали. Проте думали про одне і те ж.
– Любцю, – тихо, майже нечутно сказав пан Петро, – щасливий з нас той, хто перший помре…
– Боже, Петре, що ж ти таке кажеш?! – аж скрикнула жінка. Але то була правда, чиста правда. Пані Люба ще не раз потім згадувала ці слова.
Петро помер раптово. Жінці й досі не віриться, що його вже немає.
Цьогоріч на Великдень, як і раніше, наготувала всього, напекла… А кому? Ніхто не прийшов у гості. Уся родина в селі. Молодші не хочуть їхати до старої тітки, а старші… Ті вже сили не мають до церкви піти, не те щоб до міста на гостину. А в місті пані Люба своєю так і не стала, ні з ким не потоваришувала …
Богу дякувати, цієї ночі хоч трохи поспала. Надворі тільки світає, а жінка вже чекає вечора. Швидше б Провідна неділя, то поїде в село, на могилки батьків та Петра. А далі що? Знову самотність... Здавалося б, і дім є, і їсти є що, і, Богу дякувати, як на свій вік іще не хвора… Та кому ж ти скажеш про свої жалі? Дітям? Ні-ні… Як добре їм, то нехай там і живуть. Зрештою, змінити вже нічого не можна. Лячно лиш, коли померла б отак раптово, то й не знав би ніхто.
– Ой, Петре, Петре, щасливий ти, бо вже на правді, – знову балакає пані Люба із чоловіком. – Хоча й двоє ми лиш були, але то було інакше, зовсім інакше. Був у нас таки Великдень, як і в усіх… А тепер… Ой, Боже, і слова не маю до кого мовити. Не маю кого й привітати «Христос воскрес!»…
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
705
