З поштової скриньки

Пані Люба заледве розплющила очі. За стільки часу чи не вперше трохи поспала. Надворі вже розвиднилось, і перші сонячні промінчики лоскотали шибку.

– Ой, Петре, Петре, і на кого ж ти мене саму та й покинув?.. – промовила волос. – Отак минув Великдень, а ніби й не було в нашій хаті свята…

 Пані Люба часто так розмовляє з чоловіком. Не минуло ще й року, як відійшов він у засвіти. Аж не віриться, що залишилась тепер жінка сама-самісінька. У чужому місті, та й, зрештою, і в домі чужому.

 Люба Дмитрівна та Петро Михайлович були шановані у своєму селі люди. Пані Люба все життя пропрацювала вчителькою у школі, чоловік її, пан Петро, був столяром, і то не яким-будь, а справжнім майст­ром. Клієнтів мав навіть із сусідніх районів, тому й роботи завжди вистачало.

 Мало подружжя одну доньку. Пізно пані Люба народила свою Іринку – майже в сорок. Уже й надію втратила,...