ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»
6Історії з життя
Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.
У Лесика все було по-іншому, по-своєму. Для нього сонце сходило і світ розцвітав у п’ятницю ввечері: він приходив зі школи, мама поверталася з роботи, і вони удвох прощалися з бабусею на суботу і неділю. Добре навантаживши мамині руки продуктами на два дні та його, Лесиків, іще не зміцнілий хребет ранцем із товстими підручниками, вони вирушали в інший кінець міста, у свою скромну оселю, у Лесикове дитинство, словом, додому. А вдома…
У тісненькій домівці Лесик наче крила розправляв – почувався впевненіше, під захистом, бо знав: тут його не наздожене все те, від чого йому так боляче і гірко, що поза домом чигало на нього на кожному кроці, а найбільше – у школі. Там хлопець з острахом очікував удару, як чекають вкоренілого болю, що затих на мить.
Однокласники знали, що в Лесика немає батька, точніше, він десь є, але не з Лесиком, не з його мамою. А діти жорстокі, особливо із забезпечених сімей. І в Лесиковому класі були такі. Батьки привозили їх до школи, часто й додому відвозили власними автомобілями, що сповнювало дітей, надто хлопчаків, гонору і відчуття зверхності над іншими, тими, які приходили до школи пішки – кожен своєю стежкою… Цю перевагу над Лесиком декілька хлопців, які не дуже відзначалися в навчанні й поведінці, використовували як зброю проти нього, хоча правильніше – проти кожної його п’ятірки. А оскільки Лесик одержував лише найвищі бали, то чи не кожної перерви вони обступали Лесика і навперебій вихвалялися:
– А мій тато…
– А ми з татом…
– Тато пообіцяв мені…
– А де твій тато? За чотири роки щось жодного разу ніхто з нас його не бачив, і на батьківські збори ходить тільки твоя мама. Він що, помер чи до Америки поїхав?
– Мій тато… – Лесик піднімався до оборони невпевнено і розгублено. – Мій тато теж має машину… Він дуже зайнятий на роботі… Але він іще приїде по мене… Побачите, що приїде… наступного тижня.
– Побачимо! – і безтурботно бігли собі в інший бік коридору. А Лесик стояв і думав, що б то йому зробити, щоб було не так, не так аж до плачу, аби було інакше.
У беззахисну Лесикову душу не просто ввірвалися не якісь там вороги, а друзі із класу з легкістю висадили там біль, як кактус, круглий, м’ясистий, тугий, із колюччям. І щодня одна з колючок встромлялася глибше за вчорашню. І щодня…
– А мій тато…
– А ми з татом…
– А ти, Лесику, брехун!
– Я ніколи не брешу, – заперечив хлопчик.
– Не брешеш? А хто нам казав, що по тебе приїде твій тато?
– Мій тато поїхав у відрядження, – боронився Лесик. – Ось повернеться і…
– Ха-ха-ха! Певно, що приїде, тільки цікаво, до кого?! – влучає і б’є без промаху єдина зброя – слово.
– До мене… – не Лесик це вимовив – за нього прошепотіла надія, яка, незважаючи на все, ще блимала, мов недогарок свічки, забутої на протягах долі.
Такими сонячними були для Лесика суботи і неділі ще й завдяки Андрійкові, сусідському хлопчикові, з яким Лесик виходив прогулятися чи побігати з м’ячем. Андрійко ніколи не вихвалявся своїм батьком і не запитував про Лесикового. Бо ж у будинку всі добре пам’ятали, як гучно поїхав пан Мирон і як після того довго хворіла Тетяна – Лесикова мама.
Одного суботнього надвечір’я Лесик повернувся від Андрійка – той учив хлопчика грати в шахи – і, як завжди, тихо відчинив двері своєї квартири. На мить принишк: із кімнати долинали голоси – мамин і… Прислухався, щоб розпізнати… Мить принишклості перетворилась на хвилини, коли почув:
– …знаєш, майже щовечора, коли Лесик засне, а я вже більше не можу голкою тягти, перечитую Миронові листи…
«Перев’язані синьою стрічкою, оті, що лежать у верхній шухляді», – промайнуло в Лесиковій голові.
– …перечитую і не можу повірити, що він так учинив, що зміг так скривдити нас. Він, Оксано, перебуває в якомусь зачарованому колі, у страшній омані та самоомані. І я вірю…
– Стривай, Тетяно! Не впадай ти в самооману… Через неї ти не подала його, розперезаного фірмача, на аліменти. А він там міцно припнутий. Не хотіла про це розповідати, але мушу тебе спам’ятати. Ми з Іванком бачили їх у театрі… Всі троє мали окремі місця. Мирон сидів посередині. Мала постійно хотіла щось сказати мамі, тягнулася до неї через його коліна, а він так її гладив… Дівчинка, врешті, залишила своє місце і назовсім пересіла на його коліна. Під час антракту я знайшла вдалу нагоду, щоб підійти до нього. «То добре, – кажу йому, – що ти, Мироне, так любиш чужу дитину. Але дуже зле, що покинув свого сина, зовсім забув про нього». Ти б тільки бачила і чула, як Мирон визвірився на мене: «Це не твоя справа!». Різко повернувся і побіг до своєї страшилки. Дівчинка, звісно, не винна…
«Не винна? – мало не скрикнув Лесик. – Це через неї мене не любить мій тато».
***
Очікуваний дзвінок повідчиняв двері всіх класів – і шкільний коридор загудів різноголоссям. Лесик хотів перебути перерву у класі, та черговий виштовхав його за двері.
– Виходь, я відчинятиму вікна, а ти й без того весь час кашляєш.
А в коридорі ще раз повторилося те, чого так уникав і боявся Лесик:
– А мій тато…
– А ми з татом…
– А твій тато, Лесику…
– А мій тато має іншу жінку, має іншу донечку, він у театрі тримає її на колінах і гладить…
Усі замовкли. І Лесик розгублено округлив очі. Він не міг повірити в те, що тільки-но звучав його голос, що це були його слова, що він несподівано для себе, нехотячи зірвав цупку завісу зі своєї найбільшої таємниці…
Мовчанку, що, мов важкий ланцюг, пов’язала між собою п’ятьох хлоп’ят, перервав найбільш задерикуватий Вітюньо. Він підійшов до Лесика, по-дорослому обійняв його за рамена і промовив:
– А ти, Лесику, не хвилюйся так. Ліпше скажи, де він, той твій тато, ставить машину, ми йому колеса – шпик-пшик. Га?
– Я не знаю… – ледь вичавив із себе Лесик. Дзвінок на урок погнав усіх до класу. Лесик ішов, мов у густій мряці, спотикався неслухняними ногами, а тоді сів не за свою парту. Добре, що Вітюньо перевів усе в жарт: «Захотів біля Оленки посидіти?».
Збентежений і розчулений Лесик на наступній перерві розгорнув свій другий сніданок – намащені маргарином та посипані дрібно нарізаною цибулькою дві скибки хліба – і віддав Вітюні:
– Поділися із хлопцями.
Вітюньо, не відходячи, сам змалатав Лесиків підпас, ще й причмокнув:
– Хоч без шинки чи ковбаси, але смачно. Що там іще маєш? – і зазирнув у ранець.
Лесик витягнув із торбинки яблуко і простягнув його Вітюні…
***
Теплого порозуміння вистачило ненадовго. Хоч Лесик щедро роздавав хлопцям свої перекуски, та цим не втримав короткого перемир’я. Після його -нної п’ятірки Вітюньо, який сам себе призначив на роль ватажка, мовчав, поки не схрумав Лесикового яблука. А відтак, порскаючи слиною з яблучним соком, оголосив продовження війни:
– А мій тато вчора купив дорогу рибу, горбуша називається, класні канапки з нею…
Перетомлені невластивим їм співчутливим ставленням до Лесика, хлопчаки з особливою насолодою обертали на всі боки колючий кактус, який уже давно висадили в Лесиковій душі, – поливали і підживлювали його, цілком можливо, вигаданими фрагментами з життя, у яких фігурували їхні бездоганні батьки. А Лесик не знав, не здогадувався про існування омани-самоомани і все нижче й нижче опускав голову…
***
Останнього уроку не було: захворіла вчителька. І Лесик прийшов до бабусиного дому завчасно. Відчинив двері, увійшов, роззувся. З кімнати почув бабусин голос. Спинився на порозі, вражений почутим і побаченою картиною: бабуся зі слухавкою в руці стояла навколішки, повернувши обличчя до вікна.
– …але ж особисто мені нічого від вас не треба. Як ви не можете зрозуміти – страждає ваша дитина!? Зараз перед телефонним апаратом я стою на колінах і благаю вас, пане Мироне, я прошу у вас п’ять хвилин для вашого сина. Якщо ви не можете вділити хлопчикові цих п’ять хвилин раз на тиждень, то раз на місяць, раз на три місяці, але щоб він знав: такого-то дня ви йому зателефонуєте…
Лесик, мов на крилах, здійнявся і поривно налетів на бабусю, вирвав у неї слухавку і поклав її на апарат.
– Що ви робите? – запитав незвично твердо і відчужено.
– Я… Та я, – бабуся підвелась із колін, – я ось… ти вже прийшов, а я ще з обідом не впоралася. Зауважив, як у нас пахне? – з усміхом зазирнула онукові в очі, але не побачила там нічого, крім збайдужіння. – Твоя улюблена печена картопля із квашеною капустою…
Бабуся квапливо кинулася до кухоньки, а Лесик, спохмурнілий і задуманий, щільно зачинив за нею двері…
***
Одного суботнього дня до Лесика таки приїхав пан Мирон. У квартиру не зайшов – послав по Лесика якогось хлопця. Лесик вийшов разом із мамою. Нерішуче спинився біля під’їзду й оглядав татів автомобіль із віконцем на даху.
– Ну, йди ж… – підштовхнула його мама.
– О! Тебе й не впізнати – ти так виріс! – здивувавшись, вигукнув пан Мирон, але з машини так і не вийшов.
Крізь віконце перемовилися, і Лесик запитав у Тетяни, яка ще стояла біля входу в будинок:
– Мамо, можна мені поїхати з татом?
– Звичайно, їдь… – голос мами здався Лесикові таким сухим, пересушеним, що ось-ось міг зламатися.
– Мамо…
– Бувай! – і зникла за масивними дверима з вибитою шибкою.
– Сідай. Тільки обережно з торбинкою, не спирайся на неї. Я дещо купив додому.
«Якщо додому, то чому ж одразу не віддав мамі?» – подумав Лесик.
А тим часом пан Мирон повідомив:
– Їдьмо до мене, я залишу продукти, а тоді поїдемо десь перекусимо.
Біля цигаркової крамниці пан Мирон зупинив машину і, виходячи, кинув:
– Цигарки закінчилися.
Лесик жадібно ловив кожне татове слово, кожен жест. Той ішов до магазину гордо, навіть довгі розкрилені поли розстебнутого пальта ефектно доповнювали постать пана, який твердо стоїть на ногах.
«Шкода, що мене не бачить Вітюньо», – подумки зауважив Лесик.
Його погляд ковзнув по торбині «додому», іншого дому, вона наче спокусливо підморгувала хлопчикові, приманювала до себе. І Лесик піддався… Він поглянув у торбину і… аж глухо застогнав: апельсини, мандарини, великі, мов із кольорової кульки видуті яблука, а збоку ананас – усе, що Лесик бачив лише у вітринах… Швидко стулив докупи вушка торбини і відвернувся.
Пан Мирон із шумом усівся за кермо, розпечатав яскраво оформлену пачку з цигарками, вийняв одну і закурив.
– Усе дорожчає, – відзначив. – Іще декілька днів тому ці цигарки коштували вісім гривень, а сьогодні вже десять.
– Десять? – Лесик аж підстрибнув. – Десять гривень за цигарки???
– Десять, – спокійно сказав пан Мирон. – Не буду ж я забивати легені всяким шмельцом.
Названа попередня ціна цигарок – вісім гривень – нагадала Лесикові про декілька бентежних днів у їхньому з мамою житті. Саме таку суму разом із гаманцем вкрали в мами у тролейбусі. Вона весь вечір плакала, ходила з одного кута в інший і безжально картала себе. Не могла собі пробачити такої втрати.
– Цих грошей вистачило б на три кілограми яблук, а це – на два тижні тобі до школи.
Лесикові було шкода грошей, точніше, того, що за них можна було б придбати, ще більше було шкода маму, яка так побивалася за вкраденим, і він теж заплакав. Утім, для тата це лише колишня вартість пачки цигарок, а сьогодні так просто і легко виклав за них десять гривень, десять гривень на дим…
– А тепер – до мене… – тато перервав Лесикові невеселі роздуми.
– А як називається ваша… твоя вулиця? – видушив із себе Лесик.
– Вишнева. Правда, гарно?
– Так… А який номер?
– Дев’ятий.
Лесик вийняв із нагрудної кишені маленький записничок і куций олівчик, записав там, де літера Т: «Тато – вулиця Вишнева, 9».
Пан Мирон зупинив машину, підхопив торбинку із сидіння, яку мав оберігати Лесик, витягнув із багажника дві торбеги, заповнені напоями і наїдками: з однієї смачно стирчала ковбаса, з іншої – пляшка з посрібленою горловиною…
– Може, я допоможу? – несміливо запропонував Лесик.
– Ні-ні. Не треба, – квапливо запротестував тато і попрямував до будинку з візерунчастими балконами.
– Лесю! – кликнув батько.
Лесик здригнувся, поривно нахилився до дверцят і побачив у віконце, як із гойдалки зістрибнула дівчинка і побігла до ЙОГО тата. Вона вхопилася за його руку і повисла, як ті торбеги, на ньому. І хоч батько з малою вже давно зникли в під’їзді, Лесик усе ще бачив татову спину, розвіяні поли модного пальта і її, чужу дівчинку, яка вчепилася у праву руку ЙОГО тата…
«Перекушували» в ресторані. Лесик випив горнятко справжнього курячого розсолу. Смачну відбивну їв мляво, і все ж
важко було не помітити, як вправно і вишукано він користувався ножем та виделкою. І це зауважив пан Мирон:
– Тобі то, – кивнув на тарілку, – гарно вдається. Де навчився?
– Вдома. Мама каже, коли на стіл застелити чисту скатертину і дотримуватися правил етикету, то будь-яка їжа буде смачною…
– Але тут тобі не всяка їжа, а відбитий індик, а ти так довго плямкаєш. Їж швидше, бо ще поки тебе відвезу…
– А до… нас… до мене ви… ти… не зайдеш?
– Навіщо? Ми ж із тобою тут…
– Глянули б… глянув би в мій щоденник, у зошити.
– Іншим разом. Сьогодні маємо гостей. А я й без того знаю, що ти добре навчаєшся.
Пан Мирон уже й дверцята відчинив, а Лесик ніяк не виходив. Його не залишала надія, що тато таки спроможеться хоча б на півжест щедрості й він, Лесик, не піде додому з порожніми руками.
– Ну, біжи. Бачиш, уже темніє, я вже запізнююся.
– Коли ви… ти знову приїдеш до мене?
– Я зателефоную. А чому це ти постійно говориш до мене на ви? – аж тепер це зауважив.
– Не знаю… Так виходить… До побачення… – і Лесик вийшов з авто.
Зачекав, коли татова машина від’їде, і тоді пішов не додому, а на сусідню вулицю, де була торговельна ятка, у якій продавали апельсини. Лесик понишпорив у всіх кишенях і знайшов там 37 копійок.
– Чого тобі, хлопче? – солодко майже проспівала тітка з цигаркою в руці.
– Один апельсин, найменший, – украдливо, наче визнавав якусь провину, попросив Лесик.
Тітка довго перебирала гарні помаранчеві кулі… Нарешті десь зісподу вигребла зморщений, завбільшки з яйце апельсин і поклала на вагу.
– Шістдесят копійок!
– А в мене… тільки 37… Бракує 23… Може, я завтра…
Тітка з цигаркою – вже в зубах – ухопила Лесика за рамено і добряче трусонула ним:
– Ти чого, шмаркачу, мені голову морочиш?! Ану марш звідси! – і штовхнула хлопця так, що він аж упав на коліна…
Мама відчинила двері та вжахнулася:
– Лесику, ти захворів?
– Ні…
– Що з тобою трапилося? Ти…
– Що – я?
– Блідий… Мабуть, втомився… – мама намагалася вирівняти голос. – Я тобі такий салатик приготувала! Зараз повечеряємо, і все минеться.
– Я не вечерятиму. Ми з ним «перекусювали»…
– Не «з ним», а з батьком чи з татом. І що це означає – «перекусювали»?
– Він так казав – «перекусимо».
– Ну то добре. А тепер гайда у ванну. Вода ось-ось закінчиться…
Лесик поплівся у ванну кімнату.
Тетяна сіла на стільчик, долонями міцно стиснула скроні й виплеснула свій великий біль у маленький простір кухні:
– Боже мій, які то ще муки чекають на мене?! І звідки ж сил узяти?..
***
Увесь недільний день Лесик, заглиблений у роздуми, вдавав, що занурений у підручники. Насправді ж Тетяна це добре бачила, хлопчик довго дивився у вікно. Від тривалого сидіння ще більше зсутулився. Тетяна не займала сина. Та й, зрештою, не знала, як має підступити до нього із пропозицією перепочити. А вже щоб запитати, чи сказав він батькові про потрібні йому вітамінні препарати, про ремінці від сколіозу хребта, про те, що протікають черевики і на зиму нема куртки, то й гадки не могло бути.
Зрештою, думала Тетяна, може, й цього разу вдасться вхопити кінчики тоненької нитки матеріальних спроможностей і зв’язати їх докупи. Ще залишилися незавершені дві вишиті серветки, щоправда, якісь вони невиразні, бляклі… Вишивати треба вдень, коли надворі світло, а не ночами… Часто, як вимикають електрику, біля свічки…
З одягом легше – виручають секондхенд і Тетянине вміння «омолоджувати» джинси, светри і джемпери… А от зі взуттям… Іноді доводиться перекинути десятки людських недохідків, щоб натрапити на менш-більш нормальну пару. Ввечері Тетяна більше не могла дивитися на синові муки – підійшла до нього і поклала долоню на його голову.
– Що з тобою, Лесику? – серцем запитала. Син довго мовчав, пришвидшено дихав, час від часу робив глибокий вдих, наче йому бракувало повітря.
– Лесику…
– Я б її убив! – розпачливо видихнув.
– Кого – її? Убив?!
– Ту його чужу донечку, яка сідає йому на коліна, вішається на нього… їй що, замало гойдалки? Я б її розгойдав так, щоб полетіла…
– Боже! Лесику! Що ти таке говориш?.. Вона ж дитина. Не винна, що її тато теж кудись пішов…
– То хай чекає на нього, а не до мого чіпляється… – і Лесиків голос урвався.
Спочатку дрібно затремтіла хлопчикова голівка, відтак здригнулися рамена, а потім уся його крихка постать забилася в конвульсіях…
***
– Мамо, у мене таке відчуття, що ти щось приховуєш? – Тетяна вхопила матір за руку. – Це стосується Лесика?
Вони розмовляли в кухні, а Лесик у кімнаті складав ранець.
– Спокійно, Тетянко, – пані Анна говорила стишено і постійно поглядала в коридор крізь шибку у дверях. – Я нічого не хотіла приховувати – лишень чекала, не хотіла бентежити тебе посеред тижня. Робота в тебе все-таки з людьми, і ти мусиш бути врівноваженою та спокійною. Хлопчик підростає.
– Мамо, та говори ж уже, у чім річ.
– Із Лесиком щось незрозуміле коїться. Думаю, щось його дуже вразило на побаченні з Мироном. Від понеділка я не можу домогтися колишнього контакту, звіреності з Лесиком. Він увесь час у задумі. Чує дзвінок – гінцем до телефона, хапає слухавку. Очевидно, чекає на дзвінок. А коли чує, що це до мене, никне. Домашнє завдання виконує механічно. Вже одержав три четвірки і зауваження в щоденнику: «Неуважний на уроках». Четвірки, звісно, не катастрофа, а от що з’їдає дитячу душу? Уявляєш, Лесик навіть жодного разу не захотів пограти зі мною в шахи?! А раніше так захоплювався цією грою…
Тетяна мовчала, хотіла було розповісти про недільний вечір, та – ні… Навіщо тривожити й без того стурбовану матір?
– Чого мовчиш? – спитала пані Анна.
– Та думаю. Над усім цим розмірковую.
– А тепер, Тетянко, ти щось від мене приховуєш.
– Годі, мамо. Хіба вже очевидного замало, щоб голова пухнула? Може, за ці два дні трохи відігрію Лесика.
– Тільки, дочко, не проводь жодного слідства, не розпитуй – це не допоможе. Він ще глибше сховається в себе.
– Спробую поводитися як завжди. Він же для мене – весь світ…
– Я вже можу йти, – збайдужілий Лесиків голос наче ковзнув по поверхні власного внутрішнього життя, ніяк і нічим не зачепивши його.
***
– Ти, Лесику, постарайся сьогодні підготувати домашнє завдання, а завтра після церкви підемо нарешті в цирк. Запроси Андрійка – ви обидва підете на виставу, а я тим часом у парку погуляю: так мало буваю на свіжому повітрі…
Тетяна знала, що похід у цирк катастрофічно вплине на сімейний бюджет, однак не шкодувала грошей на квитки. У неї була вища мета: розрадити, розворушити сина, витягти його з того уярмлення… жалю до тата… ревнощів до невинної дівчинки… Тетяна мала свої жалі, ой, які глибокі й великі жалі, до Мирона, але вона сама давала собі раду з ними, ніколи перед сином… Ніколи… Просила лиш одного: «Господи, допоможи Лесикові опам’ятатися!».
– Я завтра хочу побути вдома.
– Вдома?
– Мені мають зателефонувати.
– Ти це знаєш чи так думаєш?
– Я… – Лесик запнувся, – я так думаю – завтра ж неділя…
– Лесику, якщо хтось хоче з кимось зв’язатися, він неодмінно це зробить. Не застане одразу – зателефонує пізніше.
– У цирк я не піду.
– Навіть з Андрійком?
– Андрійко прийде до мене, а я буду вдома… – відвернувся, вперше так відвернувся від неї. І пішов у кухню.
Тетяна зрозуміла марність своїх намірів. «Упертість, – майнула думка, – річ спадкова. Боже, – вперше усвідомлено жахнулася таких відкриттів, – невже і це?.. Невже все знову?.. Ще раз мушу все пройти, але страшніше. Значно страшніше. Лесик же мій син… Що ж діється в його душі? Які бурі та блискавки роздирають його незагартоване серденько? Як мені допомогти синові? Якби я тільки знала, що сталося між ними минулої суботи».
Опанувала себе і пішла за сином у кухню.
– Лесику, – сказала м’яко і торкнулася його руки, – я хочу відкоркувати банку з компотом – який тобі до смаку?
– Вишневий…
***
Пані Анна увійшла з обідом для Лесика в кімнату, а його нема. На підлозі лежить розчепірений ранець. Недобре передчуття запекло в загрудині, а ноги на неслухняні штурпаки перетворились. Поставила тацю на столі і, змагаючись зі слабкістю, що раптово почала керувати всім її єством, дісталася до коридору. На вішаку не було Лесикової куртки, а на поличці – черевиків. Кинулася до вікна – надворі ні знайомої постаті, ні примітної здаля шапочки. Пані Анна кинулася до телефона.
– Тетянко! Лесик не сказав анічогісінько – кудись зник.
– Як «зник»? – Тетянин голос наче під високою напругою.
– Нема його. Кудись пішов. Такого ще не було.
– Мамочко, зосередься, подумай, куди він міг піти.
– Не знаю… Хіба… Стривай! На столику – його блокнотик… розгорнутий на літері Т. На сторінці лише один запис: «Тато – вулиця Вишнева, 9».
– Мамо! – скрикнула Тетяна. – Якщо не маєш грошей на таксі, позич у сусідів і якомога швидше їдь туди.
– Тетянко! Але…
– Мамо, все надзвичайно серйозно. Я тебе благаю: зроби так, як я прошу… – і зв’язок обірвався.
***
– Будь ласка, з’єднайте мене з паном Підгірняком. Яка нарада? це вкрай важливо і терміново. З’єднайте, бо інакше пошкодуєте. Мироне, негайно їдь додому.
– Це що таке? – гаряче роздратування пана Мирона, здавалось, аж випаровує. – Я працюю. У мене нарада. Ти що, нову страшну… – наголосив на цьому слові, – нову страшну хворобу для хлопця вигадала?
– Не до нашого дому, а до свого. Може статися біда: твоїй… вашій дівчинці загрожує небезпека. Не випинайся, а їдь. Якнайшвидше… – і почулись гудки.
***
Без верхнього одягу, з непокритою головою Тетяна вбігла на подвір’я будинку номер 9, що на вулиці Вишневій… І побачила: неподалік злощасної гойдалки, на замерзлій і вкритій інеєм землі, розкинувши ручки, лежала дівчинка. А біля неї… Господи!.. Побіля неї навколішки – Лесик. Мить – і Тетяна впала на коліна перед смертельно блідою дівчинкою. Розтулила їй ротика і – устами до її уст. За якийсь час дівчинка розплющила ліве око.
– Лесику, дитинко… – намагалася якнайспокійніше звернутися до сина, теж, як і дівчинка, смертельно блідого, якого били дрижаки, – скажи мені, ти… Вона впала з гойдалки? – Тетяна вчасно зупинилася на півслові, не запитала очевидного: «Ти зіштовхнув її?» – Вона впала з гойдалки? Лесику, мені це треба знати, щоб допомогти.
– Із сильно розгойданої, – видавив із себе хлопець.
Тетяна підхопила дівчинку на руки і побігла подвір’ям до воріт, у які саме в’їжджала машина Мирона.
Лесик далі стояв на колінах і тупо дивився на мамину спину, з-за якої підстрелено, без ознак життя звисала маленька ручка,
А збоку, спотикаючись, надбігала бабуся. На мить призупинилася біля мами і, розпростерши руки, кинулася до Лесика:
– Дитинко… Хлопчику мій…
Бабуся підняла онука з колін і міцно притулила до себе:
– Спокійно… спокійно… Все минеться… Господь не допустить… Господь виправить наші помилки…
Лесик здригнувся всім тілом і заплакав глухо, уривчасто.
– Я… я… – затинався.
– Спокійно… спокійно… Бог добрий… – бабуся гладила його голівку, яка тремтіла під її долонями.
На подвір’я, де тільки-но відбулися важкі події, плавно вкотився яскраво-червоний автомобіль. Із нього вийшла жінка, вся, з ніг до голови, одягнена у шкіру, яка була теж яскраво-червоного кольору. Жінка роззирнулася навколо і покликала:
– Лесю!.. Лесю!..
На клич ніхто не озвався. Жінка вийняла з машини три заповнені вщерть торбинки, зачинила дверцята й увійшла у будинок.
Від оклику бабуся і Лесик зіщулилися, мов від удару. І застигли. Стояли, міцно обійнявшись. Непорушно. Наче вмуровані у простір чужого подвір’я.
Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
