ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»
6Життєві історії
Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.
Степанович точно не пам’ятав, коли він прибився до станції. Рудий, кудлатий, із сірими плямами на вухах і підборідді, з рожевими плямами на темному вологому носі та з розумним, пронизливим поглядом. Худа кістлява спина, обтягнуті шкірою ребра і розумний погляд, що пробирав до самих нутрощів. Спочатку рудий тягнув лапу, обережно перестрибував трьома іншими. Ховався. До людей майже не йшов, спостерігав за ними збоку. Навіть коли за декілька днів Степанович приніс йому тушкованої картоплі з обіду, стояв осторонь, не підходив.
Стара, гнута залізна миска парувала на крижаному повітрі, але рудий стояв осторонь, нашорошивши вуха, і підозріло дивився на Степановича, задкуючи за кожного необережного руху чоловіка. Степанович лише рукою махнув і пішов у справах. Тільки ввечері помітив, що миска чиста.
Наступного дня історія повторилася, але рудий підійшов на крок ближче. За день – іще ближче, хоча дистанцію тримав. На спробу Степановича себе погладити відвернувся, припідняв губу і виразно показав жовтий обточений клик.
Дні стікали, як краплі води зі старого крана. Вокзал жив своїм життям. Тут пахло залізом, димом, мокрим вугіллям та дешевими цигарками. Їхня станція нагадувала обличчя старої людини, де колії сходилися й розходилися, мов зморшки.
Рудий оселився в порожньому приміщенні за туалетом. Собака вже майже не шкутильгав, ходив рівно і навіть впізнавав Степановича. Там було сухо, відносно тепло і пахло людьми, яких рудий сторонився, але до яких тягнувся. Степанович знайшов йому стару куфайку і відніс її у схованку, постелив у кутку. Рудий насторожено спостерігав за його діями, та так і не підійшов до чоловіка. Лише згодом, вмощуючись на нове спальне місце, якось по-людськи дуже гірко зітхнув.
Наступного дня, коли Степанович прийшов його годувати, рудий уже чекав. Чоловік мовчки висипав борщ у миску, підсунув її рудому і присів поруч на сходинку, спостерігаючи за собакою. Рудий їв обережно, голосно чавкаючи і не спускаючи очей зі Степановича.
– Як же ж тебе звати? – звернувся до нього чоловік. – Бобик? Тузик? Рекс?
Рудий їв, не звертаючи уваги на його слова.
– Джек? Боня? Чапа? Річ? – вів далі Степанович. На останньому слові рудий нашорошив вуха й уважно глянув на чоловіка. В темних розумних очах промайнуло щось таке, що самого Степановича змусило на мить затамувати подих і завмерти.
– Як ти тут опинився, Річу? – видихнув Степанович за деякий час. А рудий уперше мовчки підійшов і потерся головою об його коліно. Чоловік обережно опустив руку йому на спину, на що той завмер, форкнув і повернувся до миски з борщем.
Відтоді все змінилося. Рудий тепер зустрічав Степановича на автобусній зупинці, радісно махав хвостом і тицяв мордою в сумку, у якій той возив свої тормозки й обід для рудого. Супроводжував його під час обходів станції та сидів поруч, поки той возився в майстерні.
Вперше це сталося під час чергового нальоту. До сирен усі звикли і не звертали на них уваги, але шахеди все ще були тут рідкістю. Рудий почув цей звук першим: нашорошив вуха, завмер, а потім сів і голосно завив, перемежовуючи виття з гавкотом. Чоловіки, які стояли поруч на черговому перекурі, почали лаятися від несподіванки, один навіть поривався жбурнути в рудого камінь, але Степанович зупинив порив на початку. Присів навпроти рудого, який усе ще голосив, і, намагаючись зазирнути в його нажахані очі, раптом почув і побачив усе сам. Маленький темний літачок прямував до них. Пронизливий звук і справді був схожий на газонокосарку. Шахед наближався, то з’являючись, то зникаючи між деревами.
Автоматна черга пролунала несподівано. Задріботіла вистрілами в небо і, зрештою, дісталася крила агресора. Шахед підскочив просто в повітрі, задрижав і, змінивши траєкторію, полетів униз, кудись у напрямку городів. Усі завмерли, чекаючи на вибух, але обійшлося. Лише напарник Степановича довго і забористо лайнувся, бажаючи всім причетним до країни-агресора безкінечного безсоння і розладу шлунка.
Степанович стояв мовчки, задумано дивився на рудого і чухав підборіддя.
Від того дня шахеди зачастили до них, з’являлися періодично над їхніми головами. Іноді просто пролітали повз, несучи свій заряд смерті кудись далі. Але траплялося, що й не пролітали. Один влучив після підбиття в сарай, спричинивши пожежу. Уламки ще одного посікли дахи та вікна кількох хат.
Степанович тепер після звуків тривоги з цікавістю дивився на рудого, ніби запитуючи його:
– Ну як?
Той зазвичай відвертався. Але бувало, що вив і гавкав, попереджаючи про небезпеку.
Того дня Степанович зайшов у станцію у якихось своїх дрібних справах. Надворі дощило, тож усередину набилося багато людей. Усі вони чекали на електричку. Було гамірно, тож Степанович і не почув одразу рудого. А той уже щосили голосив, сівши просто біля входу. На мить голоси стихли. І неприємну тишу пронизав верескливий голос.
– Заткніть ту псину! – лютувала жінка у старій шкірянці. – І так голова тріщить! Ще й цей вовк виє!
Степанович завмер прислухаючись і раптом вловив вухом знайоме дирчання. Сам не розуміючи, що робить, видихнув на повні груди:
– Геть! Геть! Біжіть звідси!
Люди недовірливо глянули на чоловіка. Завмерли. Але звук шахеда, певно, було чутно вже добре, тож найкмітливіші кинулися до виходу. Натовп хитнувся. Хтось забарився, та виття рудого, який уже просто хрипів від власного крику, спрацювало краще за будь-яку сирену. Люди кинулися до залізобетонного переходу та входу до підвалу. Хлопець із перев’язаною рукою штовхав попереду себе жінок.
Пес залишався біля виходу. Чекав на Степановича, який вибіг одним з останніх. Він бачив, як із сірої гущі туману, за якихось декілька десятків метрів від вокзалу, у небі з’явився темний крилатий силует.
Удар був страшний. Дрон врізався в дах просто над тим місцем, де хвилину тому стояли люди. Залізо і шифер болісно завили, бетон кришився, над будівлею станції піднялися хмари рудого пилу та диму. Вибухова хвиля вибила залишки шибок у вокзальних вікнах, засипавши все навколо дрібним скляним дощем.
Степанович упав на коліна, загрібши рудого під себе, і на якусь мить оглух. Мовчки дивився на полум’я, що почало облизувати дах станції, на людей, які вибігали з укриття, однаково махаючи руками та хапаючись за голову, і на рудого, який раптом вивернувся й почав облизувати йому обличчя.
– Ну все, все, Річу… Живі, – хрипко видихнув Степанович, міцно притискаючи до себе покритого рудим пилом пса. Руки його дрібно тремтіли, а всередині станції, де ще декілька хвилин тому були люди, тріщало й розгорялося полум’я. Степанович підвівся, потріпав рудого, і той навіть не здригнувся. Собака лише довірливо притисся до його ніг і стояв, дрібно тремтячи.
Віддихавшись, Степанович нарешті ворухнувся:
– Ходімо, малий, дам тобі ковбаси за мій новий день народження.
Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
