ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»
2Життєві історії
ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ
Того літа яблука вродили нівроку, наче прагнули потішити господиню та віддячити їй за турботу. Одарка й справді з такою любов’ю білила навесні окорінок дерев у садку, гарно приспівуючи, щоб рясно вродили і цьогоріч.
Серпневий вранішній туман стелився духмяним лугом, далі городом, поважно переповзаючи через тин, і обіймав ще напівсонні яблуні вологою, шепочучи про те, що невдовзі їх колисатиме стиха вітер та підпікатиме сонце, від чого яблука ставали ще солодшими.
Одарка прокинулася рано, побігла до ставка, скинула довгу полотняну сорочку і, полохливо озираючись, шубовснула у воду, водойма огорнула її вранішньою прохолодою. Наплававшись досхочу, жінка повернула до берега. Аж тут побачила човен діда Юхима, що за очеретом безтурботно погойдувався. Старий дрімав, тримаючи вудку, а риба наче відчувала його вранішній сон та оминала гачки. Над водоймою кружляли стрижі, поміж очеретом повільно крокувала руда чапля. Неподалік зграя крячок завзято пірнала, ловлячи дідову здобич. Юхим все куняв, а його бриль з висоти пташиного польоту нагадував велетенський поплавок, який стиха хитався на хвилях разом з хазяїном.
Одарка вийшла з води, одяглася та з насолодою потягнулася. Розплела русяву косу, аби швидше висохла, і попрямувала додому. Незабаром Яблучний Спас, тож час назбирати яблук та спродати в районі на суботньому ярмарку.
Жінка працювала в сільській раді архіваріусом. Хоча пів села не могли запам’ятати цю посаду і ще пів села не в змозі були її вимовити, але жінку всі поважали. Тож мала з чого жити, проте яблуками перед Спасом торгувала колись Одарчина мати, а до неї – бабця, тож і сама Одарка за традицією та покликом серця щороку спродувала яблука. Чомусь улітку саме це свято найбільше припало до душі родині Петрененків. У сім’ї на Спаса справно постилися, бо тривав Успенський піст. Прямуючи до церкви, у святкові кошики, крім яблук, клали запашні груші, сливи, а інколи виноград та абрикоси. Обов’язково серед освячених фруктів були колоски та хлібина. Колоски протягом року зберігали перед дерев’яними образами. І найголовніше – щиро вірили, що після освячення перше яблуко, яке з’їдали, дає захист і здоров’я.
Нині Одарка господарство вела сама, бо бабуся вже була серед пращурів, а мати після смерті батька перебралася до сестри в сусіднє село, сподіваючись, що донька тоді швидше влаштує особисте життя. Проте Одарка не поспішала із заміжжям, та й наречених розгубила. Бо після того як Микола, перше її кохання, одружився з Одарчиною подругою, дівчина й слухати не хотіла про чоловіків. Односельці жартували поміж собою: якщо Одарка в архіві працює, то могла б вже знайти собі якогось спадкоємця отамана або навіть гетьмана. А жінка справді вподобала одного чоловіка та згадувала його час від часу.
Торік до їхньої Грушівки навідався дивний відвідувач. Він розповів голові сільради, що шукає родичів, бо їздив надовго на заробітки, а ті після пожежі в селі переїхали й повідомили йому листом нову адресу. Проте лист загубився, тож тепер чолов’яга їздив селами з назвою Грушівка, адже це все, про що він дізнався від колишніх сусідів. А Грушівок лише в декількох районах було три. Панас Миронович, місцевий голова сільради, нічим зарадити не зміг, тому змушував Одарку передивитися всі записи новоприбулих односельців і на ночівлю спровадив чоловіка до неї, підморгуючи:
– Веди, Одарко Семенівно, гостя до себе, бач – час пізній, а йому треба десь переночувати. Та почастуй з дороги на славу.
– А в мене хіба готель серед двору стоїть? – жінка грізно звела брови, прискіпливо оглядаючи чужинця.
– Та ви не переймайтеся, то вона для порядку така сувора, – запевнив Панас Миронович відвідувача й пішов неспішно додому.
Одарка розгублено спостерігала, як той попрямував із двору сільради, і невпевнено промовила:
– Я гостей не чекала, тож вибачайте – пирогів удома нема.
– Мені аби переночувати, я вас не обтяжуватиму, – озвався чоловік. – А зранку далі поїду.
– Співчуваю вашим обставинам, не доведи, Господи, отак неприкаяним серед людей ходити…
Повела Одарка новоприбульця додому, та якось ніяково перед ним стало, що кілька дощок на хвіртці ледь трималися, а серед двору лежали двора, яких не знайшла часу до дровника перенести.
– Мене Максимом звати, – трохи наче з провиною промовив чоловік, озираючись у дворі та відчуваючи, що йому тут не раді. – Я це… ви б мені інструмент дали…
– Та в мене там у сінях на полиці лежить. Ходімо, покажу, – з полегшенням промовила господиня, бо не хотілося вести зайві розмови.
Максим того вечора полагодив усе, що побачив у дворі: і двері в сарай, і полиці в ньому. Переніс дрова у дровник, знайшов біля сараю штахетини на огорожу курника, заходився їх прилагоджувати. Одарка тим часом наварила картоплі, набрала городини, нарізала хліба, шинки, сала, незважаючи на піст, і чекала чоловіка в хату. Чекати довелося довго, тож вийшла погукати і знайшла аж біля ставка.
Чоловік сидів на старій колоді та замріяно дивився поперед себе. На горизонті стануло сонце, залишивши по собі багряну заграву. Ставок парував після спекотного дня, у траві виспівували цвіркуни, наче незліченною кількістю мізерних скрипок диригував хтось геніальний та невидимий, і від тієї музики так добре було на душі, наче в дитинстві. До цвіркунів долучився хор ропух, їхнє кумкання та квакання відлунням пливло до протилежного берега, а там наче до самого горизонту, проводжаючи до ранку небесне світило.
– Ви чого тут? Може, скупатися надумали, то я принесу рушника, – приязно промовила Одарка.
– Добре тут у вас, тиша та спокій, – озвався той стиха і раптом заспівав.
Жінка стояла й слухала, заледве дихаючи: такого багатого баритону їй чути ще не доводилося. Дорогою до Одарчиного обійстя Максим розповів, що об’їхав уже три села, але нікого з рідних поки не знайшов. Проте не втрачає віри, бо самому бути зле. Повідав і про те, що, поки був на заробітках аж біля Румунії, припав до душі одній молодиці, яка вже три роки як удова. Жінка пропонувала йому зостатися, але надто сумував за своїм краєм. А тепер самотність так розриває душу, що не знає, куди подітися. Одарка, слухаючи те все, ковтнула сльозу, бо й самій було самотньо, проте підбадьорила прибульця, як зуміла.
А на ранок гість щез, наче й не було. Одарка з острахом перевірила, чи не зникло щось у хаті, проте все було на місці. Лише на душі стало якось надто порожньо…
Відсахнувшись від спогадів, жінка затримала погляд на штахетах, які прилагодив Максим, важко зітхнула і зайшла в курник нагодувати птицю, випустила качок та гусей пастися, дістала з льоху корзини й заходилася збирати яблука. Обважнілі кошики важко було нести, тож Одарка поклала їх на лавку попід хатою та пішла позичати в сусідів коня з возом. Паламарчуки хворіли, тож попрохали Одарку спродати городину, як тут відмовиш?
Коли жінка нарешті потрапила на торжище, людей там уже було повнісінько. Довелося певний час шукати місце, аби стати десь зі своїм товаром. Торгівля йшла жваво, тут можна було купити вишиванку на будь-який смак і вік, вишиті рушники, глиняний посуд та гончарні вироби, нові граблі та сапи, наче попереду не осінь, а весняні роботи… Одарчин погляд затримався на молотках, і знову, згадавши Максима, всередині занило. Чому була такою непривітною з ним? Чому не подякувала як годиться за все, чим допоміг у дворі? Чому так легко його відпустила? У жінки голова йшла обертом від думок, проте опанувала себе та вирішила: поки не спродасть усього, то додому зась.
Уже надвечір Одарка поверталася в рідне село втомлена, проте задоволена. Продати вдалося все, тепер лишень треба назбирати у дворі фруктів для освячення у храмі. Дорогою вона побачила дівчинку років десяти, яка трохи шкутильгала, тож запропонувала її хоч трохи підвезти. Та подякувала й охоче видерлася на воза.
– Як тобі ярмарок? – поцікавилася жінка.
– Сподобався, так багато всякої всячини, тільки… – дівчинка знітилася. – Мали ж приїхати артисти, я так чекала їхнього виступу, а мама мене додому відрядила.
– То, певно, є поважна причина, – Одарці хотілося підтримати дівча.
– Так, батько Микола в нас хворіє, то треба за ним пригледіти, поки мама збере весь неспроданий крам та додому прийде. Та і як йому не хворіти, коли батьки весь час сваряться, мати все йому дорікає за якусь Одарку?!. А вже стільки часу минуло, як він її бачив востаннє…
– А ти з якого села будеш? – насторожилася жінка.
– Я – з Миронівки, там, біля дальнього озера, наша хата.
Одарка здригнулася: саме в Миронівку, якомога далі від стороннього ока, вибралися Наталка, Одарчина подруга, і Микола, коли побралися. Бо в селі після їхнього весілля дорікали Миколі, що покинув Одарку й оком не моргнув. Отже, нема щастя нині і Миколі після того, як подався шукати його в інші обійми. Так за роздумами й незчулася, як зосталася у возі сама, а донька Миколчина пішла собі додому.
Одарка повернулася у Грушівку і насамперед відвела коня з возом до Паламарчуків, де батько сімейства не втримався, щоб не пожартувати:
– А що, Одарко, вторгувала собі, може, чоловіка на ярмарку?
– Цить, Кириле, не мели дурниць, краще подякуй за спродану городину сусідці, – озвалася його дружина і, проводжаючи на ґанок, якось винувато промовила до Одарки: – Не зважай на нього, сама знаєш – не від лихої вдачі каже, а жаліючи.
– А чого мене жаліти? Хіба я каліка чи нетямуща? Все в мене добре, Килино.
Одарка вийшла з сусідового двору і відчула, як підкосилися ноги – то, певно, від утоми, подумалося. Змореним порухом відчинила свою хвіртку й перелякано відсахнулася. На лавці під вишнею сидів Максим і лагідно усміхався:
– Чого ж ви, Одарко Семенівно, так перелякалися, наче привида побачили?
Жінка дивилася на нього несміло, а щоками струменіли зрадливі сльози. Максим неквапливо підійшов і так само несміло обійняв Одарку:
– Зморилася, певно, я тебе пів дня чекаю, проте ще довше чекати, доки побачимося, мені вже несила, тож, сподіваюся, не проженеш?
Господиня випустила з рук корзини і собі обійняла міцну чоловічу статуру:
– Цього разу вже не відпущу. Завтра Яблучний Спас, тому треба назбирати фруктів, допоможеш?
Проте вони ще довго стояли посеред двору обійнявшись. І в їхньому мовчазному діалозі кожен почув більше, ніж очікував.
Дякуємо за вашу передплату на ексклюзивні історії онлайн!
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
