ДИВА В РЕШЕТІ

– Спекла з твоїх продуктів торт. Таки що натуральне, то натуральне. Яйця жовті, сметана густа, масло збилось, – клала справді гарну випічку на стіл. Оксанка похвалила жінку.

– Неабияк смачно, моя мама сама не пекла і мене не навчила, не має часу – на фермі від ранку до опівночі, – зітхнула.

– Приходь вечорами до мене, я тебе навчу, – жінка неймовірно зраділа, що обставини складаються на її користь. Бо ж бачила, як Сергій перед приходом Оксани чепуриться й заглядає на годинник, отже, сподобалась. Але чи він їй до вподоби?

На виручку прийшла Валя:

– Я Оксану переконаю!

Тому почала щовечора заходити здалеку:

– Ти сподобалась Сергієві. А основне – його батькам. Він у них єдиний і пізній син, усе, що їхнє, буде твоє. Бач, працює на базі, звідки возять фрукти обласним «шишкам». І йому дещо перепадає з панського столу. Хлопець добрий, як і його тато, який ніколи поганого слова не сказав проти Олі. Їх колись сюди скерували як молодих спеціалістів, родини тут ніякої, то ми для них найближчі, знаємо все – хто вони і які. Кажу тобі правду, кращої пари тобі годі й шукати.

Оксанка довго зважувала «за» і «проти». Якби когось колись кохала, то не згодилась би вийти заміж просто так. А ще бачила, що й між її батьками нема того почуття, яке описують у книжках. Тому вважала, що в усіх сім’ях однаково і кохання – це видумка поетів та письменників, не більше. А ще дівчину спокусили банани й ананаси, які не завжди, але все-таки є на кухні Сергія. Якщо є це, то все решту теж. Ну, і основний аргумент – є золотий шанс втекти із села у свою квартиру. Адже їхнє село бачить тільки колгоспний автобус, який возить доярок. Не раз люди нарікають, що, поки ним доїдуть шість кілометрів до центрального села, то все вбрання просмердиться силосом, гноєм і кислим молоком. Оксана як згадала той запах, то довго й не роздумувала.

За місяць переступила поріг Ольги Миколаївни та Віктора Степановича як наречена їхнього сина, спала з ними в одній кімнаті. Аж після офіційного розпису й мінімального весіллячка на десять осіб перейшла в ліжко до законного чоловіка. Рівно за рік народила доньку, копію батька, а ще за рік – сина, свою копію. Шила в цеху великої фабрики, проте ходила на підробітки – вечорами прибирала в лікарні. Свекри бавили внуків, бо давно вже пенсіонери, зарплата в Сергія не надто висока, тож Оксана крутилась. А що була комунікабельна, то зі всіма ставала до балачки. Якось у лікарні проговорилась, що трохи тісно їм усім у двох кімнатках. Тоді мудрі люди дали їй одну пораду, на що жінка відразу погодилась. Лиш треба було все обговорити вдома. Невдовзі Сергія поклали в ту ж лікарню, де працювала дружина. Нічого йому не кололи, не давали таблеток, хіба що вітаміни. Але з лікарні він вийшов з довідкою, що має легкі психічні розлади. Із цим документом, а ще з довідкою про склад сім’ї батько Сергія пішов у міську раду, де їхню родину відразу поставили на розширення житлової площі. Було колись таке.

На щастя всієї родини, тітка Валя теж отримала більшу площу – і її квартира звільнялась. Тут уже у відповідні інстанції походила Оксана – і за пів року заходила з чоловіком і дітьми у своє помешкання. Хтось там писав кляузи, що сім’я отримала відомчу квартиру обманним шляхом, але на той час Україна стала незалежною, тому на анонімки не звертали уваги, навіть дозволили приватизувати житло. Оксана на свій ризик узяла в банку кредит під заставу квартири й придбала приміщення під швейну майстерню. Борги повернула і ну працювати на себе. Сергій отримував пенсію як інвалід через стан здоров’я і заодно працював вантажником на продуктовому ринку, бо овочева база стала нікому не потрібною. Ним були там задоволені: ніколи нічого не крав, мав силу тягати ящики, а основне – ніколи ні з ким не конфліктував, бо ж не пив і не ходив що п’ять хвилин на перекури, адже зроду не палив цигарок.

Діти Сергія та Оксани виросли, пішли вчитися в інше місто, батьки Сергія відійшли в інший світ, їхню квартиру винаймували квартиранти.

Аж тут у дворі передавали з уст в уста, що Оксану пізно вночі привозить якесь авто.

– І не одне, – переказували цікаві.

– Основне, що вона завжди виходить із задніх дверей, мабуть, шифрується, – жінки перемивали Оксані кістки.

– Треба сказати Сергієві, – радились сусідки на

кухні.

– Не смійте пхати носа в чужу сім’ю! – з кулаками кидались чоловіки пліткарок. Чи самі боялись опинитися в такій ситуації, чи просто заздрили Сергієві, як йому пощастило з красунею дружиною. Адже сусіди чоловічої статі теж потайки обговорювали їхню родину, мовляв, Сергій такий, як мішок з піском, чи й може щось біля молодої та красивої жінки, яка не залишає нікого байдужим. Навіть були такі, що за нагоди пропонували Оксані ощасливити її. Лиш не зізнавалися, як після такої пропозиції отримували кулаком у ніс. Оксана знала собі честь. Тому чоловіча половина заборонила своїм благовірним робити комусь лихо своїм язиком. Сергій сліпо вірив дружині, а Оксанка й не думала стрибати в гречку. Так, її підвозили чужі чоловіки, але це був тільки флірт, який не закінчувався навіть поцілунком у щічку. Тому й сідала в машину на заднє сидіння.

Мирне й тихе життя Оксани перервалось раптово: донька повідомила, що зустрічається з хлопцем і має намір привезти його знайомитись із батьками. Оксана неймовірно зраділа! Бо ж донька успадкувала Сергієву зовнішність і характер. Жінка переживала, чи й гляне хтось на таку неоковирну дівчину. Це син у неї красень, а донька не надто вдалась красою і тілом. Гени. Тому звістку, що донька таки знайшла пару, примусила Оксану задуматись:

– Якщо не складеться, то хоч дитинку собі народить. Якщо той хлопець не спокуситься на неї, то хоч, може, втримає квартира, як ото мене свого часу.

Тому Оксана дала квартирантам місяць на виселення, а сама за той час шукала майстрів, купувала з ними матеріали і планувала зробити зі старої квартири апартаменти. Благо, що є з чого і за що. Квартиранти вибралися за тиждень, бо квартира перетворилась на склад будматеріалів. І робота закипіла: тріщали старі вікна й двері, різали труби, дерли до бетону стіни. Найняті вантажники виносили і вивозили сміття, натомість муляри і штукатури заносили свої інструменти. Коли є гроші, то й майстри знаходяться. Усім процесом, закономірно, керувала Оксана. Сергій навідався два рази й більше не хотів пішки ходити на п’ятий поверх без ліфта.

– Від тієї квартири, де я народився, залишилась лиш назва. Воно мені чуже, тому не цікаве, – розлягався на дивані після роботи.

– Ти хоч би сміття звідти раз виніс – і тобі на користь, і мені менше платити, – мовила Оксана знервовано.

– Ось тобі гроші, заплатиш від мого імені, – відповів Сергій спокійно, подаючи з шухляди купюру.

Оксана лиш махнула рукою: що тут скажеш? Терпіла, бо не гуляка, не пияк, його батьки ставились до неї немов до доньки, розуміли, що з такою дружиною їхній син не пропаде. Та й дітей їй вибавили, і дві квартири завдяки їм тепер має.

Хтозна, як би склалося далі життя вайлуватого Сергія та його меткої дружини Оксани, якби вона вперше в 40 років не закохалась у майстра, який ремонтував кватиру її свекрів. Отак уперше в житті жінка горіла нерозтраченою пристрастю і незвіданим почуттям. Розлучатися з чоловіком не мала наміру, бо це з її боку було б принаймні підло й жорстко. Але й опиратись почуттям не мала сил. Тому вирішила жити як досі – брати від життя все, нікому не роблячи прикрощів. Оксана зранку везла своїм авто Сергія на ринок, де він досі працював, потім – швиденько у свою майстерню, давала розпорядження майстриням, нашвидкуруч записувала, що треба для роботи, й відразу додому. Готувала щось смачне їсти й з першого поверху летіла на п’ятий, де спершу її чекали любощі, а потім – обід. Сусіди щось почали запідозрювати, але прямих доказів не було, тому Сергієві про це ні слова.

Того цікавого дня все було як завжди: Оксана зготувала обід, набрала їжу в скляні лотки й побігла на п’ятий поверх. Тільки віддихалась від любовних утіх, як у двері задзвеніли і відразу почувся голос Сергія.

– Пане майстре, відчиніть, сталась біда!

Оксана завмерла з переляку – чого б ото Сергій посеред дня з’явився дома? Напевне, таки халепа. Але ж Оксана тут. Може, що сусіди сказали? Як бути? Та й сховатись жінці нема де – всюди голі стіни, у ванну навіть дверей нема. Оксана кидає поглядом на рулон поролону, який мають стелити під ламінат. Швиденько залазить у нього й завмирає. Майстер зверху кинув ще лист картону й пішов відчиняти двері.

– Що трапилось, пане Сергію? – старався якомога спокійніше.

– У вас Оксани нема? – Сергієві з його вагою піднімання на п’ятий поверх далось нелегко, важко дихав і витирав піт.

– Як бачите, – майстер повів рукою по пустоті.

– Бачу її машину біля будинку, а її вдома нема. Думав, може, що трапилось. Та й голодний я. О цій порі в нас обід. А нині, кажуть, ринок замінували, то нас усіх відправили передчасно додому. Мій обід так і залишився на складі, удома немає нічого їсти. І Оксани нема.

Майстрові стало неабияк шкода цієї великої дитини.

– Може, десь пішла неподалік. А обід… Я вам віддам свій, ось, дружина зготувала й принесла, ще теплий, – лиш не сказав, чия дружина.

– Гарно пахне. І ємності такі, як наші, – Сергій зняв кришку з посудини з відбивними.

– Та тепер такі в кожній хаті, китайське барахло, – мовив майстер, ніяковіючи.

Коли на першому поверсі за Сергієм зачинилися двері, Оксана вийшла зі свого сховку і побігла вниз. Подзвонила в двері своєї квартири. Їй відчинив здивований чоловік.

– А ти де була? – здивовано.

– Я ключі від квартири забула на роботі. Побігла на заправку в туалет, – дружина й оком не моргнула.

– Ходи їсти, майстер поділився смачним обідом, – Сергієві й на гадку не спало запитати в Оксани, звідки вона знає, що він о такій порі дома.