Напишіть свій мейл, щоб створити акаунт

Використайте вісім малих або великих літер і додайте будь-який один символ

Передплатити

ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Юрій ОКІПНЯК
19 листопада 11:44
2
Джерело: Газета «Життя. Історії»

Історії з життя

БІЛЬМО НА ОЦІ

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

 

 

Швидкоплинно минають роки… Губиться в провалах пам’яті усе пережите, і тільки іноді з-під спресованих часом років виринають спогади чогось давнього, забутого, можливо, й небажаного… Як оце зараз – приїзд Семушкіної. Навіщо воно згадалося? Навіщо турбує?

 

Адже Максимові вже за шістдесят… Свого часу закінчив сільськогосподарський інститут, працював головним агрономом у місцевому радгоспі, потім його забрали в районне управління сільського господарства, побудував гарну хату, одружився, виростив доньку, видав заміж, тепер уже з онуком бавиться.

То чому саме зараз, через десятки років, виринув у спогадах приїзд його горе-матері, Семушкіної? Напевне, тому, що Максима знову покликали на роботу в сільгосп­управління як доброго фахівця, і роздуми про його життя заповнили голову Олександра Івановича, вихователя Максима…

…Олександр Іванович спустив ноги з вузького тапчана, защепнув комір картатої сорочки, замислився. Він спав не роздягаючись і почувався стомленим. Власне, не спав усю ніч, а з болем обмірковував те, що турбувало ще звечора.

Зайшло рожеве літнє сонце, легко торкнулося променем його обличчя, розгладило зморшки, позолотило сивину. Сонце щоранку простягає в кімнату проміння, щоб привітатися.

Крізь прочинені до світлиці двері він глянув на жінку – теж сиву і в зморшках. Жінка спала на широкому нікельованому ліжку, натягнувши на підборіддя синю ковдру.

«Максим також тут спав, ховався під ковдру з головою. Навіть у спеку…» – подумав він.

Жінка тихо сказала:

– Доброго ранку, Олександре Івановичу.

– Доброго.

– Як спалося?

– Чудово.

– Не помітно.

Він відвернувся. Почав думати про те важке й глумливе, про що не може не думати звечора.

Ця жінка приїхала вечірнім потягом. Рішуче відчинила невисоку хвіртку, запитала:

– Ви – Олександр Іванович Шумейко?

– Я, – відповів він, розглядаючи гостю.

– Не впізнаєте? Я – Семушкіна… У вас мій син…

Він стояв під гіллястою старою липою і слухав, як шелестить її жорстке листя. Той шелест нагадував шепіт висохлих старечих вуст.

«Син… Зозуля теж яйця кладе, та матір’ю її не величають», – подумав, а вголос сказав:

– Заходьте до хати.

Вони провели під одним дахом важку довгу ніч.

– Із Зарайська давно? – поцікавився він.

– Ні, тільки-но на ваш слід натрапила.

– Через розшук?

– Так.

Він взув черевики і, горблячись, підвівся. Сховав за спину короткі волохаті руки, подивився в затуманені смутком великі очі жінки.

«Жбурнути б тебе на тисячу кілометрів звідси – і зав’яжись горе мотузкою. Сіла, як більмо на оці…»

– Вставайте, – сказав. – За годину Максим приїде. Він вступає до сільськогосподарського інституту й у вихідні завжди приїжджає. – І вийшов з хати.

Дякуємо за вашу передплату на ексклюзивні історії онлайн!

20 НОВИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ ЗА 20 ГРН
Передплатіть онлайн
Ви вже є передплатником?

Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter