Історії з життя
ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ
Швидкоплинно минають роки… Губиться в провалах пам’яті усе пережите, і тільки іноді з-під спресованих часом років виринають спогади чогось давнього, забутого, можливо, й небажаного… Як оце зараз – приїзд Семушкіної. Навіщо воно згадалося? Навіщо турбує?
Адже Максимові вже за шістдесят… Свого часу закінчив сільськогосподарський інститут, працював головним агрономом у місцевому радгоспі, потім його забрали в районне управління сільського господарства, побудував гарну хату, одружився, виростив доньку, видав заміж, тепер уже з онуком бавиться.
То чому саме зараз, через десятки років, виринув у спогадах приїзд його горе-матері, Семушкіної? Напевне, тому, що Максима знову покликали на роботу в сільгоспуправління як доброго фахівця, і роздуми про його життя заповнили голову Олександра Івановича, вихователя Максима…
…Олександр Іванович спустив ноги з вузького тапчана, защепнув комір картатої сорочки, замислився. Він спав не роздягаючись і почувався стомленим. Власне, не спав усю ніч, а з болем обмірковував те, що турбувало ще звечора.
Зайшло рожеве літнє сонце, легко торкнулося променем його обличчя, розгладило зморшки, позолотило сивину. Сонце щоранку простягає в кімнату проміння, щоб привітатися.
Крізь прочинені до світлиці двері він глянув на жінку – теж сиву і в зморшках. Жінка спала на широкому нікельованому ліжку, натягнувши на підборіддя синю ковдру.
«Максим також тут спав, ховався під ковдру з головою. Навіть у спеку…» – подумав він.
Жінка тихо сказала:
– Доброго ранку, Олександре Івановичу.
– Доброго.
– Як спалося?
– Чудово.
– Не помітно.
Він відвернувся. Почав думати про те важке й глумливе, про що не може не думати звечора.
Ця жінка приїхала вечірнім потягом. Рішуче відчинила невисоку хвіртку, запитала:
– Ви – Олександр Іванович Шумейко?
– Я, – відповів він, розглядаючи гостю.
– Не впізнаєте? Я – Семушкіна… У вас мій син…
Він стояв під гіллястою старою липою і слухав, як шелестить її жорстке листя. Той шелест нагадував шепіт висохлих старечих вуст.
«Син… Зозуля теж яйця кладе, та матір’ю її не величають», – подумав, а вголос сказав:
– Заходьте до хати.
Вони провели під одним дахом важку довгу ніч.
– Із Зарайська давно? – поцікавився він.
– Ні, тільки-но на ваш слід натрапила.
– Через розшук?
– Так.
Він взув черевики і, горблячись, підвівся. Сховав за спину короткі волохаті руки, подивився в затуманені смутком великі очі жінки.
«Жбурнути б тебе на тисячу кілометрів звідси – і зав’яжись горе мотузкою. Сіла, як більмо на оці…»
– Вставайте, – сказав. – За годину Максим приїде. Він вступає до сільськогосподарського інституту й у вихідні завжди приїжджає. – І вийшов з хати.
Парувала земля. Вона наповнилася тією винятковою красою, коли навіть найтонша билинка, купаючись у сонці, кудись кличе. Олександр Іванович постояв біля хвіртки, потім пішов у сад і приніс гості жменю темних вишень.
– Ці вишеньки Максим щепив…
– Дякую… – Семушкіна по-старечому схилила голову.
«Навіть вороні своє пташеня найдорожчим здається. А ти… Не віддам…»
– Не віддам, – різко повторив він уголос.
– Заспокойтеся, – злякано сказала вона.
– Не віддам, – він стиснув кулаки. – Подивишся – і лети собі далі.
– Дивлячись на чужий хліб, сита не будеш.
Олександр Іванович промовчав. Подумав про жінок, які досі перечитують пожовклі солдатські листи і потай сподіваються на повернення своїх чоловіків. Порівнював із Семушкіною і образливо закушував губу. Згадав, як привіз Максима до матері, яка мала проблеми із серцем і за рік померла. Важко йому було з Максимом. І він привів у хату сусідку Олену, чоловік якої загинув на війні. Олена була онкохворою, бездітною і полюбила Максима як рідного сина. Так вони разом і поставили хлопчика на ноги. Олена померла від раку, коли Максимові виповнилося шістнадцять років. Так і залишилися вони удвох, доки Максим не змужнів. Одружуватися Олександр Іванович більше не хотів через погане здоров’я (давали про себе знати давні рани). Після прибуття додому він пройшов медичну комісію, і йому виділили пенсію як інвалідові війни другої групи. У той час хірурги не наважувалися витягти фашистський осколок, який глибоко засів у грудях біля серця. Максим знав правду. Олександр Іванович вчителював у місцевій початковій школі й завжди казав людям правду…
…Максим вийшов з вагона. В руці – невеличка валізка. Усміхнений, як завжди, міцно обійняв Олександра Івановича, тричі поцілував.
– Ось твоя мати… – гірко зітхнув Олександр Іванович і вказав на Семушкіну. Її очі були наповнені слізьми.
– Ма… – Максим запнувся, приглушив у собі всі слова, тому що дуже довго жив без матері і мріяв про неї. Згріб Семушкіну в обійми й поцілував. Вмістив в один поцілунок усі поцілунки, які мав віддати матері за прожиті роки. Потім отямився і тихо сказав:
– Ну досить, – і випростався…
У кімнаті густішали сутінки. Олександр Іванович і Максим курили. Семушкіна пильно дивилася на Максима. На столі стояла карафка з горілкою, рибні консерви, салат із помідорів і огірків з власного городу. Холостяцька вечеря. Чоловіки пили, закушували, курили, перекидалися словами, уникаючи найважливішого. Старий годинник на книжковій шафі віддзвонював що пів години: «Бім-бам»…
Семушкіна мовчала, почувалася зайвою в хаті. Це була вже зовсім не та жінка, яку під час війни Олександр Іванович зустрів у Зарайську…
Гвардії капітан Олександр Іванович Шумейко потрапив у Зарайськ після поранення у груди. Зліз із вантажного авто, поволі пішов до шпиталю. Стояв похмурий зимовий день. Хурделило. Десь у небі світило сонце, але воно не могло розтопити жовту пелену засміченого сніговою пилюкою повітря. Дорогою до шпиталю Олександр Іванович і зустрів Семушкіну.
– Далеко, капітане? – поцікавилася вона.
– До шпиталю.
– Пізно вже, капітане, замерзнеш.
– А ти що, майбутнє передбачаєш?
Вона не відповіла. Зняла з його плеча мішок.
– Перебудеш до ранку в мене. А далі йди собі…
Капітан уважно подивився на неї – жінка гарна. Таких чимало на фронтових дорогах. Вони, ні про що не запитуючи, давали притулок змерзлим солдатам, відігрівали їх добрим словом, склянкою горілки, теплим ліжком.
– Веди, – погодився Олександр Іванович.
В хаті Семушкіної було порожньо та зимно. Шибки на вікнах забиті диктом. У щілинах плуталась тонка павутина снігової паморозі. «Бракує чоловічої руки», – відзначив капітан.
У Семушкіної знайшли пляшку горілки, Олександр Іванович витяг їжу зі свого мішка.
За столом Семушкіна повеселішала, розповіла, що через якусь хворобу ніде не працює, а живе подачками «гостей», має сина, за її словами, «рахітника чортового».
«У неї, мабуть, не всі вдома, поїхали на базар розум купувати», – подумав капітан і сказав:
– Чому ти так кажеш? Не можна ж так жити…
– Е, – Семушкіна махнула рукою. – Коли вже золото темнішає, то що із заліза взяти?
– А де ж дитя?
– Онде, на печі…
Олександр Іванович подивився на затінену піч і здригнувся. Наштовхнувся поглядом на двоє по-котячому блискучих очей. Очі були великі, і капітанові здалося, що вони заповнили собою всю хату. Страшні очі. Страшніші від мертвих. Тому що мертві вже не горять, а ці горіли злісно, жадібно.
– Іди-но сюди, синку, – лагідно сказав капітан.
Дитя лягло на живіт і опустило до підлоги худі ноженята.
– Масько, на місце! – гримнула Семушкіна.
Дитя завмерло з опущеними ногами.
– Чому? – здивувався Олександр Іванович. – Нехай вечеряє з нами.
– Не здохне… Жер уже… Ненажера! – люто прошипіла Семушкіна. Здоровою рукою капітан зняв дитину з печі, посадив до себе на коліна й почав годувати хлібом і консервами.
– Як тебе звати?
– Маська.
– Ім’я таке?
– Угу…
– Отже, Максим.
– Максим.
Олександр Іванович не хотів лягати в ліжко до Семушкіної. Він спав на печі з Максимом. Тулив до себе худе хлоп’яче тільце, слухав, як бурчить у дитячому животику, і згадував грудень сорок першого року…
…Солдати відступали. Скрипів під ногами скривавлений сніг. Замерзали люди – старенькі, жінки, діти. Покинувши свої оселі, вони йшли разом із солдатами на схід. Солдати одягали їх у свої шинелі. Коли пересікли поле, налетів ворожий літак і скинув три мішки пухових хусток. Жінки розхапали ті хустки, закутали в них дітей. Подумали: чи такий страшний чорт, як його малюють? Хвилин за п’ять знову налетів ворожий літак і скинув у сніг ще один мішок. Жінки кинулися до нього – думали, що там знову хустки. Та знайшли в мішку відрубані по лікоть дитячі руки. Зверху була записка: «Це чекатиме всіх, хто піде проти Гітлера». І відтоді Олександр Іванович часто бачить перед собою ті дитячі відрубані руки…
Опівночі, коли Семушкіна спала сном праведниці, капітан зібрав Максима й повіз у стареньку батьківську хату. «До шпиталю ще встигну… рана не кровоточить…» – думав він…
…Порожевіле сонце поволі скочувалося до землі. Над вулицею за ворітьми з писком літали стрижі. Олександр Іванович і Максим сиділи на лавці біля воріт. Мовчали… Не все ще було сказано, бо ж про все так одразу й не скажеш. Семушкіна стояла на подвір’ї під вишнею. Її обличчя було сірим, як туманний осінній день.
– Минув час, – промовив нарешті Олександр Іванович. – Вирішуй, синку, ти вже дорослий…
Максим дивився вдалечінь. В його очах відбивалося проміння вечірнього сонця. Важко зітхнув, кахикнув у кулак:
– Засвітив місяць, та тепла немає. Я жив із тобою… Я залишаюся, тату…
Олександр Іванович заплакав. Беззвучно, великими слізьми. Потім підвівся, пішов через подвір’я. Натрапив на Семушкіну.
– Отже, такі справи… – мовив тремтячим голосом.
Вночі Олександр Іванович знову не спав. Після Максимового рішення Семушкіна категорично заявила, що нікуди з цієї хати не піде: де Максим, там і вона.
– Так-так, капітане! – запевнила.
– Більше нічого не вигадала? – зірвався тоді Максим. – Треба було про це думати, коли я спинався на ноги, а не тоді, коли самостійно йду своєю дорогою. Мій рідний дім тут, і ніхто інший мені не потрібен. У мене є найрідніший батько, який замінив мені десятки таких матерів, як ти. Тож щасливої дороги в нікуди!
«А й справді, куди ж їй подітися? – гірко подумав учитель. – Свій будинок, мабуть, процвиндрила…» Не міг заснути від різних думок. І вертівся з боку на бік, хотів зосередитися на чомусь іншому. Та перед очима постійно стояли холодна тьмяна оселя Семушкіної і по-котячому блискучі голодні Максимові очі, які побачив колись у Зарайську.
Дякуємо за вашу передплату на ексклюзивні історії онлайн!
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
