АРЧИБАЛЬД І ЙОГО ДИВАЦТВА

ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

14 жовтня 21:16

208

Джерело: Газета «ЖИТТЯ»

Історії з життя

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

Я вивчаю вже чималенько у своєму письменницькому житті психологію сприйняття неідентифікованих явищ і предметів. Зрозуміло, що багато подорожую, зустрічаюся з химерними людьми. Зрештою, й у Львові своєрідних знахідок не бракує. Саме так зазнайомився і з Арчибальдом Кацом. Попри всю незвичність його імені, він – етнічний українець. Порядний галичанин, як у нас кажуть. А з власними іменами в Леополісі таке трапляється щокроку. Не знаю, особлива вигадливість, впливи – європейські, світові?.. Бо ж багато переїздимо: робота, подорожі… Але так було і є. І нема на то ради.

Він чоловік у всьому особливий. Щось не так у душі моїй відбувалося: сумніви, тривога огортали, міг неочікувано прислати смс-ку, як ото одного разу, коли я збирався в Тибет із командою дослідників, яких до цього й не знав достеменно. Тож сіпали певні тривожні нез’ясовності. І тут – короткий текст від Каца: «Не сумнівайся й не впадай у відчай, бо Господь, Бог твій, з тобою, хоч куди б ти подався». Біблія? Напевне!

…Я таки поїхав тоді в незвідані краї. І ця мандрівка стала однією з найбільш неймовірних у моєму житті (але про це іншим разом).

…До слова, Арчибальд про своє послання ніколи й не згадував.

Не раз спливають його слова, що частенько рефренно проходили через наші розмови: «Щоб бути вільним, треба просто розпочати ним бути». Так… Напевне… Арчи започаткував, безумовно, свій, новий етап у своїй (наполягаю на цьому слові) свободі. Не спрощуватиму до примітивного й не зав’язуватиму якихось вузликів щодо енергетичної форми існування тощо, одначе вже зараз очевидно, що є тонші види матерії і, мабуть, досконаліші, ніж наш, світи. І «переходи» до них – не у глибинах космосу, а в нас самих. Їх знаходять саме ті, що наполегливо шукають. Мандрівці світами повертаються. Інколи ні. Причини дуже особистісні. Невідомі поки що нам. Проте я кажу собі: хіба невідомість, нез’ясовність, нечуваність – це причина відмови від пошуків? Ризики, безсумнівно, є: можна вскочити в добрячу халепу. Але ж і «прорватися» – шанс. Людина – істота вільна. Принаймні так має бути.

…І оця блукаюча усмішка на устах Арчи. Так, ніби він усе ж бачив інше…

…На другий, студійного типу, поверх в Арчибальдовій присмерковій (густо затінювалось старими крислатими ялинами) кам’яниці, ще австрійської забудови, провадили особливі дерев’яні сходи, сконструйовані так: якимось дивом оминали всі гострі кути й настільки плавно піднімались догори, що рухатись ними можна майже без зусиль; широкі текстурні сходини, здавалося, самочинно несли тебе вгору, наче ескалаторна підойма. Сама текстура дерева була відкритою і мала ні на що не схожий внутрішній малюнок з якимось нібито бароково-рококовими вигадливостями. Такої деревини, та ще екзотично червонуватого кольору, я ніколи й не бачив. На мої розпитування Арчи щось неохоче розповідав про Південно-Східну Азію, де довший час працював торговим представником України, про якісь ліси, подібні до наших букових, проте конкретні назви цих дерев чи то не запам’яталися мені, чи то він свідомо не дуже наголошував на них. Скажу лише, що, на моє чимале подивування, цей сходовий древоматеріал колись чартерним рейсом Кац завозив зумисне до Львова. А майстрами були азійські столярі із загадкового племені, що виготовляло меблі та інші вироби лише з певної деревини для місцевих правителів. Я не одразу второпав доцільність цього ну надто вже затратного домашнього проєкту. Втім, згодом, принаймні дещо, збагнув. Моя природна та професійна здогадливість дозволяла щось з’ясовувати самотужки, не аж надто розпитуючи про докладності мого дивного приятеля.

…Одного разу Арчи, аби розважити мене, несподівано піднявся на сходи, десь до половини їхньої висоти, і, спритно перебираючи ногами та напівзаплющивши очі, почав, як мені видалось, налаштовуватись на щось… Зрештою, відштовхнувся однією ногою, легко й невимушено, на якусь секунду наче завис над сходами… На диво звично, почав стрибати-перелітати на певні сходинки. І полилася мелодія… Ностальгійно-зворушливий полонез «Прощання з батьківщиною» Міхала Огінського. Арчи без видимих зусиль промузикував саме цю мелодію від початку й до кінця, мабуть, запам’ятавши, що це один з улюблених моїх музичних творів. Він був настільки спонтанним, як метелик, що пурхає над квітами в його саду. Я отямився лише тоді, коли музи´ка вже стояв поряд зі мною внизу в просторому передпокої, стіни якого були завішані справдішньою давньою східною холодною зброєю. Тож сходи чи своєрідна фортепіанна клавіатура?.. Концертний номер чи загадка спритного містифікатора?.. Цієї миті я навіть не намагався собі відповісти на такі запитання. Пробував сприймати, як є. І в цьому була моя приємна перевага. Я, полонез Огінського та неймовірно проникливе, якесь окремішньо-сприйнятливе звучання. Нетутешнє.

Потім я ще неодноразово спостерігав такі виконання музичних творів. Якось навіть сам неоковирно намагався «пострибати» сходинковою клавіатурою. Одначе до звучання так і не дійшло. На мої розпитування Кац мимоволі замовкав, а згодом розповідав про медитативні культові східні техніки та довготривалі навчання в тибетських монастирях. Крім того, деревина та майстри – особливі. О, сходи виготовлені під нього: отож лише на нього й озиваються… І ще загадково додав: «Тут, по суті, звуку й немає. Є лише світло».

…У нього, за огорожею, праворуч садиби, жили чи то якісь наркомани, чи то просто заблукані душі, нещастями перехрещені. Словом, двоє хлопців-чоловіків з тих, що ніколи не дорослішають: тож збиралися нетверезі товариства, розчинені кількома непутніми дівулями, та дико розважалися. Тішилися сваволею: хоч втіха ця, як мені видається, сумнівна. Припускаю, я чогось і не второпав у таких забавах, проґавив. Ну, а зараз, уже не моє! Траплялося, ця некерована босота, долаючи, хоч і здоровецьку, металеву огорожу, лізла до маєтності Арчибальда. Чи чогось хотілося більшого та міцнішого, а чи несвідомість їх провадила, дерлися, як дикі коти, на високі паркани? Ось-ось здолають перешкоду. Кац виходив на малюсінький балкончик, що мав досконалий вигляд ластівчиного гнізда і добре провітрював його поверхове студійне приміщення, таке незлецько богемне, як і сам господар, тримаючи в руках дві булави. Щось бурмотів під ніс, артикулюючи нехарактерні для української глибоко носові та гортанні звуки. Легко відпускав-відпускав, ледь підкидаючи, незворушних бомберів, і ті миттєво з’являлися поруч із перелазильниками. Трохи, мов застановляючись, булави зависали. І враз завдавали ударів, наче бавлячись, у груди, чоло, руки, наздоганяли втікачів і били в тім’я. «Сімейка» миттєво ховалася у своїй розвалюсі, хоча дехто ще відлежувався на затоптаній траві «попідтинню». Арчи подавав знак, махнувши долонею додолу, й булави слухняно поверталися, плавно опустившись до його рук. Одну з них я спробував перехопити, одначе господар миттєво застеріг мій жест. Уже згодом, передавши мені негроміздку півметрову рукоять із добрячою кулею на протилежному кінці, виявилось, бездоганна округлість покрита якимось матеріалом, схожим до ґуми. Втім, була доволі ваговитою, скидалося: у своєму осердю мала свинець, а чи олово. Добряче пристосована до певних завдань. А енергія, що її носила?.. Про це я Арчибальда ніколи не розпитував. Знаю лише, що до жорстких екзекуцій мій приятель вдається рідко. Бо зараз достатньо чарівним кулястим кийкам лише вільно політати вздовж огорожі, як на сусідньому занедбаному дворищі усе затихає. Навіть світло у вікнах гасне. Миттєво.

– Душа, ідеальна матерія. Та й назагал, коли провадимо мову про «ідеальне» та «матеріальне», то, звісно ж, закладаємо у ці поняття цілу купу умовностей. Бо ж усе єдине. Усе! Ось п’ємо цю каву з вершками за цим горіховим столиком у моєму дещо занедбаному саду. І водночас!.. Навіть не довжитиму цієї думки, бо вона безконечна, як і все решта. Матеріально-нематеріальна. Ти не можеш не вірити, сад цей нічим не відрізняється від поезії?! Поетично оформлений та насичено лірично змістовний. Ось ми зараз підемо дивися напівдиких жоржин, і ти побачиш, що цьому огродку насправді немає кінця-краю. Він безмежний, як сам космос. А це ж лише мій сад. То що ж? Хіба я володар космосу?.. – як завше, запальний Арчибальд артистично розмахував худими руками й неприродно ворушив, тільки йому відомим способом, своїми приклеєними вусами.

– Ходімо, ходімо! – зумисне іронічно запропонував я. І ми, ковтком допивши каву, без поспіху почвалали у напрямку жоржинового острівця. І отак йшли, здавалося, годину або й більше, а звабливі розкішні квіти залишалися на отій первинній відстані від нас. Каца це зовсім не турбувало, проте я був відверто подивований таким розвитком подій. І навіть на мить притишив свою ходу.

Кац залишався незворушним.

– Друже, ми нікуди не прямуєм, ми лише насолоджуємося безконечністю. Вона сама завиграшки миттєво може прийти нам назустріч. Бо ж поряд. Та й ми поруч з нею…

Квіти насправді виявилися на відстані витягнутої руки, і ми вповні вдихали густий аромат, що буквально завис над цим окрайцем землі. Було добре. Спокійно та безтурботно.

…Одного дня я завітав до Каца, не попередивши його завчасно. Кована надійно брамка обійстя була, як не дивно, не замкнена. Я крутнувся подвір’ям. Кинув оком у густо затінений садок: ніде нікого не помітив. І в хаті Арчи не виявилось. Я знав цього чоловіка як безнадійного акуратиста. Тож і на думку не спадало, що він міг отак залишити напризволяще свою садибу й раптом кудись податися наче на автопілоті. Дещо тривожачись, я прискорився у глиб знайомого майже чагарникового саду. І там, за грубо тесаним горіховим столиком на такій самій зумисне грубуватої роботи лавиці, побачив самого Арчи. Він сидів нерухомо, охопивши свій свіжопоголений гладенький череп руками, міцно впершись ліктями в стіл. Тиха літня згущена погода і ароматна атмосфера саду додавала певної містики побаченому. І ні шешерх. Я добре розумів, що в такій позі заснути неможливо. Хіба що медитувати?.. Тому не зближався, а стояв осторонь і спостерігав. Через якийсь час почув приглушений голос: «Чого ти там стовбичиш? Присядь». Хоч пози своєї він не змінив і вочевидь не міг бачити мене потилицею. Я зблизився, сів на таку ж лавку з протилежного боку стола. Ми дивились один на одного й мовчали ще деякий час.

– Медитуєш… Cхоже…

– Та ні. Не знаю, як назвати оці мої стани. Трапляється, маю потребу в цьому… Радше слухаю тишу. Подеколи саме тиша дає правильні відповіді.

– І що вона тобі відповіла?..

– Поки що нічого. Проте неодмінно озоветься… Промовить згодом. На все свій час і свій простір.

– Гаразд! – я навіть не скористався цього разу звичною для себе в’їдливою іронією, зважаючи і на свої особисті придибенції у спілкуванні з тишею. Бувало.

…А невдовзі в Арчибальда з’явилася доволі ваговита книжечка «Псалми наодинці…» Певен, тут без отих його спілкувань з тишею не обійшлося. Це була його поезія і ще щось. Власне, те, що аналітика могла б лише поруйнувати. Копії цих текстів я зараз тримаю в себе і час до часу перечитую, як «діалоги з тишею». Це таки цілком некепсько. Як торкатися вічності… …І залишатися собою. Бути з вічністю на «ти».

…Що цікаво: пані Климентина, старша помітно вродлива жінка, яка мешкала неподалік і приходила вряди-годи прибирати затінений ялицями особняк, особливо не бентежилась витівками затятого відлюдника. Вона мала їх за звичайні «штучки» фокусника, цілком поблажливо ставлячись до всіх перетворень і дивацтв… І Арчибальда це, вочевидь, влаштовувало. Він добре знався на людських слабкостях. І, мабуть, користав з цього. Не раз зауважував, що навіть невігластво є прискорювачем прогресу. Шифрував, мабуть, якісь свої міркування.

…Так, його влаштовувала поблажлива незацікавленість пані Климентини, і тому щоразу продовжував контракт із нею.

…Він проявився як фотографія за старими технологіями; наче під дією проявника. Потроху, все виразніше та контрастніше, набираючи обсягу та кольору. Ніби втиснувшись водночас у свої дивні пістряві окуляри, бронзовий ланцюжок із хрестиком і синтетичний волосяний покрив на грудях, надійно приклеєний, штучні вуса, червоні шорти та мінімалістські сандалії, що виявились також якраз. Сказати, що я був вражений, за багато літ майже звикнувши до чудних витівок Арчи, перебільшення. Втім, певна хвиля внутрішньої напруги непомітно прокотилася тілом. Мабуть, зненацькість цієї появи, спричинила свій вплив. І я, здається, цілком непереконливо, помітно нервово, вдав, що мені смішно. Кац, уже вповні себе, нерухомо сидів на лавчині, як ото, коли він «медитував», і лише ледь завважене посіпування ногою видавало його сприйнятливість довколишнього. Це тривало недовго. Незворушний самітник рвучко зняв окуляри, що робив за межами свого житла нечасто, і, скупо усміхнувшись, промовив: «Усе є не таким, як воно видається… Я був тут, у цьому саду, але іншим. І це давало мені свободу немислиму для будь-кого. Свобода… Солодко… І водночас буває нестерпна для пересічної людини… Пам’ятаєш ці блатні наспіви: «Учора ось дали свободу… Що з нею діяти маю?..» Я б тобі хотів ще багато дечого сказати, але ж завше важко знайти саме ті слова, коли насправді є що сказати. Життя занадто прудко увіходить у звичку кожного з нас: виявляється, що щастя забуто». І він ще довго споглядав розкішний кущ жоржин поряд зі столиком, мовчки.

…Його з’яву цієї миті я не намагався якось трактувати чи з’ясовувати. Настільки очевидно: це було зайвим з мого боку. Сказав лише, що схильний залишати його як є, наодинці з його ж світами. І дружньо обняв за плечі.

Певен: ніякого сенсу розповідати Арчи, що в садибі його не було кілька днів. І що це зникнення стурбувало навіть незворушно іронічну пані Климентину і як вона схвильовано розповідала мені про дивну відсутність господаря обійстя: «Нікого ні про що не попередив навіть натяком, не залишив бодай маленького папірця-записки». Не видко було ні їй, ні сусідам, щоб віллу покидав чи з подвір’я виходив… Але ж це вже занадто на кілька днів щезнути і не давати про себе знати…

І ось я в Каца. Враження таке, що він чекав десь там, у своєму задзеркаллі, саме на мою появу тут. Бо ж, бачиш, без зволікань одразу «проявився» у саду, про що я вам і, майже докладно, розказав… Чи не правда, годен чоловік чимало вчинити дивин. Але таке враження, що назагал людськість ще лише на дорозі до цього всього. Хтозна?.. Я спостерігаю і записую. А раптом відкриється?!. Обіцяю розповісти. Бо така моя письменницька стезя.

Дякуємо за вашу передплату на ексклюзивні історії онлайн!